– Віро, ну виходь вже заміж, га? Хоч за когось!
Галя сказала це так голосно, що в колгоспному тютюновому сараї замовкли навіть жінки біля далеких вішалок з тютюном. А Віра й голови не підняла. Вона, як і раніше, брала з купи листок, насаджувала його на довгу голку й пересувала на шнур, до інших. Руки в обох сестер були чорні – до самої зими не відмиєш.
— Хоч за когось? — засміялася Віра. — За діда Гришу-водовоза, чи що? Та він і без мене щоранку до нашого колодязя з бочкою їздить, вважай, вже свій.
Жінки розреготалися. А Галі було не до сміху. Тиждень тому Гена проводжав її з клубу й біля хвіртки сказав, що восени його забирають на службу. І що йти він хоче не як наречений, а як чоловік.
— Щоб ти була моєю, Галино. Щоб ніхто до тебе не сватався, поки мене немає.
Галя й сама нічого на світі так не хотіла. Тільки в їхній хаті було своє правило, і мати твердо його дотримувалася: через старшу не перескочиш. Поки Віра незаміжня, Галі про весілля й думати не варто.
Увечері Гена прийшов до них на вечерю. Сів на край лавки, причесаний, у чистій сорочці. І весь час м’яв у руках кепку, поки батько не сказав йому: «Та поклади її, ми її не вкрадемо».
– Тітонько Софіє, – почав Гена й почервонів аж до самих вух, – восени мене забирають. Віддайте за мене Галю. До служби.
Мати поставила на стіл миску з варениками й сіла навпроти.
– Ти, Гена, хлопець хороший, проти тебе я нічого не маю. А от через старшу не перескочиш. Що люди скажуть? Скажуть, що з нею щось не так. Ні.
– Та мені нема куди поспішати, мамо, – весело відгукнулася Віра. – Нехай Галя першою вийде заміж, я не ображуся.
– А ти замовкни! – відрізала мати. – Через тебе й Галі щастя немає. Самій уже двадцять шостий рік, усіх хлопців розігнала, а тепер сестрі дорогу перегородила.
Батько кашлянув у кулак:
– Матір, заспокойся.
– Чого заспокоюватися? Та й весілля ми за осінь одне відсвяткуємо, а не два. Кабан у нас один. А Галю раніше за Віру не віддам. Тож спочатку Віра, а там побачимо.
Гена пішов, так і не скуштувавши вареників. Віра прибрала зі столу, наспівуючи, ніби нічого й не сталося. Хата в них була двокімнатна: у великій, з піччю, спали батько з матір’ю, а в маленькій, на двох ліжках, — сестри. Готувала мати влітку на подвір’ї, у літній кухні. Галя потім лежала в маленькій кімнаті й весь час думала.
«Значить, треба Вірку видати заміж, — вирішила вона. — Сама й видам. Не вічно ж їй у дівах сидіти».
Віру в селі любили. Хлопці до неї сваталися, та всі йшли ні з чим. А одному, Михайлу, вона п’ять років тому взагалі викотила гарбуз.
Свати прийшли з усіма почестями, з хлібом, а Віра винесла з комори здоровенний жовтий гарбуз і покотила його прямо сватам під ноги. Село сміялося з цього всю зиму.
А навесні Михайло засадив гарбузами весь город. І наступного року засадив, і третього. Так його й прозвали — гарбузовий наречений. Галя тоді була ще дівчинкою і пам’ятала лише, як мати кричала на Віру, а Віра реготала.
У першу неділю вересня Галя привела на обід бухгалтера Аркадія Петровича. Він був уже немолодим чоловіком, вдівцем, бездітним, жив сам.
Мати зварила борщ із куркою й дістала зі скрині вишитий рушник.
Аркадій Петрович їв акуратно, хліб тримав над тарілкою й поглядав на Віру.
Віра сиділа тихо, очей від тарілки не піднімала, і Галя вже встигла зрадіти. Та зарано.
– Аркадій Петрович, – лагідно запитала Віра, – а якщо я вийду за вас заміж, скільки трудоднів ви мені нарахуєте за кохання?
