У них народився син Руслан, якого Павло теж полюбив до нестями. До народження дитини він і не думав, що здатний полюбити когось більше, ніж свою дружину. Але виявилося, що таке теж буває.
Але, на жаль, їхнє щастя тривало недовго. Коли Руслану виповнилося три роки, і він пішов у садочок, Олена вийшла на роботу. І саме там вона зустріла того, хто зіпсував життя Павлу.
Олена закохалася. Сильно закохалася. Павла вона, напевно, теж кохала, але не так, як він її.
Але вона йому не зрадила. Просто одного дня сказала, що йде до іншого.
– Павле, не думай, я тобі була вірна. І я щиро сподівалася, що це мине. Але не минає. А Серьожа мене дуже кохає. Мені так шкода…
Павло на це навіть нічого не сказав. А що тут скажеш? Немає сенсу вмовляти залишитися, раз вона вже все вирішила. Та й сваритися не варто. Адже вона чесно у всьому зізналася, пішла по-доброму. Та й син у них, заради нього варто зберегти нормальні стосунки.
Вони розлучилися, і Павло залишився сам. Олена переконувала його, що він неодмінно знайде ту, яка оцінить усі його достоїнства, хто зможе по-справжньому його покохати. Але Павлу це не було потрібно, він уже обпікся один раз і вирішив, що другого разу не буде.
Руслан ріс, Павло часто бачився з ним. З Оленою вони добре спілкувалися, про все домовилися по-доброму. Вона навіть на аліменти не подавала, сказала, якщо зможеш – давай гроші. Напевно, відчувала свою провину за те, що все так вийшло.
Але Павло був відповідальним і прекрасно знав, скільки грошей потрібно на маленьку дитину. Адже вона постійно росте, плюс додалися гуртки та секції. Та й їжа нині не дешева. Тому щомісяця надсилав певну суму, скільки міг.
Руслан часто бував у батька, і саме від сина Павло дізнався, що його колишня дружина при надії.
Чоловік навіть не розумів, що відчув у цей момент. Гіркоту? Заздрість? Біль? Або все-таки він був радий, що у колишньої дружини все склалося добре?
Але радіти явно не варто було. Коли у Олени народилася від Сергія дочка, той їх покинув. Просто пішов до іншої, забувши і про Олену, і про дитину. Одружені вони не були, що теж мало б стати тривожним дзвіночком для Олени. Але вона була так закохана, що нічого не помічала.
Допомагав Павло. Батько доньки й гроші-то з великим небажанням давав, а про іншу допомогу від нього й годі було сподіватися.
Зате Павло, коли забирав Руслана, міг і з донькою Олени годинку прогулятися, щоб вона встигла свої справи зробити. Міг їх у лікарню відвезти. Один раз навіть залишився з нею та сином, коли Олені треба було терміново на кілька годин виїхати.
Почати жити разом вони не планували. Павло розумів, що ніколи не буде, як раніше, а Олена думала, що це буде нечесно по відношенню до колишнього чоловіка. Але зберігали дружні стосунки, намагалися заради сина.
А коли дівчинці виповнилося два роки, а Руслан пішов до школи, сталося страшне: Олени не стало. Водій в нетверезому стані збив її прямо на зупинці. Машину занесло, і вона влетіла в людей, які чекали на автобус.
Вона навіть до лікарні не доїхала.
Для Павла це була жахлива новина. Адже до Олени у нього все ще були почуття, хай це вже й не була любов, але вона все одно залишалася для нього близькою людиною. А тепер її не стало.
Але сумувати не було часу, треба було допомогти організувати похорон, заспокоїти сина.
І ось коли Павло зайнявся всім цим, з’ясувалося, що батько дочки Олени не збирається її забирати.
Вони зустрілися перед похоронами. І той ошелешив Павла, сказавши, що дочка йому не потрібна.
– У мене інша сім’я, куди мені дитина!
– Але це ж твоя дочка, як ти можеш так?
– Нічого, вона ще маленька. Їй знайдуть хорошу сім’ю, – відмахнувся той.
– А інші родичі? Може, вони заберуть?
– Ось, у Олени є сестра, якщо хоче, нехай забирає. Та й яке тобі діло? Адже мова йде не про твого сина.
Павло знав сестру Олени. Непутяща жінка, що мешкала в розваленому будинку в селі. У неї самої було троє дітей, і точно не варто довіряти їй маленьку дівчинку.
