«Квартира — це ваш весільний подарунок. Але поки що живіть у мене».
Поважати старших — це добре, але потурати всім їхнім забаганкам — просто нестерпно. Так думала Ліза наприкінці неділі, яку вони з чоловіком провели, прибираючи у величезній квартирі його матері, де й мешкали після весілля.
– Лізонько, з тими книжками будь обережнішою, дитинко. Поклади їх на верхню полицю.
– Добре, Галино Степанівно.
– А коли будеш готувати вечерю? Ми з Максимом уже зголодніли, правда, синку?
– Зараз тут закінчу й приготую.
Терпіння — річ не безмежна. Ось і терпінню Лізи доходив край. Мати Максима давала вказівки (причому тільки їй) мало не щохвилини, не даючи просто побути наодинці, часто висловлювала невдоволення результатами й робила це удавано ласкаво.
Максим був пізньою, довгоочікуваною дитиною Галини Степанівни. Не дивно, що його рішення одружитися вона сприйняла вороже й довго не хотіла знайомитися з невісткою.
Судячи з усього, вона все ще вважала його маленьким хлопчиком і не хотіла «відпускати». Її любов була безмежною, як океан.
— Я зроблю вам подарунок на весілля. Квартиру! А поки що живіть у мене, — звикнувши до думки про їхній шлюб, сказала вона Максимові.
Йому ця ідея не дуже сподобалася. Він знав її вдачу не з чуток і розумів, що з нею буде непросто. У цій родині не звикли перечити матері, а вона наполягала на тому, щоб молодята оселилися у неї, доки вона не вирішить питання з новим житлом.
З того часу минуло кілька місяців. Квартиру давно купили, ремонт зробили, але виникали якісь клопоти — то з документами, то з ОСББ. Загалом, надії на те, що молодята проведуть річницю весілля без мами, було мало. Від її пильного ока нічого не вислизало: не можна було щось обговорити, не переходячи на шепіт, а тим більше посваритися без її наступних порад щодо того, як чоловік і дружина мають ставитися одне до одного.
Вона крутилася поруч під час приготування їжі й давала вказівки, що готувати, з чого і як; без стуку заходила в кімнату, відчиняла шафу, щоб перевірити, чи там порядок; голосно розмовляла по телефону, розповідаючи подругам, які безпорадні молоді люди і що вся її пенсія йде на допомогу синові.
І Максим, і Ліза розуміли, що мама відчайдушно потребує похвали, і обоє намагалися задовольнити цю потребу. Вони підігравали їй, майже в усьому погоджувалися з її думкою, дякували й загалом ставилися до неї з великою повагою.
Такою була негласна домовленість. Але обоє відчували всередині неприємне, дедалі сильніше почуття втоми від маминої самовпевненості. Особливо важко було Лізі, на яку й було спрямоване все невдоволення.
— Знаєш, мені іноді здається, що твоя мама хоче, щоб я пішла. А ти залишився з нею, щоб вона могла любити лише тебе, — почала вона одного разу розмову, коли вони з Максимом зустрілися після роботи.
— Та ну. Вона, звісно, ревнує, але щоб розлучити нас… Ні.
– Зовсім не хочеться йти додому. Може, трохи прогуляємося?
– Ходімо.
Бути удвох було так добре. Просто йти й розмовляти про все, не боячись, що за стіною хтось почує.
Золота осінь поступово змінювалася похмурим періодом очікування зими. Часто йшли дощі — було незатишно, вогко й холодно. Але вони гуляли парком, не помічаючи ані дощу, ані вітру.
Наступний день видався важким. У ремонтній майстерні, де працював Максим, стався потоп, і до обіду довелося усувати його наслідки: рятувати техніку, мити підлогу та сушити меблі.
Працівників вирішили відпустити на два дні, щоб привести приміщення до ладу. Саме тому ближче до першої години Максим уже піднімався до квартири з покупками та великим бажанням виспатися.
Галина Степанівна в цей час лежала на дивані й розмовляла з однією зі своїх численних подруг, з якими могла обговорювати все годинами. Оскільки вона розмовляла голосно, то не почула, як прийшов син і пішов на кухню, щоб розкласти продукти.
