Наша сім’я звичайна – я, чоловік і маленька дочка. Як і всі, іноді сваримося, миримось, відпочиваємо. Одружувалися, бо кохали один одного, і всього досягли самі. Нічого, загалом, екстраординарного.
Раніше чоловік мав успішний бізнес. Перепродував закордонні товари. Справи йшли добре, конкуренції практично не було, натомість клієнтів хоч греблю гати. Гроші ми не витрачали бездумно, а відкладали.
Згодом знайшли один гарний варіант та купили трикімнатну квартиру. У день переїзду я була радісніша, ніж у день весілля. З кожним роком справи погіршувалися. Помалу почали з’являтися конкуренти.
Доставка товарів та поїздки за кордон виливались у великі суми, і вся вигода танула на очах. Але ми все одно не засмучувалися і зуміли вкласти гроші в ремонт. Потрібно було ще оновити машину, бо стара почала розвалюватись.
На жаль, до цього часу бізнес чоловіка приносив вже крихти, яких вистачало на їжу та комунальні рахунки. Справи наші стали зовсім поганими, і чоловік вирішив попрацювати далекобійником.
Ми з ним звикли бачитися нечасто, тож для мене це був не такий важкий крок. Вахта приносила більш-менш непогані гроші, а чоловік не скаржився на втому. Повертаючись із чергової поїздки, він попередив мене про важливу розмову.
Пізніше він пояснив саму ситуацію: річ у тому, що на роботі він познайомився з однією жінкою. Вона багато в чому йому допомогла, і йому дуже хотілося б відплатити їй добротою.
Річ у тім, що в неї двоє дітей і маленька собачка. Обставини склалися таким чином, що цій жінці треба було якийсь час пожити в нашому місті. А звідки гроші в самотньої матусі? Але ми можемо допомогти їй.
Здамо їй дві кімнати у нашій квартирі. Гроші зайвими не будуть, і за їхньою допомогою можна буде щось вигадати з новою машиною. Виходить, одним пострілом двох зайців. Я терпіти не можу собак через їхній гавкіт і все інше.
Зізнатись, чужі діти мене теж не надто цікавлять. Особливо коли вони маленькі та кричать. Вибачте, але такий характер у мене. Своя дитина це одне, але чужа через стінку — зовсім інша ситуація.
Та й з ремонтом можна буде попрощатися, а запах від собаки вб’є рештки затишку у будинку. Але сперечатися із чоловіком я не можу. Якби не його рішення, всього, що зараз маю, просто не було б. Він по праву глава сім’ї.
Це не означає, що я маю бути йому служницею або нянькою для дитини. Але останнє слово після ухвалення якогось важливого рішення завжди за ним. Чоловік вирішив, що однієї кімнати нам вистачить із головою.
Все одно з донькою ми спимо разом. Вона ж ще маленька. Буде менше прибирання, може, ми потоваришуємо з цією жінкою. А то жити одній, коли чоловіка не буває вдома по кілька місяців, теж складно.
А я просто не можу повірити своїм вухам. Сторонні люди у квартирі. Шум. Невідомо, як мені готувати, прати. Зрештою, як ділити рахунки за воду, світло та газ?
Та й я не сумніваюся, що самотня жінка з дітьми, напевно, шукаю якогось надійного чоловіка. Як мені реагувати на таких гостей? Що робити, не знаю, змінити щось жодної можливості не маю. Напевно, шукатиму роботу. Краще так, ніж із сусідами.
