— Едік, а чия це візитівка у тебе в куртці? «Гарант-Нерухомість».
Ксенія покрутила в пальцях щільний глянцевий прямокутник. Вона щойно збиралася закинути куртку чоловіка в пральну машину і за звичкою перевіряла кишені.
— Та в метро роздавали!
Едуард відповів надто швидко. Він навіть не відірвався від екрана ноутбука.
— Сунули в руку, я й поклав. Не можна ж викидати на асфальт, смітити в місті.
— Біля метро?
Вона глузливо підняла брову, притулившись плечем до дверної коробки.
Едуард знизав плечима. Йому було сорок шість, але в моменти виправдань він миттєво перетворювався на бешкетного підлітка.
З Ксенією вони жили вже сьомий рік. За цей час чоловік встиг відкрити й з гучним провалом закрити магазин електронних годинників, прогоріти на закупівлі несертифікованих запчастин і пів року просидіти вдома, шукаючи гідну посаду.
— Ксюшо, ну яка різниця?
Він роздратовано закрив кришку ноутбука.
— Якщо ти сама завела розмову про нерухомість, сідай. Є справа.
— Я не заводила розмову про нерухомість. Я запитала про візитку.
Ксенія кинула картон на прасувальну дошку. Робота фармацевтом привчила її до точності. В аптеці все лежало на своїх місцях, і в житті вона воліла таку саму впорядкованість.
— Давай до справи, Едік. Мені ще вечерю готувати, а я після зміни з ніг валюся.
Едуард підхопився з дивана, пригладив рідке волосся на маківці й бадьорим кроком попрямував на кухню. Ксенія, важко ступаючи, пішла слідом. На кухонному столі вже лежав пухкий стос роздруківок, скріплена масивною канцелярською скріпкою.
— Дивися сюди!
Він з розмаху вдарив долонею по верхній сторінці. Папери віялом розлетілися по клейонці, ледь не змахнувши сільничку.
— Шиномонтаж на трасі Е50! Це золота жила! Вантажівки їдуть цілодобово. Легкові машини мчать суцільним потоком. Я все прорахував.
— Припустимо.
Ксенія спокійно підійшла до раковини, ополоснула пальці й витерла їх об кухонний рушник.
— А ми тут до чого? У тебе є стартовий капітал? Чи ти знову вирішив спустошити мою кредитну картку, як із тими запчастинами для китайських машин? Ми той борг тільки до Нового року закрили.
— Не думай так дріб’язково!
Едуард замахав руками, ледь не зачепивши гарячий чайник.
— Який кредит? Тут потрібен масштаб. Купуємо обладнання, облаштовуємо два бокси, наймаємо кмітливих хлопців. Через рік я тобі куплю нову машину! Прямо з салону!
— На які гроші, Едуарде?
Вона присіла на край табурета, склавши руки на колінах.
— Продаємо твою квартиру. Ту, що на проспекті.
Він випалив це на одному диханні, дивлячись дружині прямо в очі. Мабуть, довго репетирував цю фразу перед дзеркалом у ванній.
Ксенія навіть не ворухнулася. Лише трохи примружилася, розглядаючи чоловіка, наче складний рецепт з нерозбірливим почерком лікаря.
— З якої радості я маю продавати своє дошлюбне житло?
За цю квартиру вона виплачувала іпотеку вісім років. Ґарувала на двох роботах, брала нічні чергування, відмовляла собі у відпустці на морі. Зараз там мешкала тиха сімейна пара, а гроші від оренди йшли на комунальні послуги та продукти.
На ті самі продукти, які Едуард з апетитом поглинав, поки перебував у черговому творчому пошуку себе.
— Ми ж сім’я! Ти зобов’язана вірити в мене!
Він обурено тицьнув пальцем у графік на роздруківці.
— Я вірю в стабільний дохід, — відрізала Ксенія, не підвищуючи голосу.
— А не в казки про золоті гори. Обійдешся.
— Ти збираєшся на чужому горбі до раю доїхати, а мене на узбіччі залишити?
Едуард почервонів. Від обурення він навіть почав дихати частіше.
— Я все прорахував! Там чистий прибуток становить величезну суму на місяць. А ти скупишся! Дружина, а поводишся як чужа тітка з вулиці!
— Звичайно дружина, — посміхнулася Ксенія.
— Тільки їсти хочеться щодня, а не тоді, коли твій черговий бізнес-план окупиться. І взагалі, звідки раптом такі грандіозні плани? Ти ж гайковий ключ від викрутки ледве відрізняєш. Останнього разу, коли лагодив кран, затопив сусідів знизу.
— А мені й не треба відрізняти!
Гордо заявив чоловік, випнувши груди.
— У мене є Льоня. Брат бере на себе всю технічну частину.
