Минулого вівторка я вивела сестру на сходову клітку прямо в її пухнастому кожушку. Мій зять Ігор стояв на гумовому килимку, роззявивши рота
Лариса важко дихала. Вона поправляла комір і постійно повторювала:
– Ти з глузду з’їхала, Тома. Мама… Мама ж казала. Ти мені заздриш.
Я не стала їй нічого відповідати. Просто потягнула ручку до себе й зачинила двері. Долоні в мене були вологі й холодні, я витерла їх об домашні трикотажні штани.
*
Моє дитинство минуло в турботі про молодшу сестру. Я стояла біля газової плити, готувала вечерю й слухала, як у сусідній кімнаті Лялечка — так мама називала Ларису — стукає по клавішах піаніно.
А мама, викладачка фортепіано, яка вже давно розгледіла в молодшій дочці рідкісний музичний талант, суворо виправляє її…
Лялечка була молодша на два роки. Мама завжди казала:
— Тома, ти у нас міцна. Опора. А Ляля… Ну, вона слабенька, як і всі генії. Її треба берегти.
І я її берегла. Носила мамині перешиті сукні, поки Ларисі діставали чехословацькі туфлі з ремінцем. Я готувала, прибирала, прала й ходила в магазин. У мене був довгий список справ, прикріплений магнітом до холодильника. А у сестри ж були мамині «так» на всі прохання.
Музичну школу вона закінчила з відзнакою. Але Моцартом вона не стала, віддала матері «диплом» і заявила, що музикою сита по горло.
Після школи Лариса познайомилася з Ігорем і незабаром вийшла за нього заміж. Через рік народився Денис. Я залишилася жити у старій батьківській трикімнатній квартирі, яку мати перед від’їздом, після довгих вагань, оформила на мене.
На те була причина: коли вона захворіла, доглядала за нею лише я. Лялечка заглянула до нас лише раз. Сказавши мені, що не виносить «лікарняних запахів», вона відтоді лише дзвонила нам раз на тиждень або навіть рідше.
Про квартиру сестра не знала, мама просила не говорити.
Я не вийшла заміж — то аврал на заводі, то ось мамина хвороба, то вирішення проблем Лялечки… Так минуло багато років.
Бабусин дачний будиночок, обшитий потемнілою вагонкою, за документами був спільним.
Того травневого вихідного я приїхала туди, щоб посадити помідори. Лариса вже була там. Вона сиділа на веранді в шезлонгу, пила каву й розгадувала кросворд.
— Тома, слухай, — вона навіть не підняла голови й продовжила вписувати літери ручкою. — Ми тут з Ігорем порахували. Сарай треба знести. Натомість поставимо лазню з бруса.
Я ще не встигла зреагувати, як сестра одразу ж додала:
— З тебе сто тисяч.
Я розгубилася. Сто тисяч… Таких грошей у мене не було. Щоправда, дещо я накопичила — більше року відкладала гроші, щоб поїхати в санаторій і пролікувати свої хворі коліна.
– Ляль… у мене стільки немає, – відповіла я, – і… мені лазня не потрібна. Лікарі заборонили мені паритися, судини…
Лариса відклала ручку.
– Тобто? Ти ж тільки платиш за комунальні послуги й купуєш їжу. У тебе ж мають бути якісь заощадження!
У горлі раптом стало сухо.
– Заощадження є, але тобі я їх не дам, — сухо вимовила я після короткої паузи.
– Ну, ти завжди була егоїсткою, – зітхнула сестра, – ну що ж… Придумаємо щось.
Сестра незабаром передумала «облагороджувати» бабусин будинок. Не через гроші, просто її захопило щось інше.
Через два тижні ми святкували день народження Лариси. У якийсь момент іменинниця, добряче напідпитку, подивилася на мене й промовила, звертаючись до всіх за столом:
– Томочка, ну чому ти так дивишся на заливне? Накладай собі. У вас там на заводі котлети, мабуть, роблять лише з хлібного м’якуша.
Мені стало ніяково. А сестра, помітивши це, продовжила:
– Давай я тобі це заливне кудись перекладу. Забереш додому, хоч нормально поїси. А то ти у нас як справжній холостяк, все пельмені та пельмені покупні їси… Так?
