– А там, бачиш, одна за столиком сидить, це Наталка. Злюка рідкісна. З нею навіть не намагайся подружитися. – Понизивши голос, Ірочка вказала очима на дальній столик у їдальні.
Орина сьогодні перший день вийшла на нову роботу і молоденька офіс-менеджерка Ірочка занурювала її в хитросплетіння колективу.
– Чому? – Так само понизивши голос, запитала Орина. Та сама Наталя, на яку вказувала Ірочка, здалася їй радше сумною, ніж злою – ні на кого не дивлячись, Наталя водила виделкою по тарілці.
– Та стерва вона, гадюка прямо. – Не вгамовувалася Ірочка. – Грубить усім, зарозуміла така, вітається крізь зуби, ніколи в очі навіть не дивиться, а якщо подивиться, то того й гляди дірку на тобі пропалить. У нас традиція: день народження у когось, весілля, наприклад, або ще якась значуща подія, всі скидаємося, вітаємо. Наталка – ніколи.
Уявляєш, так і заявила одного разу, “а чому це я радіти повинна, що Ткаченко заміж виходить, та ще й на подарунок їй здавати?” Наталка в бухгалтерії працює, дівчатка там дружні, а про неї розповідали, якщо хтось якоюсь неприємністю поділиться, то вона, замість того, щоб підтримати, ще й зловтішається: так тобі й треба. Так, так. Так і каже. Бррр.
Загалом, із нею тепер теж ніхто не спілкується. А це ось якраз Олена, яка Ткаченко була, зараз Орловська. – Ірочка привітно помахала рукою, запрошуючи Олену за їхній столик.
Тим часом Наталя, не піднімаючи голови, кидала погляди за сусідній столик. “Весело їм, сидять, цвірінькають. – Думала вона. – Звісно, Оленці що не веселитися, у неї і чоловік он який статний, і статки в сім’ї. А Ірка ця – вертихвостка. І за що її тільки всі люблять? Ірочка, Ірочка, тільки й чути. Новенька ця така ж, мабуть. А може, з директором шашні крутить, на таку посаду потрапила”.
Приблизно так Наталя думала про всіх, не тільки про колег. Косилася вона і на свою сусідку, думаючи про себе: “Ну і розпустила ж ти себе, рознесло, на голові пучок незрозумілий. Чоловік за тебе і тримається, що трьох дітей кинути шкода”.
І про молодого хлопця, який паркувався поруч із нею і завжди ввічливо вітався під час зустрічі: “Звичайно, я б теж посміхалася, якби мама з татом мені таку машину подарували. І не працює напевно, на їхній шиї сидить”.
І навіть удома, переглядаючи романтичні фільми, які вона дуже любила, Наталя щоразу доходила висновку: що це ж тільки у фільмах так буває, що попелюшки стають принцесами, що ті, кого потріпало життя, самотужки вибиваються на верхівку . Самій Наталі так не пощастило, як вона вважала.
Заможних батьків у неї не було, у школі вчилася вона старанно, але Сергійко Соколов, який тоді їй дуже подобався, однаково хотів дружити тільки з Ганнусею Григоренко.
“Звичайно, в Ганнусі он яке лялькове личко, і волосся довге, і гарне”, – з тугою подумала тоді Наталя і вирішила, що дружити з Ганнусею ніколи більше не буде. І навіть крадькома заліпила Ганнусі жуйкою в те саме волосся. Ганнусі довелося волосся обстригти, по самі плечі, але Сергійко все одно дивився тільки на неї.
І проект із фізики, над яким Наталя стільки сиділа в старших класах, посів тільки третє місце. Звісно, Юрко, той самий, чий проект посів друге місце, адже він фізикою з репетитором займається, а в сім’ї Наталки на репетитора грошей немає.
А про Миколу, з паралельного, годі й казати, він завжди перші місця посідає, на золоту медаль іде, ось і фізичка йому бали додала, щоб атестат не псувати.
В інституті така сама історія, на думку Наталі, була і з дипломом. І з Юлькою Лаврієнко, в яку всі хлопці повально закохувалися. Юльці вона жуйку у волосся не ліпила, хоч і хотілося. Просто тихо ненавиділа.
