– Мамо, ну як там? Знайшла що-небудь підходяще? – Андрій притиснув телефон плечем до вуха, одночасно намагаючись закрити ноутбук і запхати його в сумку.
Робочий день добігав кінця, і йому не терпілося дізнатися, чи впоралася мати з покупкою чобіт.
У слухавці повисло мовчання. Таке… незручне. Ніби Ніна Петрівна збиралася з духом перед важливим зізнанням.
– Розумієш, синку… – її голос здригнувся. – Я тут… трошки не те купила.
Андрій завмер із наполовину застебнутою сумкою. Щось в інтонації матері змусило його насторожитися.
– У якому сенсі – не те?
– Давай зустрінемося, усе поясню. Я зараз… – вона запнулася, – я біля торгового центру. Під’їдеш?
Двома днями раніше
Вечір у квартирі Андрія і Марини починався як зазвичай. Діти вже спали, посуд було вимито, а по телевізору бубонів черговий серіал, який ніхто толком не дивився. Саме час для сімейної ради з фінансів.
– Марино, тут така справа… – Андрій присів на підлокітник дивана. – Мама дзвонила. Їй чоботи нові потрібні, старі зовсім розвалилися.
Марина повільно підняла очі від телефона. У її погляді читалося щось середнє між втомою і роздратуванням.
– А я, значить, третій рік в одних і тих самих чоботях ходжу – і нічого, жива, – вона поклала телефон на журнальний столик. – Між іншим, вони вже не тільки стопталися, а й до нового пуховика категорично не пасують.
– Починається… – Андрій потер перенісся. – До чого тут твій пуховик? Мамі реально взуття потрібне.
– При тому, що я твоя дружина! А ти вічно… – Марина осіклася, явно стримуючи більш різкі слова. – Вічно спочатку про матір думаєш, потім про всіх інших.
– Та кинь ти, які “всі інші”? Ти чудово знаєш, що я…
– Що ти? Що на все грошей не вистачає? – Марина встала з дивана. – А чому не вистачає? Тому що ти на підвищення не йдеш, хоча Сергій уже скільки разів пропонував. “Ой, там відповідальності більше, там затримуватися доведеться…” А те, що твоя сім’я у вічній економії живе – це нічого?
Андрій відчув, як усередині закипає злість. Знову двадцять п’ять! Вічно вона починає цю розмову…
– Ти ж розумієш, що це не так просто? – його голос став жорсткішим. – Так, там більше платять. Але й вимагають більше. А в нас діти маленькі, їм увага потрібна. І взагалі, може досить уже про гроші? Ти наче тільки про це й думаєш останнім часом!
– А про що мені думати? – Марина сплеснула руками. – Про те, як твоя мати знову буде косо на мене дивитися? “Ой, а чому у вас ремонт досі не зроблено? А що це за машина старенька? А ви все у відпустку не їздите?” І це при тому, що сама розлучена, живе на одну пенсію!
– Не смій так про неї говорити! – Андрій схопився. – Вона все життя…
– Так-так, усе життя тебе одна тягнула, я пам’ятаю. Тільки це не означає, що тепер ти маєш усе життя почуватися винним!
У дитячій заплакав молодший. Подружжя замовкло, дивлячись одне на одного важким поглядом.
– Я піду до Пашки, – тихо сказала Марина. – А ти роби що хочеш. Тільки врахуй – на нові чоботи собі я все одно збиратиму. І плювати, що там твоя мама подумає про мій зовнішній вигляд.
Андрій залишився один у вітальні. За вікном мрячив мерзенний листопадовий дощ, від якого на душі ставало ще паршивіше.
Він дістав телефон, відкрив банківський додаток- шістдесят вісім тисяч. Усі їхні заощадження, включно з нещодавно отриманою зарплатою.
“А, до біса!” – подумав він. – “Завтра просто дам мамі карту, нехай сама вибере, що їй потрібно”.
Вранці він справді віддав карту матері. Просто сунув у руки перед роботою, буркнув щось на кшталт “Купи собі чоботи” – і помчав на маршрутку. Навіть не підозрюючи, яку бурю емоцій викличе цей, здавалося б, простий жест у Ніни Петрівни.
А Ніна Петрівна, залишившись одна з банківською карткою сина, відчула дивне хвилювання. Ніби їй вручили не шматочок пластику, а ключ від якогось нового, незвіданого життя. У свої п’ятдесят вісім вона вперше за довгий час відчула себе… вільною?
“Куплю чоботи й одразу повернуся додому”, – сказала вона собі, прямуючи до торгового центру.
Торговий центр зустрів Ніну Петрівну звичною метушнею. Молодь із телефонами, матусі з візочками, пенсіонери, які роздивляються цінники… Вона піднялася на другий поверх, де розташовувався її улюблений взуттєвий.
