— Збирай речі, Надя! У суботу сюди заїжджають нові люди!
Хвіртка розчинилася навстіж і з металевим дзенькотом вдарилася об паркан. На вузьку дощату доріжку ступила Лариса.
Бежеве драпове пальто розстебнуте, поли шльопають по торішній траві, на ногах — міські напівчобітки на підборах.
Надія опустила секатор, яким щойно обрізала сухі гілки малини біля паркану. Спина занила від тривалого нахилу, але вона випрямилася й зробила крок назустріч зовиці.
— Чого очі витріщила? — випалила Лариса, підбігаючи по дерев’яних сходах.
— Збирай речі, кажу! У суботу кімната має бути порожньою.
Надія сперлася рукою на перила ґанку. Всередині все кипіло від такої нахабності, проте голос залишився твердим.
— Вітаю, Ларисо. З якої радості ти тут розпоряджаєшся?
— Зараз не час для розмов! — зовиця відмахнулася вузькою долонею з довгим червоним манікюром.
— Земля йде з молотка. Точніше, я вже взяла завдаток. Покупець солідний, торгуватися не став, відразу відсипав кругленьку суму під гарантію.
З майстерні біля гаража з’явився Микола. Руки в мастилі від мотоблока, синій светр грубої в’язки заляпаний сажею. Він насупився й пронизливо поглянув на сестру.
— Лариско, чого ти кричиш на всю вулицю? — глухо запитав він.
— Матір чотири місяці як поховали. Який ще завдаток?
— Самий справжній! — відрізала сестра, уперши пальці в стегно.
— Паперовими купюрами. Я законна дочка, якщо хтось пам’ять втратив! Перша черга за законом. Маю повне право розпоряджатися батьківським куточком. А ти, Коля, вічно шмарклі жуєш.
Микола підійшов ближче до сходів.
— Зменш трохи тон, — сказав він.
— Ніхто не виставляв будинок на продаж.
— А тебе ніхто й не питає! — зовиця рішуче ступила на ґанок.
— Якби я не доклала рук, ці колоди згнили б. Будинок має служити, а не стояти пам’ятником вашій ліні!
Надія пройшла слідом за нею на веранду. Вона поклала садові ножиці на верстак біля вікна й щільно зачинила вхідні двері, щоб не дуло весняним протягом.
— А коли це ти встигла стати єдиною господинею? — з натиском запитала Надія.
— А тоді, коли мати злягла! — гримнула у відповідь Лариса.
— Коля у нас безголосий тюхтій, а ти взагалі з вулиці прийшла. Нахлібниця з чужого селища вирішила на старості років у чужому саду роздавати накази?
Микола важко піднявся на ґанок і став у дверному отворі, перекривши вихід.
— Прикуси язика, сестро, — промовив він загрозливо.
— Надя два роки доглядала за матір’ю. Мила пролежні, годувала з ложки. Ти за цей час хоч раз приїжджала допомогти її помити?
— У мене покупки! — пронизливо парирувала зовиця
— У мене бізнес, склад з речами, торговельна точка на ринку! У мене не було часу трястися в смердючих автобусах заради порожніх балачок. Я вам гроші надсилала!
— Ти надсилала милостиню, — Надія пронизливо поглянула на зовиця.
— Пару раз дві тисячі на картку перевела та коробку черствого зефіру з розпродажу привезла. Ось і вся твоя турбота.
Лариса нервово смикнула плечем.
— Не тобі мене судити!
— А кому? — не відступала Надія.
— Коли у Валентини Тимофіївни відмовили ноги, хто між змінами у «Водоканалі» мив підлоги? Ти в цей час у телефоні хвалилася нарядами.
Зовиця підійшла до старого туалетного столика, змахнула пальцем невидимий пил і з огидою скривилася. На дзеркалі все ще висіла вицвіла весільна листівка батьків.
— Нема чого розкопувати минуле, — буркнула Лариса, приглушивши пронизливий тон.
— Матері немає, а маєтку потрібен спритний господар. Мені треба розширювати павільйон, постачальник вимагає терміново закрити старі борги. Якщо зірву поставку, мені кінець!