Вічна пісня. Леонід, старший брат Едуарда, завжди був у їхній родині прикладом для наслідування. Хитрий, вміє викрутитися з будь-якої ситуації. Тільки ось ризикувати своїми грошима Леонід чомусь ніколи не любив.
Ксенія підійшла до столу, відсунула сільничку й двома пальцями підхопила бізнес-план.
— Гаразд. Давай подивимося на твої красиві цифри.
Вона вдивлялася в текст. Шрифт був підозріло рівним, явно завантаженим з інтернету й на швидку руку відредагованим. У графі «Інвестиції» красувалася лякаюча цифра з шістьма нулями.
— Хто відкриває ФОП? У тебе ж борги висять. Податкова тебе на поріг не пустить.
— Льоня оформить на себе, — не моргнувши оком, випалив Едуард.
— Брат — надійна людина. Він і землю орендує на своє ім’я, у нього там зв’язки в адміністрації. У нього все під контролем.
Ксенія повільно поклала аркуш назад на стіл. Вона навіть не розлютилася. Прийшло якесь ясне розуміння ситуації.
— Тобто, — вкрадливо почала вона, дивлячись поверх окулярів.
— Що «тобто»?— насторожено поцікавився він, переступаючи з ноги на ногу.
— Тобто, я продаю свою квартиру. Віддаю тобі кругленьку суму. Ти віддаєш її Льоні. І бізнес юридично повністю належить твоєму братові?
— Ну так, щоб оптимізувати податки! І щоб виконавці не чіпали мої рахунки.
Едуард роздратовано махнув рукою.
— Яка різниця, на чиє ім’я оформлені документи? Ми ж свої люди! Льоня — мій рідний брат, він ніколи не підведе. Ми з дитинства все ділили навпіл.
— Справді. Свої люди.
Ксенія знову сіла на табурет.
— А якщо ми з тобою, не дай Боже, розлучимося… То я залишуся і без квартири, і без частки в шиномонтажі. Бо за документами все на ім’я Льоні. Ідеальна схема.
— Ти завжди все псуєш своїми підозрами!
Він гнівно підхопився, ледь не перекинувши стілець.
— Я заради нас стараюся! Хочу, щоб ти пішла зі своєї аптеки, сиділа вдома, відпочивала, жила як людина. А ти думаєш тільки про свою шкуру! Свої метри затиснула!
У кишені домашніх штанів Едуарда задзвонив телефон. Він різко вихопив апарат, глянув на екран і переможно посміхнувся.
— Ось! Мама дзвонить. Зараз вона тобі пояснить, як поводяться нормальні дружини в міцних сім’ях.
Він натиснув кнопку гучного зв’язку й кинув телефон на стіл.
— Синочку, ну як ви там?
З динаміка пролунав ласкавий голос Римми Василівни.
— Та ось, мамо, обговорюємо проєкт. А Ксюша упирається. Шкода їй своїх метрів. Не вірить у мене.
— Ксюшо, моя дівчинко.
Голос свекрухи миттєво став медовим, з повчальними нотками.
— Ти ж зрозумій, хлопчикові потрібна підтримка. Йому треба дати розправити крила, він у нас такий талановитий, тільки трохи не щастить. Сім’я — це самопожертва. Ми з покійним батьком Едіка завжди все клали в один котел. Нічого не приховували.
— Римма Василівна, — Ксенія нахилилася ближче до мікрофона.— А чому Льоня заради брата не продасть свою дачу? У нього ж ділянка чудова, дорога, у престижному районі. Якщо сім’я — це самопожертва, нехай старший брат покаже приклад. Вкладе гроші в спільний бюджет.
У розмові виникла незручна пауза.
— Не плутай!— суворо перебила Римма Василівна, забувши про ввічливий тон.
— У Льоні двоє дітей! Йому треба думати про майбутнє. Давати дітям освіту. А у вас поки що тільки кіт. Вам ця друга квартира взагалі не потрібна. Ви здаєте її чужим людям за копійки, коли тут такий шанс для родини!
— Шанс залишити мене на вулиці? — уточнила Ксенія.
— Ой, з тобою все зрозуміло!
Свекруха заговорила швидко й уїдливо.
— Едік, синку, я ж тобі казала, що вона меркантильна. Дбає тільки про себе. Кладу слухавку, у мене від таких розмов тиск скаче, піду таблетку вип’ю.
Дзвінок обірвався. Едуард схрестив руки на грудях, дивлячись на дружину з явною тріумфальністю.
— Чула? Вчися, як треба будувати сім’ю. Мама не буде брехати.
Ксенія мовчки дивилася на вимкнений екран телефону. Потім перевела погляд на візитку «Гарант-Нерухомість», яку принесла з передпокою й поклала поруч зі стосом паперів.