– Вітаю! – защебетала молоденька продавчиня. – Чим можу допомогти?
– Чоботи потрібні, – Ніна Петрівна присіла на банкетку. – Тридцять восьмий розмір, на повну ногу.
Дівчина побігла в підсобку, а Ніна Петрівна почала розглядати своє відображення в дзеркалі. Зморшки навколо очей стали помітнішими. Сивина проступає все сильніше, хоч вона і фарбується регулярно. Але ж колись була першою красунею в школі! Вітька, її колишній, за нею три роки бігав, перш ніж вона погодилася зустрічатися…
– На жаль, тридцять восьмого повного у нас зараз немає, – голос продавчині вирвав її зі спогадів. – Можемо замовити, але це…
– Не треба, – Ніна Петрівна піднялася. – Я в іншому місці подивлюся.
Вона вийшла з магазину з несподіваним відчуттям полегшення. Ніби ці неіснуючі чоботи звільнили її від якогось зобов’язання. Тепер можна просто… погуляти?
Вітрини вабили яскравими барвами. Особливо зупинила погляд та, де красувалася дивовижна вечірня сукня глибокого винного кольору. “А що, як приміряти?” – промайнула шалена думка.
У примірювальній було тепло і затишно. Ніна Петрівна повільно застебнула блискавку, поправила волосся і завмерла перед дзеркалом. Серце тьохнуло – вона не впізнавала себе. Із дзеркала дивилася статна, елегантна жінка. Сукня ідеально підкреслювала фігуру, приховуючи зайве і виділяючи достоїнства.
“Цікаво, що б сказав Вітька, побачивши мене такою?” – подумала вона і тут же розлютилася на себе за цю думку. Подумаєш, кинув її заради молоденької! Вона давно вже не та наївна дурочка, що ридала ночами в подушку…
– Вам так личить! – захоплено протягнула консультантка. – Берете?
– Ні-ні, що ви… – Ніна Петрівна схаменулася. – Куди мені таке? Я ж за чобітьми прийшла…
Переодягнувшись, вона поспішила вийти з магазину. На душі стало тривожно. Що вона тут робить? Навіщо міряє ці сукні? Треба знайти взуттєвий і…
І тут вона побачила її.
Каблучка лежала на оксамитовій подушечці у вітрині ювелірного магазину. Невеликий, але ідеально огранений діамант іскрився у світлі ламп. Золота каблучка, класичний дизайн – саме таку вона завжди мріяла отримати від чоловіка. Але Вітька вважав коштовності марною тратою грошей.
– Не бажаєте приміряти? – усміхнена жінка-консультант уже тримала двері відчиненими.
“Просто подивлюся”, – сказала собі Ніна Петрівна, заходячи в магазин.
– Це наша остання модель, – щебетала консультантка, дістаючи каблучку. – Чудовий діамант, дивіться, яка гра світла!
Каблучка ковзнула на палець, ніби була створена спеціально для неї. Ніна Петрівна повернула руку, замилувавшись блиском каменю.
– Вам неймовірно личить! – консультантка присунула дзеркало. – І знаєте, у нас якраз акція – знижка тридцять відсотків…
– Скільки? – голос Ніни Петрівни здригнувся.
– Шістдесят три тисячі , з урахуванням знижки, – відповіла консультантка. – Можу оформити в подарунковій упаковці…
Серце заколотилося як божевільне. Шістдесят три тисячі – це майже всі гроші на картці Андрюші. Гроші, які він дав їй на чоботи. На прості зимові чоботи, а не на…
– Мені треба подумати, – пробурмотіла вона і поспішно вийшла з магазину.
У туалеті торгового центру Ніна Петрівна плеснула в обличчя холодною водою. Що вона творить? Зовсім з глузду з’їхала? Це ж гроші сина! У нього сім’я, діти, іпотека…
Але каблучка немов магнітом тягнула назад. Вона уявила, як одягне її на корпоратив у школі, де викладає. Як заздрісно охне Людмила Василівна, яка вічно хвалиться своїми прикрасами. Як здивуються колеги…
“От іще!”, – відсмикнула вона себе. – “Що я, як дівчисько? У моєму віці…”
Вийшовши в коридор, вона побачила, як якась випещена дама прямує до ювелірного магазину. Серце шалено заколотилося. А що, якщо вона теж побачить каблучку? Що, якщо купить її каблучку?
Розвернувшись на підборах, Ніна Петрівна рішуче попрямувала назад у магазин.
– Я беру, – випалила вона, дістаючи карту.
Наступного дня
– Що значить – “не те купила”?! – Андрій нервово постукував пальцями по керму службової “Газелі”. – Мамо, ти що накоїла?
Ніна Петрівна стояла перед ним, смикаючи в руках маленький оксамитовий футляр. Вона прийняла зранку дві таблетки валеріанки, але руки все одно тремтіли.