Погляди присутніх звернулися до мене. Я ж встала, сухо попрощалася з Лялечкою й пішла, не вступаючи в суперечку. Хоча мені дуже хотілося поставити її на місце.
Кілька місяців ми не дзвонили один одному. А потім настав той незабутній вівторок.
Лариса зателефонувала мені ввечері.
— Том, ну… досить дутися. Це ж свої люди.
— Та я й не дуюся.
— Ось і добре. Слухай, а можна ми завтра заїдемо до тебе? Ну, я, Ігор і Дениска. Є про що поговорити.
Просто так Лариса ніколи не приїжджала. Значить, подумала я, їй щось від мене потрібно.
Я не помилилася.
Вони приїхали ввечері. Двадцятирічний Денис одразу ж плюхнувся на диван і уткнувся в світлий екран смартфона. Ігор сів поруч із дружиною.
— Отже, — почала сестра, — Настя, дружина Дениса, при надії. Знайти житло зараз вони не можуть, бо ціни захмарні. Їм потрібна квартира. Розумієш?
— Розумію, — я поглянула на племінника, — і що вирішили? Будете оформляти іпотеку?
Лариса подивилася на Ігоря, потім на мене.
— Яку іпотеку? Там такі відсотки, що без штанів залишишся. Ні. Денис із Настею переїдуть сюди.
Я поперхнулася чаєм і закашлялася. Сестра почала стукати мене по спині.
— Ну а що? — незворушно продовжила вона. — Ти тут одна живеш, місця повно. Аж три кімнати…
— Ти хочеш… — я нарешті прокашлялася й почала витирати сльози. — Щоб ми всі… разом жили?
— Та ні! Вони будуть жити тут.
– А я куди?
– Ти? Ну, ми тобі щось знайдемо, – сестра уважно подивилася на мене. – Слухай, ну справді, навіщо тобі одній стільки метрів? Ти незаміжня, ні дитини, ні кошеняти, а тут молода сім’я…
У мене заклало вуха, як у літаку під час зниження. Сестра влучила в найболючіше — у відсутність у мене сім’ї.
Трохи помовчавши, я промовила:
— Ні, Ларо. Денис тут жити не буде.
— Чому?
– Тому що це моя квартира. А Денис нехай якось сам дає собі раду. Зрештою, вони можуть жити у вас. Або орендувати кімнату.
– Ти що мелеш? Яка кімната?! У хлопця дитина на підході! – обурилася Лариса.
– Це проблеми хлопця, – відповіла я, – і твої, бо він твій син. Ти й так усе життя забирала моє. А тепер вам знадобилася ще й моя квартира…
Ігор нахилився вперед:
– Тамаро, ну справді, будь людиною… Ці метри… Зрештою, Лара теж має на них право.
– Мовчи, Ігорю, – наказала я й знову поглянула на сестру. – А тепер слухайте. Мама нічого тобі не казала, Ларо, щоб ти спала спокійно й далі думала, що ти принцеса. Але ця квартира – моя.
– Що-що? – закліпала віями Лялечка.
Я дістала папку з документами й показала сестрі дарчу.
– Ось, дивися. Дарча. Мама оформила її за пів року до відходу. Сказала: «Лялька тебе на вулицю викине». Квартира моя. І я не буду її дарувати твоєму Денису.
Лариса сиділа нерухомо. У неї злегка затремтів нижній край підборіддя, як у дитинстві, коли вона вважала, що та чи інша річ має негайно стати її. У дитинстві це спрацьовувало безвідмовно…
— Ідіть, — наказала я й поглянула на племінника. – А ти, Денисе, навчися брати на себе відповідальність. Зміг зробити дитину, зможеш і житло знайти.
Племінник знизав плечима й пішов першим.
З того часу минув рік. Сестра заблокувала мене скрізь — і в месенджері, і в соцмережах. Від спільних знайомих я знаю, що Денис розійшовся з Настею і досі живе з батьками.
Вечорами я сиджу на кухні й читаю. Мені легко дихати. Нікуди не треба бігти, не треба нікого тягнути на собі. Але іноді по спині пробігає неприємний холодок.
Адже ми ж рідні… А тепер у мене ні мами, ні сестри…