З такими думками Наталя і жила: усім пощастило, усім усе дається, а їй самій, нічого. Тому й раділа вона, якщо в когось проблеми, тому й віталася крізь зуби. А вже як наслідок, за столиком одна обідала, тільки наслідки цього Наталя не визнавала, а думала інакше: “Ну й добре, ну і не спілкуйтеся зі мною, мені, може, теж не особливо з вами цікаво”.
– Наталко, привіт! – почула Наталя, на шляху до виходу з роботи. Обернулася. Та сама новенька наздоганяла її.
– Наталю, ти в який бік їдеш? Може, підкинеш, а то злива така, а я без парасольки. – Посміхнулася, розводячи руками, новенька. Наталя знехотя відповіла.
– Ой, по дорозі, сусіди майже. Підкинеш, якщо не складно? – Наталя погодилася.
– Ти не поспішаєш? Може, в кафе заїдемо, посидимо, поговоримо? – Запропонувала Орина.
“І чого їй від мене треба?” – подумала Наталя, але погодилася. Поспішати їй, справді, було нікуди.
У кав’ярні Орина багато розповідала про себе, але й багато запитувала про Наталю. Наталка відповідала обережно, не вірячи, що Орина просто так по-дружньому розмовляє з нею.
– А день народження в тебе коли? – Поставила чергове запитання Орина. Наталя відповіла, виявилося, що день народження вже зовсім скоро.
– Як добре! Обожнюю день народження. Як відзначати будеш? Із сім’єю, з друзями? Я люблю, коли багато гостей, завжди так весело. – Орина чекала відповідей.
Наталя мовчала. Що тут скажеш, адже їй навіть на день народження покликати було нікого: друзів у неї не було, чоловіка теж, навіть із батьками вона не ладнала.
– Пощастило тобі, а в мене немає друзів. – Відповіла Наталка і в голосі її прозвучала нотка смутку. – Мене знаєш, на відміну від тебе люди не люблять. Ось і на роботі, особливо зі мною ніхто не спілкується. Ти хіба не помітила? Та й мені, знаєш, друзі не потрібні.
– Помітила. – Зізналася Орина. І тут Наталю прорвало:
– Ірка – вискочка, перед усіма вислужується, посміхається всім підряд, звісно, всі її люблять. А мені навіщо Оленці посміхатися? Вона добре влаштувалася, он у неї чоловік який турботливий, уважний, і квіти надсилає, і з роботи зустрічає. А машина, у них бачила, яка? А в мене ніякого чоловіка немає, і машина – така собі. Вже, на яку заробила.
У мене блату немає. Мені навіть у моєму відділі не доплачують. Галя пізніше за мене влаштувалася, а зарплата більша. – Із викликом вимовляла Наталя.
– Ірина не вискочка, вона добра і привітна. Подобаються їй люди, і спілкуватися з ними їй подобається, і посміхається вона від душі. Вона в дитячому будинку виросла, а там, знаєш, доброго слова зайвий раз не почуєш, ось і тягнеться вона до людей.
Галя взяла додаткове навантаження і на роботі сидить допізна, і у вихідні виходить. Мама в Галі хворіє сильно, гроші на операцію потрібні. А Олена не винна, що в тебе чоловіка немає. І взагалі, можливо, їй чоловік квіти надсилає на роботу, бо свариться постійно і так хоче загладити свою провину? Або в нього коханка, яку він так само квітами задаровує, а Олена все знає, але втратити його не хоче і мовчить, а ночами в подушку плаче?
– Правда? – Очі в Наталі загорілися.
– Про Іру з Галею, правда. А про Олену не правда. Добре в них усе з чоловіком, дитинку чекають. – Відрізала Орина. – Це я до того кажу, що ти ж не знаєш, які люди насправді, і як вони живуть. Та тільки вони свою злість і образу на інших не вихлюпують, не звинувачують інших у своїх невдачах.
А ти, замість того, щоб іншим заздрити, на своє життя озирнися, що б ти могла зробити, щоб не сидіти в день народження на самоті? А там, дивись, і життя налагодиться, ніколи іншим заздрити буде. Ти не ображайся, я це не зі зла. Допомогти хочу. – Сказала Орина, дивлячись Наталі прямо в очі.
– Дякую, що підвезла. Дзвони, якщо поговорити захочеться, або допомогти чимось. – Попрощалася Орина.