Микола підійшов до столу й сперся на витерту клейонку.
— Це твої проблеми, Ларисо. Сама влізла в борги, сама й викручуйся.
— Ні, братику, це наші спільні проблеми! — зовиця знову пішла в наступ, підвищуючи голос.
— Батьківський будинок? Батьківський. Тоді ділимо навпіл. Я дала покупцеві слово, залишила розписку.
— Яку розписку? — нахмурився Микола.
— Звичайну! Взяла завдаток під чесне слово, що звільнимо садибу до неділі. Чоловік приїде з вантажівкою, почне міняти паркан.
Надія посміхнулася.
— І кому ж ти цей будинок віддала?
— Шанованій людині з лісопилки! — гордо заявила Лариса.
— Він хоче тут побудувати лазню «під ключ» і гостьовий зруб. Заплатив щедро, торгуватися не став. Тож збирайте валізи по-доброму.
— А якщо не зберемо? — озвався Микола.
— Тоді через суд вижену! — викрикнула зовиця.
— Юрист у місті чітко сказав: прямі спадкоємці — діти. Твою Надьку знімуть з реєстраційного обліку в два рахунки. Поживе у своїх родичів, не розвалиться.
Два роки тому, коли Валентина Тимофіївна послизнулася на обледенілих мостках і зламала стегно, життя в домі перевернулося в одну мить.
Хірург у районній лікарні відразу попередив: кістки крихкі, вік поважний, сама старенька на ноги вже не встане. Потрібен був щоденний, важкий догляд.
Микола тоді працював на аварійній зміні в котельні цілодобово, щоб оплачувати ліки та спеціальне харчування.
Лариса ж примчала на таксі, постояла біля порога кімнати, затиснувши ніс хусткою, і заявила: від виду горшиків у неї починається мігрень, а в місті простоює товар.
Пообіцяла надсилати допомогу й зникла на чотири місяці.
Тоді Надія написала заяву керівництву «Водоканалу» і перевелася на диспетчерський пульт виключно на нічні чергування. Вдень вона варила протерті супи, обмивала свекруху, перевертала важке тіло, щоб не утворилися пролежні.
Колишня бухгалтерка радгоспу спочатку кусала губи від безсилої злості. Характер у Валентини Тимофіївни був суворий, твердий, як кремінь, вона звикла командувати сотнями людей.
Але через пів року вона зламалася. Притискала шорстку руку невістки до своїх грудей і повторювала: «Терпи, Надя. Я все бачу. Крім тебе, мені ніхто не подасть склянку води».
Лариса навідувалася рідко, наче чужа пані. Забігала на п’ять хвилин, покрутилася біля дзеркала, кидала коробку дешевих цукерок і відразу починала розпитувати: скільки зараз коштує земля?
Стара лежала за тонкою перегородкою і чула кожне слово дочки.
З кишені бежевого пальта Лариси долинув бадьорий дзвінок. Зовиця поспішно дістала смартфон, глянула на екран і помітно напружилася.
— Алло! Так, Борисе… Ні-ні, все під контролем! — защебетала вона медовим голосом.
— Родичі вже пакують речі. Так, до суботи двір буде порожній, як і домовлялися. Під’їжджайте з документами, все підпишемо у нотаріуса. Звісно, я ж обіцяла!
Вона завершила дзвінок і нервово прикусила нафарбовану губу.
Микола слухав цю брехню, не рухаючись з місця.
— Це покупець? — глухо запитав він.
— Саме він! — Лариса повернулася до брата, блискаючи очима.
— Серйозний чоловік, не любить жартів. Якщо угода зірветься, мені доведеться повернути суму в подвійному розмірі!
У мене таких грошей немає. Товар застряг на кордоні, оптовики погрожують штрафами. Ви мене під монастир підвести вирішили?
— Ти сама себе підвела, — відгукнулася Надія.
— Продавати будинок, у якому живуть люди, без їхнього запиту та згоди — як це називається?
— А я не зобов’язана питати злиденних родичів! — закричала Лариса.
