— Діма! Ти чуєш, що я тобі кажу? — Олена несподівано вдарила долонею по столу. Чашка підскочила. Кава розлилася — на скатертині з’явилася коричнева пляма.
— Чую.
Чоловік навіть не здригнувся й не підвів очей від ноутбука. Синє світло екрана билося йому в обличчя, роблячи його чужим і суворим.
…Три місяці тому він приносив їй чай у палату, коли вона хотіла пити… Масажував ноги, бо вона не могла заснути. Нарізав скибочками фрукти — стиглі, солодкі. Плакав у пологовому залі, стискаючи її руку так, що їй було боляче…
А як же вони чекали на цю дитину! Три процедури ЕКЗ, місяці сліз і очікувань… І коли нарешті результат був досягнутий, вони були щасливі. Щасливі до неможливості, і здавалося, далі буде тільки краще…
Але зараз він лише друкував. Не піднімаючи голови. Швидко, методично, ніби спізнювався.
— Дмитре. Потримай Мишка двадцять хвилин. Поки я прийму душ. Він плаче, не замовкаючи. Я не пам’ятаю, коли спала більше трьох годин поспіль. Я одна з ним, я просто божеволію, Діма…
— Ти жартуєш?
— Чому? Я ж не прошу вставати до нього о шостій ранку. Я прошу… просто не ігнорувати. Коли він кричить. Коли я кажу, що не справляюся.
— Ми були неправі, — сказав він тихо. Не крикнув. Просто констатував. — У нашому віці, для нас, сорокарічних, дитина — це клітка. Я хочу піти звідси, з цього божевільного дому… Хоч куди-небудь.
Він встав. Пішов у спальню. Грюкнув дверима — так, що затремтіли шибки…
А Олена дивилася на знімок УЗД у рамці. Де Михасик — маленька кулька. Розміром з вишню. Де він ще не народився. Де все було просто і зрозуміло.
На кухні закипів чайник; вимкнувши його, вона обернулася й побачила своє відображення в дзеркалі — бліде, з червоними очима, з волоссям, зібраним у неакуратний хвіст.
Вона одягла Михайла й вийшла з ним на вулицю, сподіваючись, що малюк засне на свіжому повітрі, а вона хоча б перепочине.
…На дитячому майданчику пахло дощем і мокрим пилом. Листя прилипало до підошви, чіплялося за штанини. Михайло сопів у візочку, накритий ковдрою аж до самих очей.
Олена йшла повільно. Оминала гойдалки, альтанки. Їй не хотілося ні з ким розмовляти.
— Олено?
Вона обернулася. Марина, дружина брата Діми.
— Привіт.
Марина нахилилася до візочка. Подивилася на Михайла.
— Ну ви й даєте! У сорок два народжувати. Коли люди вже онуків няньчать. Тому Дімка й нервує, адже він уже немолодий, йому важко.
— Ми дуже хотіли його. Три роки намагалися. Діма теж хотів.
— Ага, хотів він. На картинці. — Марина нахилилася ближче, знизила голос. — Слухай. Я тридцять років у шлюбі. Знаю, як це буває. Усе зрештою на жінці. Це норма, до речі. Дитина — це жіноча справа.
Чоловік заробляє гроші. А пелюшки, догляд… це не для чоловіка. Це для дружини. А ти йому мозок затуманюєш. Він працює, а ти… сидиш вдома, ще й вередуєш.
— Я хочу, щоб він був батьком.
— Батько — той, хто годує. Хто заробляє гроші. А підгузки міняти й груди давати — це справа матері. Ось і вся філософія.
— Це не твоя справа.
— Не моя, ага, — посміхнулася Марина. — То можна розлучитися. Знайти іншого. Молодшого. Який не буде мучити. У чому проблема?
— Замовкни. Ти нічого не знаєш про нас. Не лізь не в свої справи!
— Як хочеш. Тільки потім не скаржся. І так усі шепочуться. Кажуть, ти на старості років вирішила завести собі іграшку, а чоловік не тягне.
І вона пішла. Швидкими кроками. Прямо по калюжах.
Олена стояла. У грудях — порожнеча. Холодна…
Удома було темно. Лише екран телевізора миготів. Дмитро дивився серіал. Навіть не обернувся, коли вона увійшла.
— Як ти?
— Нормально.
— Як прогулялися?
— Нормально…
Вона роздягла Михасика й виглянула у вікно; їй здалося, ніби хтось кричить. Внизу, у дворі, голосно сміялася жінка. Чоловік йшов поруч, тримаючи її за лікоть. Притискав до себе.
Олена згадала: три місяці тому. Він дякував їй за сина. Цілував у маківку. «Дякую, кохана».
Зараз він їв холодну піцу з холодильника. Навіть не запитав, чи їла вона.
— Ти поїв?
— Поїв.
— Я не приготувала сніданок… І обід. Я не встигла…
— Я зрозумів. — Він не підняв очей. — Ти ж зайнята…
Вранці вона нагодувала Михайла й поїхала з ним до матері…
…У квартирі матері пахло пирогами, старими книгами і… тишею.
— Ну нарешті. Знала, що прийдеш. Чай? З малиновим варенням?
— Чай. — Олена безсило сіла на стіл…
Мати пильно дивилася на неї. Наливала чай.
— Знову посварилися?
— Сказав… що не очікував, що буде так важко. Що ми помилилися. Що в нашому віці не треба було заводити дітей. Що він відчуває себе в клітці.
Мати взяла її руку — холодну, тремтячу.
— Він дурний. Чоловіки всі такі. Спочатку думають, що готові. А коли дитина народжується… це як удар під дих. Не знають, як поводитися. Але це мине.
— А якщо ні? — Олена заплакала. — Якщо він так і залишиться… таким?
— Пройде. — Мати посміхнулася. — Я вже не перший рік у шлюбі. Твій татко теж такий був. Перші три місяці — як зомбі ходив. А потім… розібрався. Почав навіть пелюшки міняти. Твій стане хорошим татом. Я знаю.
— Я так втомилася бути сама, — прошепотіла вона.
— Ти не сама. У тебе є я.
— Я не про тебе. Я про… нього.
— Він ще не зрозумів, що до чого. Але ти ж зрозуміла головне?
— Що?
— Що розраховувати можна тільки на себе. Завжди. — Мати подивилася їй в очі. — Ти пройшла через багато чого. Через невдачі, через сльози. Ти виживеш. І виростиш його. Сама — якщо доведеться. Я впевнена.
Сльози покотилися по щоках Олени. Але гострого болю вже не було. Було сумно. Гірко. Але спокійно.
— Мені так прикро, — зізналася вона. — Що він сказав про помилку.
— Він неправий.
— Я розумію. Але мені… гірко. Від того, що я сподівалася.
— Надія — це добре. Але опора для тебе — це насамперед ти сама.
— Піду, мамо. Михайло прокидається.
— Іди. І пам’ятай: ти молодець.
Вони вийшли, а дощ продовжував йти — дрібний, неприємний.
У кишені пальто — телефон. Ні дзвінка від Дмитра, ні повідомлення…
І Олена зрозуміла: сподіватися більше ні на кого. Крім себе.
Це було гірко. Дуже гірко.
Але вона вже знала — витримає.
Михайло тихо сопів у візочку.
«Я впораюся, заради сина впораюся», — подумала вона.
І пішла додому. Поки що тільки до себе. А там хто його знає, як усе складеться. Життя, воно таке…