Наталя ще довго сиділа в кафе, задумливо дивлячись на остиглий чай.
– Що-небудь ще? – До Наталі, усміхаючись, підійшла офіціантка.
– Ні. Дякую. – Стрепенулася Наталя і вперше в житті залишила чайові.
Дорогою додому вона згадала, що потрібно було забрати замовлення з нової пошти, як виявилося, два важких пакети і коробку. Біля під’їзду, поки Наталя міркувала, як би все це забрати за раз, до неї підійшов той самий молодий чоловік, який зазвичай паркувався поруч, а зараз вигулював собаку.
– Добрий вечір! Я допоможу. – Запропонував він.
– У вас і собачка є. – Зазначила Наталя, поки їхали в ліфті.
– Та ось тільки Річі у мене і є. – Із сумною посмішкою відповів хлопець. – Батьки пішли з життя рік тому. В аварію потрапили. Машину я потім відновив, та це ж що. Залізо… Зараз ось у відрядження потрібно їхати. Важко самому і за квартиру платити, і за решту, я ж і довчитися не встиг.
А продавати не хочу. Усе-таки пам’ять про батьків. Щасливе дитинство, розумієте? Там, куди кличуть, зарплату більше обіцяють, а ось Річі залишити ні з ким. Не знаю, що робити. – Поділився хлопець.
– Я можу Річі забрати поки що до себе. – Раптом запропонувала Наталка.
– Дякую! – Просяяв хлопець. – Мене звати Антон. Ви не переживайте, я і корм залишу, і Річі дуже слухняний, манер навчений, скажімо так.
За кілька днів, коли Наталя вийшла з Річі на прогулянку після роботи, вона зустріла ту саму сусідку, яка “запустила себе, мати трьох дітей”. Однією рукою сусідка підштовхувала візочок, мабуть, із молодшим, у кошику якого лежав пакет із продуктами, другою рукою тягнула за собою, мабуть, середню доньку, умовляючи її піти додому.
– Катюшо, скоро Стасик і тато прийдуть, а вечеря ще не готова. Давай я з вечерею впораюся, а потім погуляємо. – Лагідно пропонувала доньці компроміс сусідка.
– Матусю, хочу зараз. Потім уже всі по домівках розійдуться. – Донька благально дивилася на маму, яка зітхала.
– Хочете, я пригляну. Ми нікуди не поспішаємо. – Запропонувала Наталя. А Річі вже крутився навколо дівчинки, яка розсміялася.
– Буду вам дуже вдячна. – Зраділа сусідка. – А ви потім заходьте на чай до нас. – Запросила вона.
Наталя скористалася пропозицією, і після прогулянки зайшла в гості.
– Дякую вам ще раз. – Розливаючи чай, подякувала Юля, так звали сусідку. – У Сашка, це молодший, травма. Якщо зараз не виправити ситуацію, може інвалідом на все життя залишитися. – Поділилася Юля. – Ось ми з ним цілими днями по лікарях, по фізкабінетах. Чоловік на вечірній підробіток влаштувався, лікування дороге. Решта все на мені.
Старшому і з уроками допомогти, і на тренування тричі на тиждень у сусідній район, першокласник ще, сам не добереться. Та й Катрусі час приділити. Як білка в колесі, на себе вже й часу не залишається. Нічого, Сашко скоро видужає, все налагодиться. Ми не здаємося. – Посміхнулася Юля.
– Я можу Катерину дорогою з роботи із садка забирати, а потім, ми все одно з Річі гуляємо, і вона нехай із нами. – Посміхнулася у відповідь Наталя.
– Та ви просто янгол! – Сплеснула руками Юля.
На роботі Наталя теж намагалася бути привітнішою, але колеги з недовірою поглядали на неї, дивуючись змінам.
Наталя, хоч сумніви й не полишали її, все ж у день народження принесла великий торт і дві коробки з тістечками. Розіслала всім у корпоративній пошті запрошення в обід зазирнути до них у бухгалтерію на чай з нагоди її іменин.
Прочитавши запрошення, колеги по кабінету перезирнулися, а Наталя, намагаючись, щоб речення звучало веселіше, запропонувала:
– Дівчата, а може, і ігристого візьмемо?
Дівчатка, залишаючись у легкому здивуванні, погодилися – все ж таки значущий привід.
