Мені 35 років, синові 7, я розлучена офіційно 2,5 роки тому. Проблема моя залежить від сина, звідси випливає і залежність від колишнього чоловіка.
Я 8 років сиджу вдома, не працюю. Сина нікуди подіти. Мама відмовляється, мотивуючи, що далеко до мене хворіє, і що синові в першому класі потрібна мама.
Почуття жахливої самотності, це нервозність, сльози, крик часом на дитину і сама кидаюся від одного до іншого чоловіка.
І розумію, що ні один не потрібний мені, я то хочу однією бути, то заміж знову. Або кохання ще, а може, розважлива я.
Втомилася сина виховувати одна, віддавати не хочу колишньому чоловікові, люблю синочка дуже.
Але морально і душевно нестерпно. Від чого? Не знаю. Напевно, бо самотня весь час. Пожаліла, що розлучилася, а може, й ні. Колишній чоловік із новою сім’єю живе в моєму домі. Нестерпно це усвідомлювати.
Головне, я весь час удома з сином. І немає просвіту. Або працювати хочу, або заміж, або чекаю, що на блюдечку принесе мені щастя хтось, абсурд, але так. Не можу розпочати діяти.
Спілкуватись розучилася, страхи, комплекси. Деколи плачу і плачу, але мені доводиться витирати сльози, випивши антидепресанти, щоб син не бачив моїх сліз. Треба чимось мозок зайняти, але думок немає жодних.
Загалом, самотність впливає на мене, а мені сина ростити. Підкажіть мені щось або просто пошкодуйте мене. Мені нема з ким поговорити навіть. Батьки є, але мені вони не допомагають, дуже прикро мені.