— Колю, напиши розписку, що претензій не маєш. Я тобі потім копійку кину, коли борги погашу. Купиш собі будиночок у глухому селі, будеш там гайки крутити!
Микола повільно підвівся зі свого місця. Він підійшов упритул до сестри. Зростом він пішов у покійного батька — плечистий, кістлявий, з важким поглядом з-під густих брів.
— Досить плакати, — сказав він тихо, але так, що зовиця відсахнулася до туалетного столика.
— Ти думаєш, я все життя мовчав, бо дурний?
— Коля, ти що? — пискнула Лариса.
— Я мовчав, поки мати була жива, — продовжував брат, дивлячись їй прямо в перенісся.
— А тепер скажу. Тобі тут нічого не належить.
— Як це нічого?! — обличчя зовиці спотворилося від злості.
— Я дочка! За законом усе порівну!
— А по совісті? — озвалася Надія.
— Де була твоя совість, коли мати ночами кричала від болю в суглобах? Ти хоч копійку на ліки дала?
— Я займалася бізнесом! Я будувала своє життя! — вигукнула Лариса.
— Закон на моєму боці!
Микола підійшов до високої шафи в кутку кімнати. Відсунув стос старих скатертин і дістав товстий зошит у сірій картонній обкладинці.
Це був пам’ятний бухгалтерський зошит матері, куди вона десятиліттями записувала всі важливі сімейні витрати.
— Пам’ятаєш, три роки тому ти приїжджала? — запитав Микола, гортаючи шорсткі аркуші.
— Коли купувала контейнер на ринку?
Лариса на мить завагалася.
— Ну… брала в борг. І що з того?
— Ти не позичала. Ти на колінах перед матір’ю повзала, випрошувала всі її заощадження. Казала, що це останній шанс вибратися, інакше бандити за борги шубу заберуть. Пам’ятаєш?
— Це були сімейні гроші, спільні! — відрізала зовиця.
— Мати тоді тобі все віддала, до останньої гривні, — додав Микола.
— Усе, що батько залишив, і свої пенсійні накопичення за п’ять років. Сума вийшла кругленька, на пів будинку б вистачило. І взяла з тебе розписку у селищного юриста.
Лариса зблідла.
— Яка ще розписка… Мати обіцяла порвати той папірець, коли я стану на ноги!
— Не порвала, — Надія підійшла до чоловіка.
— Валентина Тимофіївна все пам’ятала до останнього подиху. І коли зрозуміла, що ти навіть навідати її не хочеш, викликала нотаріуса прямо сюди.
— Заповіт? — видихнула Лариса, і її голос зірвався на вереск.
— Ви її обдурили! Ошукали немічну стареньку! Вона лежала під крапельницями, нічого не розуміла!
— Вона все розуміла краще за нас з тобою, — Микола захлопнув зошит.
— Фельдшер був присутній, свідки з сільради підписалися. Хату й усю землю відписано Надії. Зрозуміла? Навіть не мені. А людині, яка виносила за нею судна, поки рідна дочка відпочивала на курортах.
У кімнаті запала тяжка тиша, яку порушував лише гул вітру у водостічній трубі.
Лариса дивилася на невістку з неприхованою ненавистю, але в її очах уже відбивався відвертий, липкий страх.
— Це підробка… — пролепетала вона, тереблячи ґудзик драпового пальта.
— Це неможливо. Коля, ти ж мій рідний брат! Невже ти дозволиш цій жінці залишити мене без копійки?
— Ця жінка — моя законна дружина, — відрізав Микола.
— І вона замінила мені рідну матір у скрутну хвилину. А ти про спорідненість згадуєш лише тоді, коли кредитори хапають тебе за горло.
Лариса зробила крок до Надії, склавши доглянуті руки в благальному жесті:
— Надя, ну будь людиною! Ти ж жінка, розумієш, що зі мною зроблять? Борис не пробачить! Він мене згубить!
Віддай хоча б частину грошей, ну що вам коштує відмовитися від шматка городу? Навіщо вам стільки?