Бухгалтер не засміявся. Він дістав із нагрудної кишені обгризений олівець, задумався і сказав цілком серйозно:
– Це залежить від того, яка буде продуктивність. Якщо брати середній показник по дільниці, то вийде небагато.
Тоді Віра сховала обличчя у фартух і затремтіла від сміху. Аркадій Петрович поглянув на неї, сховав олівець, подякував за борщ і пішов. Мати вдарила рушником по столу:
– З вами сорому не уникнеш! Одна сватає, інша ганяє. Обидві ви в мене безглузді!
Віра все сміялася. А Галя сиділа червона й думала, що нічого, здаватися ще зарано.
У суботу в клубі були танці. У село якраз приїхав новий агроном, міський, в окулярах і світлому піджаку. Дівчата шепотілися про нього весь вечір. Галя випросила у подруги рожеву кофточку для Віри й сама підштовхнула сестру до агронома, коли заграв повільний танець.
Віра з агрономом протанцювала два танці. Галя дивилася з кутка, і серце в неї калатало. А на третьому Віра підвела його до доньки бригадира й сказала голосно, на весь клуб:
— Ось хто вам потрібен! Вона й про кукурудзу все знає, і над вашими окулярами сміятися не стане, не те що я.
До кінця вечора агроном танцював лише з дочкою бригадира. І проводжати пішов теж її.
Додому сестри йшли, не дивлячись одна на одну. А в кімнаті Галя не витримала.
– Тобі самій нікого не треба, так ти й мені не даєш! – прошепотіла вона, щоб не почули батьки. — Гену заберуть, а я що? Сиди, чекай, поки ти нагуляєшся? Та ти так і засохнеш у дівоцтві, на зло всім!
Віра зняла рожеву кофтинку, склала її на стілець, відвернулася до стіни й лише потім буркнула:
— Спи, мала.
Галя довго не могла заснути. А потім почула, як Віра плаче. Тихо, у подушку, щоб ніхто не дізнався. Галя жодного разу в житті не чула, щоб сестра плакала. Їй стало так соромно, що захотілося встати й обійняти її. Але гордість не дозволила, і Галя лише ще сильніше заплющила очі.
У четвер за вечерею Віра відклала ложку й сказала:
– Мамо, нехай Аркадій Петрович надсилає сватів. Я піду.
Мати просто завмерла з ополоником у руці. А Галя підхопилася й кинулася обіймати сестру. Невже вона сама погодилася? Після всіх її відмов і насмішок?
– Тільки гулянок не треба, – спокійно продовжувала Віра. – Він удівець, йому це не потрібно. Посидимо у колі своїх, і все. А кабана залиште на весілля Галі. Нехай хоч у неї буде як у людей.
– Ось і розумниця, — зітхнула мати. — Давно б так.
Батько нічого не сказав, лише довго дивився на Віру й вийшов у двір. А Галя сіла назад і вже не могла їсти. До неї раптом дійшло, навіщо все це. Віра виходила заміж за чоловіка, над яким нещодавно сміялася, сховавшись за фартухом. Виходила без весілля, без пісень, щоб весілля дісталося їй, Галі. Віра посміхалася, а Галі було страшно на неї дивитися.
Після вечері Гена чекав на Галю біля хвіртки, і вона розповіла йому про Аркадія.
— Ну що, Галю, до Покрови і наше весілля зіграємо? — зрадів Гена, підхопив її й закружляв. — Я вже й батькові сказав, він червоне обіцяв. Чого ти як нежива?
— Відпусти. Вірка виходить за Аркадія через мене. Ти б бачив, як вона сиділа.
— Та ж сама погодилася, ніхто її не тягнув, — Гена знизав плечима. — Аркадій — тихий чоловік, не вживає. Чого ще треба?
– Погодилася? – Галя навіть відступила від нього. – Та вона ж його при мені на посміховисько виставила! Вона за нього йде, наче в ополонку кидається, а ти — тихий, не вживає.
Гена образився, сказав, що цих жінок не зрозумієш: то хоч за когось, то не за цього. Пішов, не попрощавшись. А Галя стояла біля хвіртки й згадувала, як сама кричала Вірі в сараї: «Хоч за когось!» Ось Віра і пішла за того, кого Галя сама їй привела.
Наступного дня мати сама пішла в контору до Аркадія Петровича, і сватів від нього чекали в неділю через тиждень.
