Пам’ятаю, того дня двері тихо прочинилися, і на порозі з’явилася Варя, наша Варвара Матвіївна. Принесла баночку липового меду, свіжого, тягучого. «Це вам, тітонько Валю, дід велів передати, щоб не хворіли», — світло посміхнулася, поправила хустку й зникла.
А я дивилася їй услід, на її струнку постать, на русяву косу, і думала: скільки ж води утекло. Адже я пам’ятаю її ще крихітним згорточком, через якого в нашому селі вирувала така буря, що, здавалося, зриває дахи з будинків.
Сім’я в них була сувора. Дід Варі, Матвій Савелійович, на всю округу славився як господарський чоловік. Господарство вів так, що й комар носа не підточить — усе своє, від цвяха до каравая. Хату будував ще його батько. Сам Матвій — височенний, плечистий, а характер — не підходь.
Вони жили з дружиною Параскою, тихою й лагідною жінкою, душа до душі, та от тільки сталося у них горе: старший синок потонув у річці, коли ще був хлопчиком. Уся любов і вся батьківська суворість обрушилися на молодшу доньку Даринку.
Він беріг її, як зіницю ока. Мріяв, що віддасть її за хорошого місцевого хлопця, міцного господаря. А Дарина… Ех, молодість, вітер у голові. Тоді до нас у район на збір врожаю приїхали студенти, серед них був один — Віктор. Виглядний, красномовний, так бренчав на гітарі біля сільського клубу, що дівчата танули.
Ось і наша Дарина зачарувалася. Таємно зустрічалася з ним за околицею. А восени цей Вітька зібрав свої скромні пожитки й зник без сліду. Поїхав у свої краї, більше його ніхто не бачив.
А взимку Даринка впала до ніг батькові.
Боже мій, що ж того вечора творилося! Я якраз проходила повз їхній двір, повертаючись із виклику, і чую — такий крик, що собака сховався в будку.
— Ти де свою совість загубила?! — гримів Матвій Савелійович, і його голос зривався так, що по шкірі бігав мороз. — Ганьба! Все життя чесно жив, людям прямо в очі дивився, а ти?!
Дарина ридала рікою сліз, Параска біля печі вила, закривши обличчя фартухом. Матвій тоді так грюкнув кулаком по столу, що чавунна каструля з картоплею підскочила.
— Щоб духу цього бродяги в моєму домі не було! — кричав він, а сам був білий, як полотно.
Я тоді не витримала, зайшла до них, налила Матвію валеріанки в грановану склянку. Руки в нього тремтіли, а в очах — такий біль, що словами не передати. Це була не злоба, а крах усього його світу. Чоловіча, батьківська гордість розлетілася на друзки.
Всю зиму Дарина з дому носа не показувала. По селу, звісно, пішли плітки. Біля колодязя жінки цокали язиками, біля автолавки перешіптувалися. Матвій Савелійович відтоді знітився, ніби постарів на десять років.
Йде вулицею — погляд у землю, ні з ким не вітається. А коли настав термін, народилася дівчинка. Міцненька, голосиста. Назвали її Варею. Принесли згорток до хати. Параска ласкаво бавиться з онукою, а Дарина від втоми та від свого дівочого горя не знаходить собі місця.
А Матвій… Матвій ніби осліп і оглух. Проходить повз плетену колиску, навіть оком не моргне. Наче в хаті немає жодної живої душі. «Сама нагуляла, сама й розхльобуй», — кинув він доньці, відвертаючись до стіни.
Кілька місяців так жили. Жили важко, наче під товщею льоду. А потім трапився випадок.
Пам’ятаю, я зайшла до них, щоб виміряти тиск Парасці. Було літо, у дворі пахло скошеною травою та димком із лазні.
Параска каже мені: «Семенівно, посидь хвилинку, я до сусідки за дріжджами збігаю, тісто треба поставити, а Даринка на городі поливає». І побігла.
Я в кімнаті прибираю тонометр, а Матвій Савелійович сидить біля печі, підшиває черевики, хмуриться.
