Коли Таня прийшла додому, батьки з нетерпінням чекали на неї. Їхні обличчя були такими похмурими й стурбованими, що вона відразу зрозуміла — щось сталося.
— Мамо, тату, у нас хтось пішов з життя? — злякано запитала вона, поспішно знімаючи верхній одяг у передпокої. — З родичів?
— Звідки ти це взяла? — напружилася мама.
— Чому — напружився слідом і тато.
— То, може, хтось захворів?
— Ніхто у нас не захворів! Усі здорові!
— Тоді що з вашими обличчями?
— Ах, з обличчями… — Мама охопила себе за плечі, ніби їй стало холодно, і сіла на диван.
Батько сів на стілець, незадоволено стиснув губи й обережно промовив:
— Тетяно… Ми хочемо тобі зараз дещо повідомити… Але ти маєш поставитися до цього спокійно. Адже ти у нас вже давно доросла. Скоро сама вийдеш заміж.
— Не знаю, не знаю… — Таня знизала плечима й завмерла посередині вітальні, поглядаючи то на маму, то на тата.
— Ну, давайте, повідомляйте свою неприємну новину. Ви вирішили розлучитися, так?
У кімнаті запала тиша, потім мама з підозрою запитала:
— Як ти здогадалася?
— Ну, як — як? Ви ж самі сказали — я у вас доросла. Очі в мене на місці. Ви за останні пів року жодного разу не поцілувалися. І намагаєтеся не дивитися одне на одного.
— Ну, так… — задумливо сказав батько. — Справді, виявляється, у тебе очі на місці. Отже, Таню, ти маєш нас зрозуміти. Так далі жити не можна.
— Я розумію, розумію, — кивнула донька. – Ви мене виростили й заспокоїлися. І ваші почуття згасли самі собою. Мені тільки цікаво, хто з вас кому зрадив першим?
— Що? – одночасно вигукнули обоє батьків.
— А чому ви дивуєтеся? Адже люди не розходяться просто так. Значить, хтось із вас згрішив.
— Ти що, з глузду з’їхала, Таню? — спалахнула мама. — Як ти могла про нас таке подумати?
— Запам’ятай, ми у тебе — не такі! — суворо сказав батько. — Дружині, як і Батьківщині, зраджують лише мерзенні, безвольні люди!
— Так? — здивовано хмикнула Таня. — А тоді навіщо вам розбігатися? Живіть і далі разом, під одним дахом. Ви ж не сваритеся. Раптом у вас усе ще налагодиться?
— Ні. Так — нечесно, — похитав головою тато.
— І взагалі, донечко, — підхопила розмову мама, — ми вирішили: раз ми охолонули одне до одного, то можемо спробувати почати жити заново.
— Так, — невпевнено кивнув батько. — Треба спробувати. Адже нам лише по п’ятдесят. І якщо у нас з мамою тепер усе ось так…
— А ваша любов? — перебила його донька. — Любові що, взагалі не залишилося? Зовсім-зовсім?
— Ну, як тобі сказати?.. — ухильно пробурмотів тато. — У всякому разі, ми її давно не відчуваємо.
— Не відчуваємо, — ствердно кивнула й мама. — Раніше вона палала, ось тут, у грудях. Коли когось із нас довго не було вдома, ми хвилювалися й навіть страждали.
— А тепер у нас у грудях якась байдужість, — продовжив тато. — Тому ми твердо вирішили розлучитися.
— Так, твердо, — знову підтвердила мама. — І ти повинна нас зрозуміти.
— Добре, — кивнула дочка і теж сіла на вільний стілець. — Я вас розумію. Розлучайтеся.
Обоє батьків з полегшенням видихнули, і на їхніх обличчях з’явилося щось на зразок усмішки.
— Тільки тоді я теж повідомлю вам одну новину, — продовжила Таня. — Для вас вона, напевно, буде неприємною, але для мене — дуже навіть радісною. Я чекаю на дитину.
— Що? — знову хором вигукнули батьки й здивовано переглянулися. — Як це? Від Славіка? Ви ж ще не одружилися!
— Ні. Це — не від Славіка.
— Що?!