А наступного четверга мати послала Галю за гарбузами.
— На заручини пирогів спечу, — сказала вона. — У нас гарбузи цього року не вродили, а в матері Михайла повний двір. Сходи до неї. Чого дивишся? Не вічно ж нам Їх двір через той гарбуз обходити. Ось візьми грошей.
Михайло жив на самому краю села. Його город був такий, що здалеку здавалося, ніби по землі розсипали жовті колеса. Гарбузи лежали і на грядках, і під парканом, і навіть на даху сараю. Михайло якраз приїхав на обід з виноградника й вмивався біля колодязя.
– Що тобі, Галю?
– Мама послала по гарбузи. На заручини.
– На чиї заручини? – Михайло випростався й пригладив мокрий чуб.
– Віри. Вона виходить за Аркадія Петровича.
Михайло довго мовчав, дивився кудись за балку. Потім підійшов до паркану, вибрав два гарбузи, найрівніші й найважчі, і поклав Галі в мішок.
– Ну, порада й любов. Грошей не треба.
Галя вже взялася за хвіртку, та не втрималася.
– Михайле, а навіщо ти їх стільки садиш? Все село сміється. Тебе ж гарбузовим нареченим називають.
— Нехай сміються, — посміхнувся Михайло.— Це все через її гарбуз, Галю. Я його тоді додому приніс, навесні насіння посадив. Так з тієї весни й саджу, з тих насінь. Рука не піднімається їх викинути.
Галя поставила мішок на землю.
– А чого ж ти тоді… Чому більше не прийшов?
– Та сам я винен. – Михайло сів на колоду й потер шию. – На танцях із Катькою навмисно танцював увесь вечір, щоб Віра ревнувала.
Був молодим дурнем. А через тиждень прийшов зі сватами, ніби нічого й не сталося. Вона й виказала мені. Я їй, йдучи: «Вдруге не прийду». А вона: «І я до тебе не піду». Двоє дурнів, ось хто ми. Так і дотримуємося слова.
– А якби вона сама прийшла?
– Дівчина до хлопця не ходить, – сказав Михайло. – А я дав слово. Іди, Галю, тебе мати чекає.
Додому Галя йшла повільно, мішок врізався в плече. І в голові у неї постійно лунало це «засохнеш». «А може, вона його всі ці роки чекає, а я їй — «засохнеш», — думала Галя.
— Сама ж її до вдівця й підштовхнула. Своїми руками». Їй було соромно аж до сліз.
Вночі, коли батьки заснули, Галя перебралася до Віри на ліжко.
— Віро, не спиш?
— Сплю.
— Я сьогодні була у Михайла. За гарбузами ходила.
Віра повернулася до неї. У темряві Галя не бачила її обличчя, лише відчула, як сестра затамувала подих.
— Він їх садить із твого гарбуза, Віро. З того, що ти йому викотила. Щороку. Сам мені сказав.
Віра довго мовчала. А потім тихо сказала, зовсім не своїм голосом:
– Знаю, що садить. Щоосені проходжу повз балку, і дивлюся: знову повний город. Значить, пам’ятає. А до нього не піду, мала. Адже тоді сказала. Та й хто я йому тепер?
– А навіщо за Аркадія?
– Щоб ти вийшла за Гену. Весілля у нас одне, а вдівцю воно не потрібне. Ось і нехай буде твоє.
Галя намацала в темряві її руки. Шорсткі, в смолі, точно такі самі, як у неї самої. І так стало їй шкода сестру, що про своє весілля вона й думати забула.
– Ти не вийдеш за Аркадія, – сказала Галя. – А весілля нехай буде твоє, Віро, тільки не з ним. А Гену я й так дочекаюся.
– Ти що, мала? Його ж не на місяць забирають!
– Дочекаюся, — сказала вона. — І ти пробач мене. Я була дурною, що випалила те «засохнеш».
Тут Віра розплакалася. Не тихо, як тоді, а вголос, уткнувшись Галі в плече.
– Стільки років дивлюся на той город, Галю, — схлипувала вона. – І сміюся, щоб ніхто не здогадався.
Наплакалася, а потім раптом засміялася крізь сльози:
– Яка ж ти у мене дурненька, мала.