Вона раптом згадала вчорашній день. Телефон завібрував саме під час інвентаризації на складі аптеки. Дзвонила Аня, та сама студентка, яка орендувала її квартиру.
Дівчина довго вибачалася, що турбує, а потім задала дивне запитання.
«Ксенія Вікторівна, до нас сьогодні вдень приходив ваш чоловік. З якимось чоловіком у піджаку. Сказали, що сантехніку потрібно терміново перевірити по стояку, керуюча компанія їх прислала. Ми їх, звісно, впустили. Тільки вони труби не дивилися, а весь час вимірювали кути рулеткою й фотографували кімнати. Це нормально? Бо мені якось стало не по собі».
Тоді Ксенія списала це на чергову дурну ідею Едуарда щодо ремонту. Може, вирішив утеплити балкон або замінити лічильники.
Але тепер усе стало на свої місця.
— Едік.
Голос Ксенії пролунав напрочуд спокійно. Без натяку на напругу.
— А той чоловік, з яким ти вчора приходив до мене в квартиру… Це ж не сантехнік був, правда?
Едуард здригнувся. Впевненість миттєво зникла, поступившись місцем розгубленості.
— Я-який сантехнік?
Заїкаючись, перепитав він, відступаючи до кухонного гарнітура.
— Той самий. Якого Анна впустила. З яким ви вимірювали кути рулеткою й фотографували балкон.
Ксенія постукала нігтем по глянцевій візитці.
— Це ж був оцінювач. З того самого агентства. Ти привів чужого чоловіка до моєї квартири за моєю спиною.
Чоловік метушливо оглядав кухню.
— Та я просто хотів дізнатися ціну!
Випалив він, перейшовши на фальцет.
— Льоня сказав, що для бізнес-плану треба знати точну суму! Щоб розуміти, на яке обладнання розраховувати, чи вистачить на два підйомники, чи тільки на один! Ми ж ще нічого не продали! Без твого підпису все одно не можна!
— Ви не продали, бо я не дала згоди, — відрізала Ксенія.
Вона встала, акуратно зібрала роздруківки зі столу, вирівняла краї й відправила щільний стос прямо у відро для сміття. Під раковину. Зверху полетіла візитівка агентства нерухомості.
— Ти що робиш?! — вискнув Едуард, кидаючись до відра.
— Рятую своє майбутнє.
Вона не стала кричати. Не стала розбивати посуд, влаштовувати істерику чи дзвонити його матері з відповідними претензіями. Просто вийшла у передпокій, зняла з гачка його куртку й кинула на полицю для взуття.
— Збирай речі.
— Ксюша, ти в своєму розумі? Зруйнувати сім’ю через якусь візитівку? Та я ж заради нас старався!
Він кинувся за нею, розмахуючи руками.
— Якби ти старався заради нас, ти б пішов працювати, — сухо констатувала Ксенія, дістаючи його спортивну сумку.
— А ти за моєю спиною водиш ріелторів у мою квартиру, щоб віддати величезні гроші своєму хитрому братові.
— Та це Льоня порадив!
Едуард вчепився в ремінь сумки, намагаючись вирвати її з рук дружини.
— Він сказав, що ти вперта, треба спочатку підготувати ґрунт, щоб прийти до тебе з готовими цифрами! Щоб ти побачила перспективу!
— То йди до Льоні. У нього великий будинок, місця вистачить на всіх. Заразом й бізнес-план обговоріть увечері.
Едуард намагався сперечатися ще хвилин сорок. Він погрожував піти назавжди, апелював до жалю, нагадував про прожиті роки. Потім знову дзвонив матері, щоб та вмовила невістку.
Римма Василівна щось голосно промовляла в слухавку про жіночу мудрість і терпіння.
Але Ксенія просто притулилася до дверного косяка й чекала. Її мовчазний спокій лякав чоловіка більше, ніж будь-які крики.
Зрозумівши, що вистава закінчилася й глядачів більше не буде, Едуард злісно штовхнув килимок біля входу, схопив куртку й вискочив за двері. Наостанок він голосно крикнув зі сходової площадки:
— Ще пошкодуєш! Сама прибіжиш, коли ми з братом розкрутимося! Та кому ти потрібна.
Вранці Ксенія прокинулася від гулу ранкового автобуса за вікном. На кухні пахло свіжою кавою.
Вона зробила невеликий ковток, дивлячись на порожню половину передпокою, де раніше валялися кросівки чоловіка. Дістала телефон і набрала номер знайомого майстра.
— Алло, Сергію? Доброго дня. Мені б замки на вхідних дверях поміняти. Так, сьогодні. Бажано до обіду, поки у мене вихідний.
Поклавши слухавку, вона допила каву. На душі стало легше.
