Дверний дзвінок над глунав різко й неприємно.
Женя ледь не впустила чашку прямо в раковину. Пальці злегка затремтіли. Зміна в диспетчерській закінчилася дві години тому. Голова ще гуділа від дзвінків про прорвані стояки та крижані батареї.
Вона заглянула у вічко. На сходовому майданчику стояла свекруха. Валентина Єгорівна нетерпляче переступала з ноги на ногу. Під пахвою гостя тримала товстий загальний зошит у дерматиновій обкладинці.
Женя відсунула засувку.
— Вітаю, Женю, — з порога пішла в наступ свекруха. — Даня в школі?
— У групі подовженому дні до п’ятої, — Женя відступила вбік, пропускаючи гостю.
Валентина Єгорівна по-господарськи зробила крок у передпокій. Зняла рукавички, засунула їх у кишеню свого драпового пальта.
Звідти на килимок випав паперовий квиток — квиток на приміський автобус.
Піднімати його свекруха навіть не подумала. Розстебнула ґудзики, скинула туфлі біля порога й потягнулася до взуттєвої полиці за гостьовими капцями.
Женя притулилася плечем до одвірка. У скронях неприємно запульсувало. Після дванадцяти годин за телефоном найменше хотілося вислуховувати повчання.
— Проходь у кімнату, чого в дверях застрягла, — кинула свекруха, шльопаючи коридором. — Є розмова. Серйозна.
Валентина Єгорівна пройшла до вітальні, озирнулася навколо й важко опустилася в старе м’яке крісло біля вікна. Зошит вона поклала на коліна, погладивши обкладинку сухою долонею.
Женя повільно пройшла слідом. Сіла на край табурета біля книжкових полиць.
— Слухаю вас, Валентино Єгорівно.
— Слухає вона, — стиснула губи гостя. — Родя вже другий місяць блукає в моєму селі. Схуд, зовсім змарнів. Дорослий сорокарічний чоловік ділить кімнату з ящиками для розсади. А ти тут на широку ногу живеш. Совість у тебе залишилася чи ні?
— Родіон сам зібрав свої речі й пішов, — нагадала Женя. Голос зрадницьки зірвався, довелося кашлянути. — Коли зрозумів, що моїх заощаджень на його чергові проєкти не буде.
— Які ще заощадження? — нахмурилася Валентина Єгорівна.
— Чоловік намагався розпочати справу! Хотів відкрити власний автосервіс, зайнятися запчастинами у великих масштабах. Йому потрібен розмах, жіноча підтримка. А ти вчепилася у свою скарбничку й сидиш, як сова. Дорікаєш за кожну копійку.
— Цей розмах нам минулого разу боком виліз. Досі згадувати нудно.
— Гаразд, не буду розворушувати старе, — свекруха розгорнула зошит. — Я приїхала, щоб покласти край цій дурниці. Ми порадилися з розумними людьми. Квартиру тобі залишати не можна. Трикімнатна на тебе з малюком — це занадто багато. Ваша сім’я розпалася, отже, треба ділитися. За совістю.
Женя схрестила пальці на колінах.
— І як же ваша совість виглядає на папері?
Валентина Єгорівна наділа на ніс окуляри в металевій оправі. Провела пальцем по записаній сторінці.
— Знайомий ріелтор підрахував. Будинок цегляний, поверх середній, планування покращене. Грошей вийде чимало. Родіону купуємо нормальну однокімнатну квартиру. Щоб поруч був транспорт, метро, ремонт свіжий. Чоловікові треба налагоджувати життя…
— Так, — кивнула Женя. — А решта куди?
— Частина грошей піде мені. Будинок у селі треба готувати до зими. Фундамент пішов
тріщинами, старий котел тріщить, дрова дорогі. Я сина на шию посадила, годувати його на пенсію не збиралася. А на те, що залишиться від продажу, вам із Данькою знайдемо куточок.
— Який ще куточок?
— Є гарний гуртожиток в заводському районі, — не моргнувши оком, заявила свекруха. — Або малосімейка. Кухня спільна, зате свій куточок. Хлопчику що багато треба?
Письмовий стіл влізе, ліжко поставиш. У тісноті, та не в образі. Зате все чесно.
Женя дивилася на гостю й не вірила своїм вухам. У горлі пересохло, пальці змерзли.
— Ви у своєму розумі, Валентино Єгорівно? У який гуртожиток?
Свекруха захлопнула зошит. Звук вийшов дзвінким, наче ляпас.
— А ти не задирай носа! Мій синочок тут єдиний господар, а ти збирай валізи! Забула, звідки прибігла? Зі свого райцентру з однією клейончастою сумкою з’явилася!
Родя тебе підібрав, у місто привіз, зареєстрував у цих розкішних апартаментах! П’ять років жила на всьому готовому, як на долоні!