– Ми обидві, – погодилася Галя. – А Михайла я тобі сама приведу.
Вранці Віра сама сказала батькам, що за Аркадія не піде, а якщо Михайло освідчиться, то піде за нього. Мати лише плескала в долоні і охала.
А Галя знову побігла за балку. Михайло вислухав її біля того самого колодязя. Галя розповіла йому все як є. Віра за Аркадія не вийде, всі ці роки дивиться на город Михайла. І гарбуза Віра йому більше не викотить, вона, Галя, за це ручається.
– А якщо знову викотить? – Михайло довго потирав шию. – Вдруге село мені проходу не дасть, висміють.
– Не викотить. Вона вночі на моєму плечі ридала.
Михайло поглянув на свої гарбузи й раптом крикнув у хату:
– Матір! Дістань мій новий піджак. У суботу підемо сватати.
Вдома батько Галі, коли дізнався, одягнув чисту сорочку й сказав дружині:
– Я сам до Аркадія піду. Чоловік зрозуміє.
Він повернувся незабаром і навіть посміхався. Аркадій Петрович, за його словами, анітрохи не образився. Сказав, що й сам здогадувався: Віра несерйозно до нього ставиться. А на такий випадок у нього є запасний варіант — вдова з пошти вже давно на нього поглядає.
У суботу ввечері у калитку постукали. Мати пішла відчиняти й ахнула. Біля калитки стояв Михайло в новому піджаку, поруч — його мати у святковій хустці, а в руках у Михайла був гарбуз. Великий, жовтий, як сонце.
– Вітаю, добрі люди, – сказав Михайло й відкашлявся. — Ось я вам гарбуз повертаю. З того, що мені тоді викотили, з його насіння виросло. Візьмете?
Віра вибігла з хати до хвіртки, вся червона. Підійшла, взяла у Михайла гарбуз і притиснула до себе. Важкий він був, вона навіть похитнулася.
– Проходьте.
А потім Віра забігла до Галі в літню кухню й прошепотіла:
– Ну ось, мала. Не за кого-небудь іду. За Михайла.
Поки батько сидів зі сватами в хаті, мати різала в літній кухні сало й раптом зупинилася.
– Ти думаєш, Галю, я зі злості її гризла? – сказала вона, не обертаючись. – Якби ти вийшла заміж раніше за неї, усе село б сказало, що старша зіпсована. І вже ніхто б її не взяв, ні Михайло, ні Аркадій. Я її берегла, як вміла. Може, й не так берегла.
— А мене тепер хто захищатиме? — запитала Галя. — Гену ж заберуть.
Мати відклала ніж і обійняла її, міцно, як давно не обіймала.
— А тебе ми з батьком захищатимемо, поки він служить. І весілля тобі влаштуємо таке, що все село ахне. Тільки дочекайся.
Гені Галя сама сказала біля тієї ж хвіртки, що весілля до армії не буде. Гена почухав потилицю й буркнув:
– То значить, всю службу ходити в ролі нареченого?
– Значить, всю. А коли розпишемося — то з гулянкою, як у людей. Мама без весілля не пустить, та й я не хочу.
Гена образився й три дні не з’являвся. А потім прийшов із яблуками з батькового саду й сказав, що вміє чекати не гірше за неї.
Весілля для Віри влаштували в першу неділю після Покрови. Батько випив чарку, поглянув на молодих і сказав на всю хату:
– Ну ось. Скільки років гарбузи катали, а докотилися до весілля.
Наприкінці жовтня Галя проводжала Гену. У селі всі знали, що вона — наречена Гени, і жоден хлопець навіть не думав до неї свататися. Гена обіцяв писати щотижня. Галя махала хусткою, доки машина не зникла за поворотом.
А на роботі, через пару днів, Зіна штовхнула Галю ліктем:
– Поглянь на Вірку. Ніби інша людина. Раніше для людей співала, а тепер для себе співає.
Віра й справді співала тихо, сама собі, і було видно — від душі.
Свого весілля Галя тієї осені так і не відсвяткувала. І жодного разу не пошкодувала, що віддала його сестрі. А навесні Віра з Михайлом разом посадили гарбузи, з тих самих насінь.
