«Як важко вставати з ліжка, і з кожним днем стає все важче й важче. Ось так я колись і піду з життя, і ніхто навіть не зреагує, хоча ж доньки живуть у цьому місті, і син теж. І в усіх є ключі від моєї квартири. Адже це їхня рідна домівка, тут минуло все їхнє дитинство.
Гроші щомісяця переказують: доньки по п’ять тисяч гривень, а син— десять. Навіщо мені стільки грошей? У мене пенсія — вісім тисяч гривень. Краще б частіше навідувалися.
Раніше й онуки приходили, коли були маленькими, і Іван ще був живий».
Єлизавета насилу підвелася, підійшла до портрета чоловіка в жалобній рамці, перехрестилася:
«Царство тобі небесне, Іване! Уже чотири роки, як ти пішов. Прийде хтось із дітей мене провідати — попрошу, щоб відвезли мене до твого місця спочину».
Провела долонею по очах і попленталася до туалету.
Потім вмилася й попрямувала на кухню. Увімкнула газову плиту, поставила чайник. Подивилася, що в неї в холодильнику:
«Нічого свіжого немає, хоч би сусідка завітала, до магазину сходила».
І ніби почувши її думки, хтось постукав у двері.
Кинулася до передпокою, відчинила. Звісно ж, сусідка:
— Лізо, що тобі купити?
— Купи якусь свіжу випічку або печиво, тільки м’яке. Курочку купи — зваримо свіжого супу, разом поїмо, пачку молока й кефіру. Зараз гроші дам.
Тут пролунав свисток киплячого чайника.
— Ой, Валю, зачекай!
— Потім віддаси! Я пішла.
Подруга повернулася через годину, вже в домашньому одязі, з пакетом і тарілкою в руках:
— Я зранку спекла пиріг із сиром. Спочатку вип’ємо чаю.
— А я якраз заварила свіжий чай із м’ятою.
— У мене сьогодні вихідний, нікого з онуків не привели.
— До мене онуки вже й не ходять, — важко зітхнула Єлизавета. — Уже дорослими стали.
— А у Роми?
— І у нього доньці вже шістнадцять років, а синові — чотирнадцять. Я їх після похорону Івана й не бачила.
— Як швидко ростуть чужі онуки, — похитала головою Валентина. — Мої ще зовсім маленькі.
— Та й ти сама на десять років молодша за мене, а мені вже за сімдесят.
— Лише сімдесят один!
— Гаразд, сідай! Я сама у тебе на кухні погосподарюю, — і сусідка почала наливати чай.
— Ой, Валю, візьми гроші! — і поклала на стіл п’ятсотгривневу купюру.
— Та я ж тільки на триста купила…
— Та годі тобі! Я від цього не збіднію.
Сіли пити чай. Єлизавета любила пити чай із сусідкою. Останнім часом у неї небагато співрозмовників, а так хочеться вилити душу:
— Мене зовсім покинули і діти, і онуки. У них у всіх свої проблеми. Переказують гроші й вважають, що свої обов’язки перед матір’ю виконали. Ось я одна цілий день ходжу по своїй трикімнатній квартирі.
— Чому доньки зовсім не приїжджають?
— Усі зайняті. У кожної робота, сім’я…
Єлизавета зітхнула й вирішила зателефонувати старшій доньці Жанні.
— Алло, Жанночко? Привіт, доню.
— Мамо, привіт! У тебе все добре? — пролунав у слухавці квапливий голос.
— Та все нормально, — і одразу ж запитала. — А ти чим займаєшся?
— Збираюся в театр на репетицію. А що ти хотіла?
— Та думала, може, завітаєш у гості…
— Ні, мамо, не можу. У нас у суботу та неділю вистави, а зараз щодня репетиції. Мамо, я приїду наступного тижня. Цілую! Я побігла.
Настрій у Єлизавети зовсім зіпсувався:
«Чому у них нібито немає часу? Невже так важко виділити один день для матері? Хоч би вечір. Може, зателефонувати синові? Та в нього, напевно, знову роботи повно. Подзвоню».
Набрала номер і стала чекати.
— Мамо, привіт! — пролунав голос сина. — У тебе все гаразд? Як здоров’я?
— Романе, мені вже за сімдесят. Яке там здоров’я? І ви не приїжджаєте, цілими днями одна.
— Мамо, ти плачеш? Я через тиждень повернуся, приїду до тебе. Що тобі привезти?
— Нічого, мені не треба. Ви б частіше приїжджали.
— Обов’язково приїду. Мамо, вибач! У мене робота.
Вимкнула телефон і знову замислилася:
«Напевно, я сама винна. Коли вони були маленькими, я постійно сварила доньок, і сина теж, хоч і любила його найбільше.
А невістку відразу не полюбила. Часто з нею сварилися, і Рома був на її боці. Ось вони й віддалилися. Зараз добре живуть і мені грошима допомагають. Може, я сама винна, що постійно докоряла невістці? Адже Надя — хороша, серйозна жінка».
До вечора погода за вікном зіпсувалася, небо затягнули хмари. Разом із погодою погіршилося й самопочуття Єлизавети. Тиск підвищився, а пульс сповільнився:
«Адже в таку погоду мені завжди погано. Лягати не можна, треба просто сидіти, опустивши ноги. Пройде? Хочеться пити».
Вона встала. Голова закрутилася. Шалено захотілося випити хоч ковток води. Вийшла у передпокій і відчула, що втрачає свідомість:
«Зараз впаду і більше не встану».