І тут Варя в колисці прокинулася. І як же вона почала плакати! Спочатку тихенько захникала, а потім так дзвінко, вимогливо.
Я ледь зробила крок до неї, аж раптом бачу — Матвій відклав шило. Дошки скриплять, так важко скриплять під його сапогами. Він підійшов до колиски. Стоїть, дивиться. Свої величезні, мозолисті руки, в яких сила ведмежа, сховав за спину.
— Чого так кричиш? — буркнув він грубо, але голос у нього тремтів. — Мокра, мабуть?
Дівчинка на мить замовкла, розплющила оченята й втупилася на нього. А потім витягнула крихітну ручку з-під ковдри й помахала нею в повітрі.
Матвій Савелійович важко зітхнув, озирнувся на двері — чи не зайде хтось? — і потягнувся до колиски. Обережно, наче бере кришталь, підхопив цей згорток.
Я стою, боюся навіть дихати. А він притиснув її до своєї вицвілої сорочки, невміло погойдує й шепоче:
— Ой ти, яка ж ти великоока… Затихла… Ну добре, добре, перестань уже плакати. Рости, непосида.
І ось, знаєте, як навесні лід на нашій річці тріскається — з гуркотом, з шумом, так і серце старого Матвія в ту хвилину розкололося, і вся образа з нього витекла. Залишилася тільки любов. Така чиста, така щемлива, що я сама біля косяка потайки змахнула сльозу.
З того дня все змінилося. Даринка незабаром вийшла заміж. Попався хороший хлопець, Тимофій-тракторист. Чоловік працьовитий, мав свій будинок — старенький, та затишний.
Вони розписалися тихо, без весілля. Дарина переїхала до чоловіка. Я, звісно, взяла її до себе, та дівчинка все одно майже весь час пропадала у дідуся з бабусею — її тягнуло до рідного дому.
А коли настав час іти до першого класу, то вона взагалі майже весь час там і пропадала. Від Матвія до школи — два кроки, а від двору Тимофія — через усе село йти. Дарина й не стала опиратися, адже бачила, що батько без онуки просто не може дихати.
Отож Варя й залишилася у великому дідовому будинку. Боже, як же він її любив! Цього ж словами не описати. Бувало, йде Матвій із пасіки, втомлений, покусаний бджолами, а Варя до нього біжить по запиленій дорозі, тягне рученята: «Діду!»
Він садив її на плечі й ніс, гордий, немов цар. Під старою яблунею він змайстрував їй гойдалку, сам вистругав дошки рубанком, щоб не було жодної скалки. Вечорами сидів з нею на ґанку, розповідав казки про лісовиків та домовиків.
А якщо хтось слова недоброго про дівчинку скаже…
Був випадок біля сільського магазину. Жінки стояли в черзі за свіжим хлібом, ну й язики чесали. Рая-сусідка, балакуча жінка, випалила: «Ось, безбатьківська біжить, нову сукню вдягнула».
Матвій якраз підходив по сірники. Почув. Підійшов до Раї впритул, звузив очі, щоки затремтіли.
— Ти, — каже тихо, але так, що вся черга замовкла, — закрий свій рот. Ще раз почую — я тобі твій паркан по бревнах розвалю. У неї є батько. Я їй батько. Зрозуміла?
Більше в селі ніхто не наважувався сказати про Варю ні слова поганого.
Минали роки, пролітали, наче перелітні птахи. Варя виросла — дівчина, на яку не надивитися. Розумна, спокійна, за характером повністю пішла в діда — розсудлива.
Закінчила школу, зібралася їхати до району, щоб вступити до медичного училища. Матвій Савелійович страшенно пишався нею, дістав свій парадний костюм, випрасував його, щоб поїхати з онукою на іспити.
І тут, як грім серед ясного неба, у нашому селі з’являється гість.
Сиджу я у себе, дивлюся у вікно: по дорозі їде новенький службовий автомобіль. Під’їжджає прямо до воріт Матвія Савелійовича.