– Якби ти тільки знала, як я втомлююся, – долинуло з кімнати.
Максим хотів вийти й сказати, що повернувся. Але раптом завмер, поки вона продовжувала:
– Та вони нічого не роблять. Я взагалі думаю, що ця Лізка вийшла за нього заміж лише заради моєї квартири. Але вона не на ту натрапила, нічого від мене не отримає. Я взагалі тільки зрадію, якщо вони розлучаться. Максик у мене такий наївний, я йому сама потім наречену знайду.
Далі він слухати не став. Пішов у їхню з Лізою кімнату, ліг обличчям у подушку і кілька хвилин просто намагався усвідомити почуте.
Значить, жодних проблем із документами немає, Галина Степанівна просто не хоче відпускати сина від себе. А його дружину вона не любить лише тому, що та «забирає» його. Оце так.
План у його голові дозрів миттєво. Він перерахував їхню готівку та заощадження на картках, відкрив застосунок у телефоні й довго-довго гортав оголошення.
За цей час до кімнати кілька разів заходила Галина Степанівна, радіючи його приходу, розпитуючи, що сталося.
Вона була якось особливо балакучою, а після відмови поїсти й зовсім не зводила з сина очей, заходячи до кімнати то з одного, то з іншого приводу.
О четвертій годині Максим одягнувся й пішов, не сказавши, куди й навіщо. Стурбована Галина Степанівна дзвонила йому кожні п’ять хвилин і не могла знайти собі місця. Десь у глибині душі вона підозрювала, що така поведінка не випадкова, і що він міг щось почути з її розмов.
Це непокоїло її ще більше.
Максим зустрів Лізу після роботи й повів у бік, протилежний до дому.
— Щось сталося?
— Так, ми переїжджаємо.
— Куди?
Якщо спочатку він був сумним і заклопотаним, то тепер раптом зупинився, посміхнувся й міцно обійняв її. За мить нарешті відповів:
– Ми зараз підемо оглядати квартиру. Я вже домовився, нас чекають. Якщо все сподобається, то ввечері зберемо речі й завтра переїдемо. Щодо грошей я все прорахував, нам вистачить на перший час, а далі щось вигадаємо.
Ліза давно не почувалася такою щасливою, як у цю мить. Перший же варіант виявився дуже вдалим: затишна кутова квартира з великими вікнами, простим інтер’єром і маленьким балконом.
П’ятиповерховий будинок із затишним подвір’ям, поруч — парк і ставок. Саме те, що потрібно тим, хто прагне затишку, тиші та усамітнення.
– Що?! Ні, нікуди я вас не відпущу! – забувши про властивий їй доброзичливо-поблажливий тон, кричала Галина Степанівна, коли син повідомив їй про своє рішення виїхати й не чекати на мамин подарунок.
– Ми так вирішили. Час уже жити самостійно, адже ти сама казала, що ми досі, як діти.
– Я цього не розумію! Я все для тебе роблю, а ти ось так зі мною поводишся. Плюєш мені в душу, доводиш до нервового зриву!
– Мамо, я нікуди не плюю. Ми будемо до тебе приїжджати. Ну не можна ж усе життя з тобою жити.
Були випробувані всі способи утримати сина: і тиск на жалість, і ніжні прохання, і погрози, і обіцянки піти з життя цього ж вечора. Але Максим уже все вирішив, і переконати його тепер було неможливо.
А Ліза, збираючи речі, просто сяяла від щастя, бо вперше з моменту їхнього знайомства у них буде власний куточок — невеликий, орендований, але свій. Вона вже встигла уявити, як Макс принесе ялинку, як вона все прикрасить, як вони разом зустрінуть Новий рік.
І вони переїхали. А коли вся метушня вщухла, речі були розкладені, вікна вимиті, куплені нова люстра та велике дзеркало, здавалося, що так було завжди. Ніби й не було всіх тих клопотів і неприємностей.
Мати, звісно, образилася й довго навіть розмовляти не хотіла. Однак через деякий час вона пом’якшала й навіть почала приходити в гості на чай.