– Андрюшо, синочку… Розумієш, я… – вона запнулася, збираючись із духом. – Я каблучку купила.
– Яку ще каблучку? – він втупився на матір.
– Із діамантом, – її голос став зовсім тихим. – Там знижка була…
– Скільки? – хрипло запитав Андрій.
– Шістдесят три тисячі, – прошепотіла Ніна Петрівна.
У машині повисла тиша. Тільки двірники монотонно скрипіли, зчищаючи дрібний дощ із лобового скла.
– Ти… – Андрій задихався від обурення. – Ти витратила всі наші гроші на каблучку?!
– Я поверну! – квапливо промовила Ніна Петрівна. – Я продам її… або в розстрочку…
– У яку розстрочку?! – вибухнув Андрій. -Мамо, ти взагалі розумієш, що накоїла?!
Вона зіщулилася на пасажирському сидінні, ставши раптом маленькою і беззахисною.
– Я не знаю, що на мене найшло, – пробурмотіла вона. – Вона така гарна була… І знижка…
– Знижка?! – Андрій істерично розсміявся. – Мамо, ти ж сама завжди вчила мене жити за коштами! “Андрюша, не бери кредитів”, “Андрюша, спочатку подумай, потім купуй”… А тепер що?!
– Я… я просто…
– Що “просто”?! У мене дружина, діти! Нам за іпотеку платити! Машину лагодити! А ти… – він різко замовк, намагаючись впоратися з люттю. – Поверни її. Зараз же підемо і повернемо.
– Не можна, – ледве чутно промовила Ніна Петрівна. – Там у договорі написано… повернення та обмін не…
– Господи, мамо! – Андрій схилив голову на кермо. – Як ти могла? Як?!
За вікном посилився дощ. Перехожі поспішали сховатися, розкриваючи парасольки і піднімаючи коміри. Звичайний листопадовий вечір, коли весь світ здається сірим і вогким.
– Вибач мені, – Ніна Петрівна провела пальцем по склу, малюючи невидимі візерунки. – Я сама не знаю, як це вийшло… Просто побачила її і…
– І що? – глухо запитав Андрій. – Вирішила, що вона важливіша за благополуччя твого сина і його сім’ї?
– Ні! Що ти! Я просто… – вона запнулася, підбираючи слова. – Знаєш, я раптом відчула себе молодою. Красивою. Наче… наче я знову те дівчисько, у якого все життя попереду.
Андрій підняв голову, подивився на матір довгим поглядом. У куточках її очей блищали сльози, а на безіменному пальці виблискував той самий перстень – витончений, з невеликим, але ідеально огранованим діамантом.Спеціально для сайту Stories
– Мамо, – тихо сказав він. – А ти подумала, як я буду дивитися в очі Марині? Дітям? Як поясню, що всі наші заощадження…
– Я продам її! – гаряче вигукнула Ніна Петрівна. – Чесне слово! Нехай навіть дешевше, але…
– Кому?! – перебив її Андрій. – Кому ти її продаси?! У тебе що, є знайомі, готові викласти шістдесят тисяч за каблучку?!
Вона промовчала, розуміючи, що син має рацію. Звичайно, ніхто не купить. А якщо й купить, то за половину ціни, не більше.
– Я піду, – тихо сказала вона, беручись за ручку дверей. – Вибач мені, синку.
– Почекай, – Андрій втомлено потер обличчя. – Я довезу тебе.
– Не треба, – вона похитала головою. – Пройдуся. Може, хоч провітрюся трохи…
Він дивився, як вона повільно йде мокрим тротуаром – згорблена, постаріла, з безглуздо блискучою каблучкою на пальці. Порив вітру розтріпав її сиве волосся, і вона машинально поправила його тремтячою рукою.Спеціально для сайту Stories
А потім сів за кермо і поїхав додому – пояснювати дружині, куди поділися їхні заощадження. І чому його мати, яка все життя вчила його бути розумним і ощадливим, раптом зробила таку дурість.
Він не знав, що Ніна Петрівна ще довго стояла біля торгового центру, дивлячись на своє відображення в темних вітринах. Каблучка тьмяно поблискувала у світлі ліхтарів, нагадуючи про хвилинну слабкість, що коштувала їй довіри єдиного сина.
А може, не тільки про слабкість? Може, про той останній відчайдушний порив відчути себе особливою, бажаною, гідною чогось красивого і дорогого? Про те, що десь глибоко всередині все ще живе те дівчисько, яке вірило в дива і мріяло про красиве життя?
Вітер посилився, пронизуючи наскрізь тонке пальто. Але Ніна Петрівна його майже не відчувала. Вона дивилася на каблучку і думала про те, що іноді ціна нашим мріям виявляється занадто високою. І річ не в грошах – а в тому, що ми втрачаємо щось набагато цінніше, женучись за примарним щастям…Спеціально для сайту Stories