Коли Павло забирав речі Руслана, маленька Вірочка стояла осторонь і дивилася на них. На деякий час її забрала сусідка, поки все не владнається. Але вона теж сказала, що не збирається оформляти опіку.
– Мені майже п’ятдесят, у мене свої діти виросли. Куди мені така малятко?
Після цієї розмови Павло ніяк не міг заснути. Так, Віра — не його дочка, він взагалі до неї ніякого стосунку не має. Але рідному батькові на неї начхати, нормальних родичів немає. А Віру відправлять до притулку. А це ж дочка Олени. Його Олени!
Нехай вона і була його колишньою дружиною, все ж вона була йому не чужою. І якщо щось на тому світі й існує, то її серце зараз розривається на частини.
Добре, якщо Вірочку віддадуть у благополучну сім’ю. А якщо її удочерить хтось нехороший? Вона ж така маленька, навіть за себе постояти не зможе.
А вранці до нього підійшов Руслан.
– Тату, а Віру дядько Сергій забере? – запитав він.
– Ні, Руслан, він не зможе.
Павло ніколи не брехав синові і вважав, що краще сказати гірку правду.
– А хто тоді?
– Швидше за все, її відправлять до притулку.
– У притулок? А там їй на ніч казку читатимуть? І вона не любить манну кашу, можна сказати, щоб їй давали щось інше? І, тату, ми зможемо її відвідувати?
Павло посміхнувся. Нечасто зустрінеш, щоб брат так щиро любив молодшу сестру. І якщо їх зараз розлучити з Вірою, цієї любові більше не буде. Та й Руслан, коли виросте, зрозуміє, як все це було неправильно.
– А як ти ставишся до того, щоб Віра жила з нами? – запитав Павло.
– Справді?! А так можна? Ти ж не її тато.
– Ми можемо спробувати.
Обійшовши всі інстанції, Павло домігся того, щоб йому надали опіку над Вірою. Коли він забирав її у сусідки, Віра підбігла до нього і міцно-міцно обняла. Адже вона його знала, навіть набагато краще, ніж власного батька.
А вже коли дівчинка побачила рідного брата, то відразу посміхнулася. Звичайно, вона була зовсім маленькою і не розуміла, що мами більше немає. Але це й на краще, їй буде набагато легше пережити втрату матері, ніж, наприклад, Руслану.
Через кілька місяців Віра почала називати Павла татом. А він не став її виправляти. Адже він і є тато. Він же взяв на себе зобов’язання щодо її виховання, отже, він і є батьком.
А рідний тато Віри більше й не з’являвся. Гроші інколи переказував, але нечасто й небагато. Та Павлу від нього й нічого не було потрібно, він сам дасть собі раду. До того ж для Віри швидко знайшли місце в яслах, з огляду на ситуацію Павла.
Вірочка росла і все більше ставала схожою на маму. Вони з Русланом дуже любили одне одного, і з кожним днем Павло розумів, що вчинив правильно. Та й дівчинку він полюбив, як рідну доньку.
І ті, хто не знав про те, що сталося, ніколи б не здогадалися, що Віра йому не рідна. Іноді Павлу навіть здавалося, що вона й на нього схожа.
А коли Вірі виповнилося шість років, Павло все ж зустрів своє кохання. Він присягався, що більше ніколи не одружиться, що ніколи не впустить нікого у своє життя. Але це сталося.
І його кохана прийняла його дітей. І Руслана, і Віру. Віра навіть через деякий час почала називати її мамою. Адже своєї мами вона не пам’ятала. А Руслан просто поважав дружину батька і дуже ввічливо з нею спілкувався. Але від сина Павло нічого більше й не вимагав.
Павло ніколи не брехав Вірі, як і своєму синові. І дівчинка знала, що він не її рідний батько. Але сприймала його саме так.
І лише коли вона подорослішала, вона усвідомила, на що пішов Павло. Що після трагедії забрав не тільки свого рідного сина, а й абсолютно чужу дівчинку, яку виховував, як рідну.
І якось увечері, коли Віра закінчила школу і готувалася до першого дня навчання в університеті, вона підійшла до свого батька.
— Дякую, тату, — промовила вона.
— За що, сонечко? — посміхнувся Павло.
— За те, що не покинув мене тоді. За те, що у мене було щасливе дитинство. За те, що не розлучив з братом. За те, що став мені справжнім батьком і привів мені маму.
Павло посміхнувся крізь сльози.
— Будь ласка, Віро. І тобі дякую, що з’явилася в моєму житті. Адже я знайшов справжню і дуже люблячу дочку.