Спираючись на стіну, вона розуміла, що ось-ось знепритомніє. Ніби сподіваючись на диво, поглянула на вхідні двері.
Пролунало клацання замка:
— Мамо!
І обличчя… невістки перед очима.
— Донечко… — і впала їй в обійми.
Відкрила очі. У своєму ліжку, поруч — невістка:
— Як почуваєтеся?
— Не знаю. У мене в роті пересохло, пішла на кухню водички попити. Голова закрутилася, я почала падати, і тут ти…
Пролунав дзвінок домофона:
— Приїхала швидка допомога, — і невістка кинулася до передпокою.
Звідти долинули голоси.
Зайшла лікарка, розпитала, що сталося. Виміряла тиск і зробила кардіограму.
— Отже, Єлизавето Іванівно, кардіограма й тиск для вашого віку непогані. Зараз зробимо укольчик, — звернулася вона до невістки. — З вашою родичкою все гаразд, але сьогодні не залишайте її саму. В ідеалі її взагалі не слід надовго залишати наодинці. Людина не повинна жити в самоті.
— Я все зрозуміла.
— Зараз зроблю укол, і Єлизавета засне.
Єлизавета прокинулася від тихого шуму на кухні. Вже світало. Згадала, що сталося напередодні:
«Це ж Надя? А як вона вчора у мене з’явилася? То вона в мене ночувала! А як же діти?»
Вона встала. Голова трохи паморочилася, але в усьому тілі відчувалася така легкість. Тут же з’явилася невістка:
— Мамо, як ти почуваєшся?
— Дякую, Надю! — так добре стало на душі, адже вони через стільки років нарешті порозумілися.
— Сідай їсти! — невістка остаточно перейшла на «ти».
Єлизавета сіла за стіл і відразу запитала:
— Надю, а як ти вчора опинилася тут?
— Рома зателефонував. Сказав, що мама погано почувається, і попросив навідатися. У під’їзд зайшла з якоюсь дівчиною. Постукала у двері, а потім, оскільки ключ у мене є, відчинила сама.
— Надю, ти тут ночувала?
— Так.
— А діти?
— Вони вже не маленькі, — Надія посміхнулася. — Зараз я піду на роботу, а Артем до тебе прийде.
— Я його давно не бачила. Він, напевно, виріс.
Надя відвернулася, щоб не розсміятися.
Невістка пішла, а бабуся, згадавши, що любив онук, почала готувати сніданок до його приходу.
І ось пролунало клацання вхідних дверей. Вона кинулася до передпокою й завмерла з напіввідчиненим ротом. Увійшов хлопець, ледь не на голову вищий за неї. Посміхнувся:
— Доброго дня, бабусю!
— Артемко, це ти? Як же ти виріс!
Обійняти онука не вдалося — скоріше вже він обійняв бабусю.
Після сніданку онук оголосив:
— Мама сказала, щоб я з тобою прогулявся.
— Артемко, у нас же немає ліфта, я не спущуся з третього поверху.
— Спустимося, — твердо пообіцяв онук.
Спустилися. Рука в онука виявилася дуже міцною та надійною.
Єлизавета хотіла дійти до найближчого магазину, купити солодощів для онука, але тут їй в голову прийшла інша думка:
«Навіщо йому солодощі, він же вже такий дорослий хлопець?»
— Артеме, я тобі давно не дарувала подарунків. Що ти найбільше хочеш?
— Кросівки, — і з жалем додав: — Але вони дорогі.
— Ходімо виберемо!
Додому поверталися щасливі. Артем в одній руці ніс пакет із продуктами та кросівками, а іншою підтримував бабусю.
Ледь вони підійшли до під’їзду, звідти вискочила сусідка:
— Лізо, з тобою все гаразд?
— Валю, а що сталося?
— З ранку стукала у двері квартири, ти не відчиняєш і на дзвінок не відповідаєш, а твій телефон дзвонить усередині. Думала, з тобою щось сталося!
— Я телефон дома забула. Тож відчинила б двері, у тебе ж є ключ.
— Я й відчинила, але тебе не було, тож подумала, що тебе відвезли до лікарні.
— Бабусю, тітонько Валю, сідайте на лавку, а я тим часом занесу пакет до квартири.
Минуло два місяці.
Єлизавета з сусідкою пили чай на кухні й, звісно, ділилися новинами. Останнім часом чаювання були не такими частими, як раніше, але про що поговорити завжди знаходилося.
— А де твій Артем?
— Десь гуляє.
— Бачу, він від тебе й не відходить.
— Кожного дня у мене, — гордо промовила Єлизавета. — Завтра й його сестра прийде. Підемо купувати їм усе до школи.
— Так ти ж без грошей залишишся!
— Рома добре заробляє, і Надя теж непогано. Вони мені тепер щомісяця переказують по двадцять тисяч гривень.
— То вони тобі Артема майже віддали, — почала пояснювати очевидне сусідка, — і його сестра часто до тебе заходить.
— Та це ж радість!
— А до доньок як ставишся?
— Ой! — Єлизавета махнула рукой. — Вони раді, що я не нию. У них і без мене клопотів вистачає.
— А з невісткою як?
— Валю, мені так соромно перед нею… Вона така хороша жінка. Як я це відразу не зрозуміла?
— Лізо, а кому ти збираєшся заповісти квартиру? — продовжувала розпитувати сусідка.
— А я найближчим часом на той світ не збираюся! Спочатку всіх онуків і онучок одружу та видам заміж. Артем одружиться останнім і буде жити зі мною, — посміхнулася вона й додала: — Я буду чудовою прабабусею!