Звідти виходить чоловік — кремезний, у гарному піджаку, з портфелем у руках. Глянула я — о Господи! Та це ж Вітька! Той самий студент. Тільки тепер він у районі став великою людиною.
Як потім мені Параска зі сльозами розповідала, приїхав він не просто так. Виявилося, жив він заможно, цегляний будинок у районі збудував, високу посаду обіймав. Та тільки його дружина хворіла, як це буває у жінок, дітей так і не народили.
У домі було порожньо, порожньо й на душі. Ось і згадав, що десь у селі у нього тече рідна кров.
Зайшов він до Матвія у двір. На столі під яблунею чайник, Параска виставила пироги з капустою. Варя сидить, книгу читає. Матвій Савелійович, побачивши гостя, потемнів весь. Встав, руки на грудях схрестив.
Віктор виклав на стіл гостинці — дорогі міські цукерки. Говорить гладко, вишукано:
— Вітаю, господарю. Вітаю, донечко. Знаю, я у всьому винен. Був молодий, дурний. Але тепер хочу все виправити.
Повернувся до Варі, зробив голос м’яким, ласкавим:
— Варечко… Варваро. Я ж дізнавався про тебе. Ти збираєшся в медичне училище? Навіщо тобі ця морока? Поїдемо зі мною в район. Я влаштую тебе в сільськогосподарський технікум без іспитів. Житимеш у моєму цегляному будинку, як сир у маслі кататимешся. І всю мою спадщину ти отримаєш. Є лише одна умова…
Віктор завагався, відвів погляд, але потім подивився прямо в очі:
— Я запишу тебе на своє прізвище. І моє по батькові ти візьмеш. Будеш Варвара Вікторівна Гугля. Все згідно із законом, справедливо.
Над двором зависла важка тиша. Лише бджоли гудуть. Параска в руках мне край фартуха. Матвій Савелійович стоїть, наче приріс до землі, ні живий. Дивиться на онуку, а в його очах відбивається страх. Старечий, безпорадний страх.
Старий розумів: що він їй, крім старої хати та меду, може дати? А там — багатство, забезпечене майбутнє. Матвій поник, опустив плечі, ніби раптом втратив усі сили, і тихо промовив:
— Це твоє життя, Варя. Вирішуй сама. Я тебе не засуджуватиму.
Варя встала з-за столу. Відклала книгу. Подивилася на закордонні цукерки, на важливого районного начальника. Її обличчя було спокійним.
Вона підійшла не до Віктора, а до діда. Поклала свою теплу, молоду долоню на його напружене плече. Ласкаво погладила.
— Дякую вам, Вікторе Миколайовичу, за пропозицію, — її голос зазвенів, наче чистий струмок. — Дякую за турботу. І за нове по батькові. Та тільки — я Варвара Матвіївна. І іншого мені не треба. І свого дідуся ні на які цегляні маєтки не проміняю.
Віктор аж закашлявся:
— Та ти ж не розумієш, дурненька! Я ж тобі все віддам!
Варя посміхнулася. Не гордо, не злісно, а з такою безмежною ніжністю, дивлячись на діда, що в того затремтіли губи.
Віктор постояв, пожував губами, зрозумів, що цю дівчину йому не купити. Зібрав свою валізу, грюкнув хвірткою, сів у свій автомобіль і поїхав. І більше ми його в селі не бачили.
А Матвій Савелійович тоді сів на лавку, обійняв Варю, уткнувся обличчям у її фартух і заплакав. Плакав наш старий кремінь, і ці сльози змивали весь той біль, що накопичувався в ньому майже двадцять років. І Параска поруч плакала, гладячи їх обох по спинах.
Минуло кілька років, наша Варя закінчила навчання, стала фельдшером, готується замінити мене на зміні.
Вийшла заміж за хорошого місцевого хлопця, нещодавно народила Матвію Савелійовичу правнука. Наш старий, звісно, постарів, роки беруть своє, але коли бере правнука на руки — знову ніби готовий гори звернути.
Ось і думай потім, що сильніше — поклик крові, великі гроші чи ця тиха, сільська любов, яка з року в рік плекається працею та турботою?