Обід наближався, і Наталя, хоч на вигляд і залишалася спокійною, сильно переживала, раптом ніхто не прийде. На подарунок вона і зовсім не розраховувала. О 12:05 до кабінету заглянула Орина.
– Уже можна? – Усміхнувшись, запитала вона.
– Звичайно. – Привітно запросила Наталя, розставляючи одноразові тарілки. Галя вже крутила в руках пляшку ігристого.
– А ми зі своїм. – Орина увійшла в кабінет з ще одніє пляшкою. Слідом за нею ввалилися й інші співробітники. На подив Наталі майже всі. В одній руці у начальника відділу логістики були квіти, в іншій цекурки. Олена урочисто простягнула подарунковий пакет.
– З Днем народження! – Голосно привітала вона. Колеги підтримали бурхливими оплесками.
– А мені не можна. – Злегка надувши губи, зізналася Наталі Олена, коли всі, весело перемовляючись, наминали солодощі. – Четвертий місяць уже, хоч і живота поки не видно. – Шепнула вона.
– Вітаю, дуже рада за тебе. – Щиро відповіла Наталя.
– Тебе ввечері підвезти? – Запропонувала вона Орині. Орина погодилася.
– Дякую тобі. Допомогла розібратися в собі. – Подякувала Наталя, дорогою додому.
– Та кинь. – Перебила Орина. – Друзі для цього і потрібні.
Увечері вдома Наталя, наливши келих червоного і привітавши своє відображення, влаштувалася зручніше в кріслі з книжкою. Антон, який повернувся з відрядження, забрав Річі додому. Катрусю сьогодні з садка зустрів тато, у якого видався рідкісний вихідний.
Але Наталя не сумувала, на душі було спокійно. “З Днем народження!” – висвітилося на екрані телефону. Наталя не одразу згадала однокласника, від якого прийшло повідомлення. Так, Олексія тепер було не впізнати. У класі він завжди був невисоким і непоказним із хлопчиків, але зате завжди був веселуном.
Десь у восьмому класі сім’я його переїхала, більше Наталя про нього нічого не чула. Треба ж, через стільки років він відшукав її в соц.мережах – здивувалася вона. Зараз із фотографії на неї дивився симпатичний молодий чоловік усе з тим самим запалом в очах. Вона відповіла. Зав’язалося листування. Як виявилося, Олексій нещодавно повернувся в рідне місто.Спеціально для сайту Stories
“Я тебе, напевно, відволікаю від гостей? “- Тактовно запитав Олексій.
“Зовсім ні. Відзначаю одна.” – Відповіла Наталя.
” Скласти компанію? “- Прилетіло у відповідь.
“Чому б і ні.” – Наталя написала адресу.
Уже за годину Олексій стояв на порозі з букетом квітів. Вони проговорили без угаву кілька годин. Сміялися, згадували школу, розповідали про те, як у кого склалося життя після.
– Ти мені завжди подобалася. – Зізнався Олексій. – А ти мене навіть не помічала.
– І даремно. – Похитала головою Наталя й усміхнулася.
Наступний день народження Наталі проходив шумно і весело. Зранку вони з Олексієм відвідали батьків Наталі, а ввечері зібралися з друзями за великим святковим столом.
Був тут і Антон з Річі, тепер вони вже були не такі самотні – поруч з Антоном сиділа Ірочка, та сама, з роботи. Це Наталка їх познайомила. І сусідка Юля з чоловіком і всіма дітлахами.
Молодший Сашко, вже видужав на радість усім. І Орина, і Олена, яка забігла буквально на годину, поки чоловік на подвір’ї гуляв із візочком. Були й інші нові друзі.
– Друзі, дякую всім, що прийшли, за увагу і привітання. А у нас для вас новини: ми з Олексієм вирішили одружитися, тож за місяць чекаємо вас цим же складом на наше весілля. – Оголосила Наталя.
Над столом шумно розкотилося загальне тріумфування.
– Орино, у тебе відповідальна місія – будеш моїм свідком! – Наталя посміхнулася найкращій подрузі і, обійнявши її, шепнула на вухо: “Дякую! Олексія свідок дуже симпатичний. Військовий. Сьогодні не зміг прийти, служба”. Орина стрибнула від сміху: “Поживемо, побачимо, головне, що ти щаслива”.Спеціально для сайту Stories
