Я ставилася до своїх вихованців з усією душею. Адже всі вони були моїми дітьми. Щоб працювати вихователем у дитячому будинку, потрібно розуміти, що до кожної дитини потрібен свій підхід.
Характер у дітей різний, і не завжди вони охоче йдуть дорослим назустріч. Водночас бути другом усім і кожному не вийде. Так само як і брати участь у долі кожного малюка. Але я намагалася.
Я не виносила черствого ставлення до дітей. Байдужість у державних установах відчувалася буквально скрізь, і я від щирого серця хотіла віддати все, що могла. Навіть начальство попереджало, що вигорання не забавка.
Але по-іншому в мене не виходило. Одному х моїх вихованців лише п’ять років, а він вже знає, що таке зрада, і встиг розчаруватися в житті. Його матуся, щоб не злякати нового “судженого”, вирішила піти на крайні заходи.
Просто залишила власне дитя біля дверей дитбудинку. А що, її рішення. Тепер він всім каже, що вже й не пам’ятає, як було раніше. Не хоче бентежити дорослих, але насправді просто не хоче ділитися спогадами.
Та й не сказати, щоб вони були якось особливо гарні. Я ходила до них додому, поговорити. Сім’я нормальна. Так, жінка якась змучена, очі втомлені. На запитання, чому вона зважилася на такий вчинок, адекватної відповіді не було.
Тільки тихий бубніж під ніс про те, що без чоловіка вона прожити не зможе, все складно і краще б уже мені йти. Хлопчика додому ніхто не чекає. Сумно, але такі реалії життя. Але незабаром усе змінилося.
Якась страшенно метушлива пара вирішила взяти дитину з дитячого будинку, і їхній вибір припав саме на цього хлопчка. Жінка багато сміялася, гралася з хлопчиком, а чоловік тільки димів і озирався на всі боки.
Незважаючи на свій зрілий вік, було видно, що він нервує. Підготувавши всі документи, пара прийняла остаточне рішення і забрала хлопчика до себе. Я була дуже задоволена тим, що ще один мій вихованець зміг знайти сім’ю.
Кілька разів я ходила в гості до тієї сім’ї і щоразу бачила, як малюк ставав усе щасливішим і щасливішим. А через півтора року темно-зелена іномарка тихо під’їхала до майданчика дитячого будинку. З неї вийшли двоє.
Хлопчик, що підріс, і його вітчим. Я одразу їх запримітила і навіть трохи зраділа, хтозна, може, вирішили відсвяткувати річницю. Хіба мало що, а приємно, якщо запросять. Але новини були аж ніяк не з хороших.
Річ у тім, що, за словами вітчима, у подружжя нарешті зявилися свої дітиі вони не могло собі дозволити утримувати ще й його. Двоє дітей потягнути вони не могли. Я просила подумати ще, просто-таки благала.
Але чоловік залишався непохитним. Добре хоч у цей момент дитини не було поруч: він втік гратися з друзями, яких не бачив вже дуже довгий час. І все знову пішло по новому. Двічі зраджений хлопчик закрився в собі.
Він злився на вітчима. Логічно, адже саме з ним він пов’язував день, коли знову повернувся до сиротинця. Я це розуміла, тому не хотіла сперечатися з вихованцем. Так минув місяць, потім ще кілька.
Одного літнього сонячного ранку дитбудинок відвідала мачуха мого вихованця. Жінка прийшла з квітами і легкою ходою попрямувала до мене, але я одразу ж насупилася. Вручила квіти і запросила відійти поговорити.
Вона усміхалася і щасливо мружилася навіть через великі лінзи сонцезахисних окулярів. Вона хотіла дізнатися адресу батьків мого хлопчика, щоб спитати, чого вони так швидко забрали його. У цей момент мене прорвало.
Очі налилися червоним, на щоках спалахнув рум’янець. Підлий вітчим збрехав, хлопчик мав рацію. Минуло 15 хвилин монологу, у якому я розповіла все в найменших подробицях, як новоявлений вітчим зрадив сироту.
Як приїхав із ним і віддав його назад, як прострочений товар. А потім я розповіла, що про це все думаю, не соромлячись у виразах. Жінка попросила покликати хлопчика. Виявилося, вона нічого не знала, бо була і лікарні.
Хлопчик, який з’явився за хвилину, спершу не хотів іти в обійми нерідної матері. Але, побачивши її сльози каяття, дозволив себе обійняти, але лише на мить. Потім його губи здригнулися і ось уже вони удвох залилися сльозами.
Невдовзі жінка взяла себе в руки й дістала мобільний телефон. Вона подзвонила чоловікові і сказала, що хоче розлучитися, бо він їй збрехав. Просто чоловік не зміг змиритися з тим, що не йому дістається увага дружини.
Чи егоїстично це, підло? Так. Чи варте воно того? Безумовно, ні. Я згодом потоваришувала з цією милою жінкою і навіть стала цьому хлопчикові кимось на кшталт хрещеної мами.
Більше мого вихованця не зраджували. І він нарешті знайшов свою, хоч і зовсім маленьку, але дуже люблячу родину. Життя мало-помалу почало налагоджуватися.