Женя підвелася з табуретки. Ноги на секунду стали ватяними, але вона уперлася рукою в полицю.
— Не втрачайте пам’ять. Цю квартиру купували на гроші від бабусиної двокімнатної квартири. Моєї бабусі! Гроші лежали на моєму рахунку до копійки. Ваші родичі навіть на шпалери не доклали.
— Припини розповідати казки! — підвищила голос Валентина Єгорівна. — Квартиру придбано в законному шлюбі! Штамп у паспорті є в обох. Родя тут прописаний з першого дня.
За законом половина належить йому. А якщо порахувати, скільки нервів ти з хлопця витягнула, то він і дві третини забрати має право! Завтра приведу оцінювача, замки заміню і пущу квартирантів на їх частку! Тоді потанцюєш!
Женя на кілька секунд заплющила очі, глибоко зітхнула й розтиснула кулаки.
— Сидіть тут. Нікуди не йдіть.
Вона вийшла в коридор, пройшла до спальні. Відкрила тумбочку, висунула верхню шухляду й дістала щільний сірий конверт. Пальці вже не тремтіли. Всередині залишилася лише холодна, спокійна злість.
Женя повернулася до вітальні й поклала перед свекрухою складений навпіл аркуш щільного паперу із синьою нотаріальною печаткою.
— Читайте. Починайте з того рядка, де галочка олівцем.
Валентина Єгорівна поглянула на папір із підозрою. Окуляри зісковзнули на кінчик носа.
— Що це за нісенітниця? Знову підсовуєш макулатуру?
— Відкрийте очі й прочитайте, — сказала Женя. — Самі ж про закон заговорили. Ось і вивчайте.
Свекруха неохоче взяла аркуш двома пальцями, ніби боялася забруднитися. Піднесла його до самих очей. Її губи заворушилися, беззвучно складаючи слова.
Женя стояла навпроти, дивлячись, як спадає гордовитість із чужого обличчя.
— «…Визнається одноосібною власністю дружини…» — пробурмотіла Валентина Єгорівна. Голос затремтів. — «…Відмовляється від будь-яких претензій на житлову площу…»
Що це?! Що це таке?!
Вона кинула аркуш на стіл. Її щоки вкрилися нерівними червоними плямами.
— Родя не міг такого підписати! Ти його напоїла! Обдурила! Він би нізащо в житті не відмовився від свого куточка! Це дешева підробка!
— Нотаріус Лев Анатолійович підробки не засвідчує, — Женя склала руки на колінах, знову опустившись на табурет. — Ваш син чотири роки тому підписав цей документ сам. При повній свідомості та у присутності свідків.
— Навіщо?! — Валентина Єгорівна майже кричала, тикаючи пальцем в аркуш. — Навіщо дорослому чоловікові відписувати житло якійсь жінці?! Ти з нього мотузки вила!
— А ви у синочка запитайте, у що він тоді вляпався, — посміхнулася Женя. — Забули ту зиму? Коли до вас у село приїхали чужі люди на двох машинах і ворота підперли колодою?
Свекруха замовкла. Її рот залишився привідкритим, очі бігали по килиму на стіні.
— Він… він казав, що на роботі сталася затримка з поставками…
— Він зібрав із клієнтів передоплату за японські двигуни. Величезні гроші. І програв усе в підпільному клубі на ставках. Думав, що за ніч відіграється й відкриє бізнес. А коли замовники прийшли з поліцією прямо до офісу, він прибіг додому білий як крейда. Руки тремтіли, шмарклі намотував на кулак. Забув про свою гордість!
Валентина Єгорівна судорожно вчепилася пальцями у шкіряну обкладинку зошита.
— Родя не міг… Він не гравець…
— Ще й як міг. Спочатку він забіг до лихварів. Хотів заставити цю саму квартиру під грабіжницькі відсотки. Підробив мою згоду, підпис недбало накреслив.
Та от нотаріус у нашому районі старий, моїх батьків знав тридцять років. Він мене прямо зі зміни викликав до контори. Показав цей папір із кривими каракулями й запитав: «Ти знаєш, Женю, що твій коханий виставляє сім’ю на вулицю?»
У кімнаті запала тиша. З вулиці долинув глухий гуркіт вантажівки, що проїжджала.
— Мої батьки тоді зняли останні гроші, — продовжила Женя. Вона говорила без розпачу, рівно, наче зачитувала щоденний звіт. — Усе до копійки віддали, щоб на вашого Родю кримінальну справу не порушили й зп ґрати не відправили.
Але мій батько одразу поставив умову: або Родіон прямо зараз підписує повну відмову від квартири, і ми оформлюємо шлюбний договір, або нехай іде рубати ліс.
— І він… підписав? — ледь чутно вичавила свекруха.
— Мчав розписуватися. Ще й дякував, що врятували. А потім на колінах повзав, щоб я вам нічого не розповідала. Соромно було перед матусею показатися злодієм і голодранцем.