— Так-так, не дивуйтеся. Я, звісно, спочатку хотіла обдурити Славіка і сказати, що це його синочок, але потім передумала. Це було б нечесно. Тому я вирішила виховувати його сама.
— Гей! Ти що, донько? — вигукнула мама. — А хто тоді батько дитини?
— Вам це знати не обов’язково. Цю людину я відразу ж викреслила зі свого життя. Це був випадковий зв’язок.
— Таню! — ахнув батько. — Ти усвідомлюєш, що кажеш?
— Спокійно, тату. Я вас зрозуміла, тепер і ви мене зрозумійте. Так буває з дівчатами, коли у них закрутилася голова і вони думають, що спіймали принца за хвіст. Але принц виявився нікчемною людиною. Зате я вас можу запевнити — онук у вас буде гарним.
Бо його батько, ну, просто — модель. Я й на це клюнула. І знаєте, дорогі тату й мамо, я тепер ні про що не шкодую. Адже мати сина, хоч він ще й не народився, — це таке щастя!
Щоправда, вам цього не зрозуміти. У вас же всього-на-всього донька. Та ще й ось така. Яка нагуляла дитину від невідомого чоловіка.
— Таню! — Мама підхопилася з дивана й впала на коліна перед донькою. — Не кажи так! Ти для нас — золото! Ну, подумаєш, дитина? І що з того. Значить, я буду жити з тобою й допомагати в усьому.
— Ні-ні-ні! — вигукнула Таня. — Мені не потрібні ваші жертви! Я буду жити окремо. Орендую квартиру, почну працювати віддалено, і… Не хвилюйтеся, батьки, я впораюся.
— Не кажи дурниць, Таню! Як це — орендувати квартиру? А ця квартира?
— А цю ви продасте і купите собі по однокімнатній. Ви ж розлучаєтеся. Вам потрібно десь жити.
— Але ти могла б жити з кимось із нас.
— Ще раз – ні. Ви хочете почати нове життя, і це правильно. Ви ще молоді.
— А ти?
— А ви мене виростили, і тепер я — не ваша турбота.
— Таню, ти що, з глузду з’їхала? — Батько навіть підскочив на стільці. — Як це — не наша турбота? У нас же скоро буде онук.
— Таню, не треба так… — Мама притиснула руку до серця. — Адже ми жили разом тільки заради тебе, а тепер…
— А тепер, якщо така ситуація, ми знову згодні жити так само, — продовжив батько.
— Звісно! — зраділа мама. — Адже ти знову стала — як маленька.
— Чому це — як маленька? — образилася Таня.
— А тому що жінкі в положенні— вони всі як маленькі! — усміхнувся батько. — Знаєш, якою була мама, коли носила тебе під серцем? Примхливою й вічно голодною. До речі, ти не хочеш поїсти?
— Хочу, — кивнула донька.
— Ну, ось! — радісно вигукнули батьки й почали метушитися.
— Зараз, Таню, ми будемо вечеряти! — Мама підхопилася й побігла на кухню.
Батько поспішно пішов за нею й грюкнув дверцятами холодильника.
— Нумо подивимося, що у нас є смачненького! Так, я швидко одягнуся і побіжу в магазин. Куплю червону ікру й тортик. Пам’ятаєш, що ти в мене вічно просила, коли була при надії?
— Пам’ятаю, пам’ятаю, — радісно відповіла йому мама. — І купи консервованих шпротів.
— А ще — ігристого! — вигукнув батько.
— Якого ігристого? Тані його тепер не можна!
— А я його куплю — для нас з тобою. У нас же починається нове життя. А Тані я куплю сік. Яблучно-морквяний. Її улюблений.
— І чіпсів, будь ласка, купи, тату! — додала з вітальні Таня.
— Які чіпси?! — хором вигукнули на кухні батьки. — Це тобі категорично не можна! Там стільки всяких добавок!
— Але ж я чекаю на дитину!
— Ах, так… — схаменувся тато. — Точно… Гаразд, куплю одну пачку.
— Мамо, тату, а ви точно не розлучитеся?
— Про що ти кажеш, дівчинко? Яке розлучення? Попереду стільки всього цікавого!
Таня, щаслива, спочатку засміялася, а потім раптом — заплакала.