Надія подивилася на зовицю довгим, втомленим поглядом. У цьому погляді не було тріумфу — лише гірка жалість до людини, яка все вимірює вигодою.
— Нічого я тобі не віддам, Ларисо. Не для того Валентина Тимофіївна цей сад берегла, щоб ти його під лазню пустила заради своїх ганчірок.
— Ви звірі! — вирвався крик у зовиці і сльози люті бризнули з її очей.
— Та подавіться ви цією гнилою халупою! Щоб вона у вас згоріла!
— Замовкни, — Микола зробив крок уперед і відчинив двері на веранду.
— І забирайся звідси. Щоб твого духу в цьому дворі більше не було.
Лариса почала метушитися у передпокої, схопила з полиці свої шкіряні рукавички, ледь не збивши бляшану лійку.
— Коля, я піду в поліцію! Я напишу на вас заяву!
— Іди, — посміхнувся Микола.
— Заразом, розповіси дільничному, як ти чужу садибу чужим людям за підроблену розписку продаєш. Твій Борис першим тобі подякує, коли приїде слідчий.
Зовиця замовкла на півслові. Вона зрозуміла, що загнала себе в кут. Жодних прав на будинок у неї не було, а завдаток уже розтратила на нові партії одягу.
Вона вискочила на ґанок, послизнулася на мокрій дошці й ледь втримала рівновагу. Каблук напівчобітка глибоко застряг у сирій весняній багнюці біля клумби, залишаючи потворну дірку в дерні.
— Ні копійки від мене більше не отримаєте! — крикнула вона вже з-за хвіртки, люто висмикуючи ногу з багнюки.
— Запам’ятайте мої слова! Ще приповзете!
Хвіртка з гуркотом зачинилася. За парканом заревів двигун, колеса заскрипіли на гравії, і машина помчала в бік траси, піднімаючи сизий дим.
Микола підійшов до верстата, взяв суху ганчірку й почав ретельно відтирати руки від машинного мастила. Його плечі трохи опустилися, дихання вирівнялося.
— Треба переставити замок на хвіртці, — тихо сказав він.
— Пружина зовсім ослабла, вітер її розчиняє.
— Перестав, — погодилася Надія. Вона підійшла ближче й поклала долоню йому на передпліччя.
— А я тим часом нагрію чайник. Пора обідати.
Минуло чотири місяці.
Стояв теплий, щедрий серпень. Повітря пахло сухим сіном, стиглими яблуками та нагрітою сосновою смолою. Гілки старих яблунь у глибині саду гнулися аж до землі під вагою налитої антонівки.
Надія сиділа на сходинках ґанку в чистому ситцевому фартуху. У великий емальований таз із глухим стуком падали жовті плоди, очищені від серцевини. Завтра треба було варити варення на зиму.
У дворі розмірено стукала сокира. Микола підганяв свіжі березові дошки для порогу нової лазні.
Лариса за все літо не дала про себе знати жодного разу.
Від селищних пліткарок долетіли чутки: щоб повернути борг Борису й не втратити павільйон, їй довелося за безцінь здати перекупникам свою стару іномарку й взяти грабіжницький банківський кредит.
Тепер зовиця сама стояла за прилавком без вихідних, торгуючи дешевими куртками.
Чи змінилася вона? Навряд чи. Тітка минулого тижня зустріла її біля автовокзалу районного центру.
Лариса, як і раніше, стискала губи, високо піднімала пофарбовану голову й голосно скаржилася сусідкам по автобусу на безсовісного братика та хитру невістку, які обманом вигнали її з батьківського гнізда.
Микола відклав інструмент, витер чоло тильною стороною зап’ястя і не поспішаючи підійшов до ґанку. Вибрав із миски соковиту четвертинку яблука й хрустко відкусив.
— Кисле, аж щелепи скручує, — промовив він, мружачись від яскравого передвечірнього сонця.
— Все так, як любила мати.
— Як любила мати, — повторила Надія й тихо посміхнулася.
День плавно добігав кінця, обіцяючи попереду довгий і спокійний вечір.