Валентина Єгорівна сиділа нерухомо. Уся її колишня важливість, командний тон і панські манери луснули, як мильна бульбашка. Зошит зі списком агентств зісковзнув з її колін і впав на килим.
— Чому він мовчав?.. — прошепотіла вона, дивлячись у підлогу. — Два місяці у мене сидить, чай п’є, казки вигадує про поділ майна… Ремонт на дачі розпланував…
— Тому що він боягуз і нахаба, — відрізала Женя. — Звик, що жінки за нього проблеми розгрібають. Спочатку я його тягла, а тепер він причепився до вашої пенсії.
Свекруха підняла з підлоги зошит, але більше не стала його розгортати.
— Але ж прописка… У нього міська реєстрація! Ти не маєш права вигнати його з квартири!
— Маю. Минулого тижня подала на розлучення. Як тільки поставлять печатку, через суд зніму його з обліку за три тижні.
Юрист сказав — справа дріб’язкова, раз житло за договором повністю моє. Тож нехай Родя прописується у вашому селі. Город копає, на дрова заробляє.
Валентина Єгорівна повільно підвелася з крісла. Її спина згорбилася, обличчя посіріло, на лобі виступили крапельки піту. Вона зім’яла зошит, засунула його в глибоку кишеню пальто й попленталася до передпокою.
Женя пішла слідом, тримаючи в руках той нещасливий автобусний квиток.
— Ваш квиток випав. Заберіть.
Свекруха смикнула плечем, вихопила папірець із рук Жені й засунула в кишеню. Судорожно почала натягувати чоботи, плутаючись у блискавках. Пальці в неї не слухалися.
— Ти змія, — видихнула вона Жені в спину, не обертаючись. — Ні сорому, ні краплі жалю до людини. Залишила чоловіка без штанів.
— А Родіону було соромно, коли він хотів залишити власного сина без даху над головою? — запитала Женя.
— Ідіть, Валентино Єгорівно. Автобус до вашого села через сорок хвилин. Якщо на цей запізнитеся — доведеться сидіти на вокзалі до ночі.
Свекруха накинула шарф, криво застебнула ґудзик пальто й штовхнула вхідні двері.
— Віділлються тобі наші сльози! — викрикнула вона вже з під’їзду. — На чужому нещасті рай не побудуєш! Бог усе бачить!
Женя нічого не відповіла. Просто прикрила двері й повернула ручку замка.
Постояла кілька секунд у напівтемному передпокої. Голова крутилася, плечі нили від напруги, але всередині розливався дивний, незнайомий спокій. Більше ніхто не буде диктувати, як жити, куди витрачати зарплату і скільки кімнат належить її синові.
Вона пройшла на кухню, поставила чайник на конфорку й дістала телефон. Набрала номер вчительки:
— Тетяно Василівно, добрий день. Даня ще малює? Передайте йому, будь ласка, що мама скоро прийде.
До середини листопада пішли нескінченні дощі. Родіон у суд навіть носа не показав — надіслав коротку заяву поштою, що з позовом згоден. Мабуть, нотаріус або безкоштовний адвокат із консультації доступно пояснили йому вартість нотаріального завірення.
Життя швидко налагодилося. Женя брала звичні чергування, перевіряла у Дані уроки, у вихідні вони ходили в басейн. У квартирі пахло випічкою та чистою білизною.
Телефон ожив у суботу, близько півночі.
Женя вже засинала, коли мобільний на тумбочці завібрував, підстрибуючи на полірованій поверхні. На екрані з’явився знайомий номер Родіона.
Женя зітхнула, провела пальцем по екрану й притиснула трубку до вуха. У динаміку пролунав хрипкий, тягучий голос колишнього чоловіка:
— Жень… Женько, не кидай трубку. Поговори зі мною по-людськи.
— Що сталося, Родіоне?
— Жень, забери мене звідси, га? — у слухавці пролунав схлип. — Мати з’їхала з глузду на старості років. Змусила лагодити паркан під дощем, докоряє за кожну картоплину. Каже: «Іди на лісопильню вантажником, дармоїд».
Я спати не можу, вона з сьомої ранку над вухом дзижчить! Женько, пусти на тиждень? Я на килимку в передпокої переночую, чесне слово! Даньці конструктор куплю з першої зарплати…
Женя подивилася на сплячого сина крізь привідкриті двері дитячої. Хлопчик солодко сопів, обіймаючи плюшевого ведмедика.
— Першу зарплату, Родю, ти переведеш на картку, — спокійно відповіла вона. — Десятого числа. На аліменти синові. А паркан матері полагодь. Дрова рубати на свіжому повітрі — корисно для здоров’я.
Вона натиснула кнопку відбиття дзвінка, вимкнула звук на телефоні й поклала його екраном донизу.
