– Манюня, ходімо прогуляємося, тобі ж лікар так сказав, ти ж не забула?
– Та годі вже, перестань мене називати якоюсь Манюнею, Вітю, не хочу гуляти, у мене ноги набрякли, — Марія винувато посміхнулася.
Майже всю ва.ітність вона пролежала на ліжку. Три тижні в клініці — тиждень вдома. І так майже сім місяців. А до цього довго у них нічого не виходило, тому особливо берегтися треба, залишилося небагато до кінця. Хоча гуляти теж треба, Марія й сама це розуміла.
— Як це «перестань», ти ж моя улюблена Манюня, чому не можна так називати? Ти кругленька, ти нашого синочка носиш, і я тебе дуже люблю. Давай я тобі черевички взую, тепле пальто одягну, за руку візьму і підемо на вулицю, там сніг випав, яка краса, — не вгамовувався Вітя.
— А ще я тобі вишневе тістечко куплю, твоє улюблене, якщо підеш. Адже сказали, що треба прогулятися, а погода гарна.
— Ну добре, — Марія важко підвелася. Набряки справді були, треба трохи прогулятися, може, стане краще.
На вулиці було тихо, сніг майже перестав падати, небо чисте, зоряне, мабуть, буде мороз. — Дивися, хтось речі на лавочці забув, — Вітя підійшов, хотів струсити сніг, але те, що Вітя прийняв за пакет чи сумку, раптом заворушилося.
— Манюня, дивися, та це ж дитина! Вони почали струшувати сніг, і малюк заплакав.
— Та вона зовсім замерзла, Вітя, бери її на руки, треба її зігріти, а потім розберемося, звідки вона тут узялася, — Марія розхвилювалася.
– Уяви тільки, така маленька, напевно, вона загубилася. А десь її мама й тато з розуму сходять, не знають, де її й шукати!
Вітя підняв дитину, та мляво обійняла його ручками, навіть не пручалася. Вдома зняли з неї шапку, рукавички, черевички та куртку. Почали розтирати ручки й ніжки — здавалося, вона ще не встигла замерзнути, і посміхнулася.
Це був хлопчик, років чотирьох чи п’ять; Марія й Вітя ще не дуже розбиралися в дітях, своїх поки що не мали. Марія налила йому теплого молока, дала булочку з родзинками й запитала:
— Як тебе звати? Сашко? Ти що, заблукав, так? Пам’ятаєш, де живеш? Не пам’ятаєш? Хлопчик похитав головою:
— Ні, — випив молоко, з’їв булочку й пожвавішав.
— Вітя, треба ж подзвонити, повідомити, його ж, напевно, шукають, — ще більше занепокоїлася Марія.— Ти тільки уяви, загубити свою дитину! Дзвони в поліцію.
Віктор додзвонився, але у чергового ніякої інформації про зникнення п’ятирічного хлопчика не було. Віктор залишив свій номер телефону, і йому пообіцяли зателефонувати, щойно з’явиться інформація.
Поки вони телефонували, маленький Сашко розслабився від тепла й їжі й так і заснув у м’якому кріслі з недоїденою булочкою в руці.
Марія підклала йому подушечку під щоку, накрила ковдрою; крісло велике, він втомився, краще не перекладати малюка, нехай спить.
Сама Марія ніяк не могла заснути, вона перехвилювалася. Та й у животі її малюк штовхався ніжками. Віктор помітив:
— Манюня, як ти, все гаразд? Давай я його заспокою, — він приклав руку, відчув удар ніжкою. — Ну що ти, синочку, розбуянився? Дай матусі відпочити, мамі потрібні сили, ось розумник, ось молодець, тато поруч, спи, мій хороший!
— А уявляєш, Вітю, — Марія поклала голову йому на плече, — уявляєш, а раптом наш маленький, наш Коленька, коли підросте, ось так загубиться і ніде його не буде. Уявляєш? Я б до ранку не дожила, спати вже точно не стала. Це ж просто неможливо навіть собі уявити!
– Давай спати, Маріє, ранок мудріший за вечір. Ми зараз все одно нічого не можемо вдіяти. Ми вже повідомили туди, куди треба. І взагалі, добре, що я витягнув тебе на прогулянку, а то б цей Сашко так і замерз на лавочці. Заснув і замерз, тож слава Богу, спи, — і Вітя погладив по волоссю Марію, яка засинала.
Рано-вранці їх розбудив дзвінок телефону. Сашко прокинувся, відразу не зрозумів, де він, і розплакався. Марія почала втішати хлопчика, той заліз їй на руки, обійняв, мабуть, згадав, як вона вчора його годувала, розтирала ручки й ніжки.
Марії було приємно тримати дитину на руках, але вона знову відчула, як її малюк штовхнувся. Та й живіт тягне.
– Так, так, у нас хлопчик, — Вітя відповів на дзвінок і жестом показав Марії, що все гаразд. — Так, я все зрозумів, добре, ми зараз його одягнемо і приїдемо. Дякую, що подзвонили.
– Ну що, знайшлися його батьки, що тобі сказали? — нетерпляче почала розпитувати Марія. Віктор поклав телефон і хотів розповісти. Але маленький Сашко раптом заплакав:
— Не хочу їхати, хочу тут залишитися. Не хочу!
— Манюня, виявляється, він втік, втік під час прогулянки, уявляєш?
Сашко почав плакати ще голосніше, ніби хотів своїм риданням заглушити слова Віті.
— А чому ж він додому не хоче? — промовила Марія пошепки, щоб Сашко ще сильніше не розплакався. Але він чув, що про нього говорять, і скиглив, безнадійно, наче бездомне цуценя, яке хоче лише одного — щоб його прихистили добрі люди.
— Манюня, у Сашка немає дому, він живе в дитячому будинку. У нього нікого немає.
Марія ще міцніше обійняла хлопчика — як же йому погано без мами. Але тут її малюк знову наполегливо штовхнувся, потім ще й ще.
— Вітя, мені якось недобре, може, починається, навіть не знаю, — Марія розгублено подивилася на чоловіка. Він поглянув на неї:
— Ти що, Маріє, ще ж рано, здається! Краще відпусти Сашка з рук, він уже не маленький, тебе притиснув, а я зараз викличу швидку!
Швидка примчала, Марії наказали збиратися, а Сашка вирішили взяти з собою, а потім Вітя його відвезе. У пологовому будинку, поки Марію оформляли, та поки Вітя забирав її речі, Сашка сидів на диванчику й задумливо гойдав ногою.
— Маму привезли? За братиком тобі приїхала? — літня акушерка побачила сумного хлопчика. — Не бійся, тут недовго, приїде твоя мама, — вона погладила Сашка по голові, а він у відповідь сумно, якось по-дорослому посміхнувся.
Потім Вітя відвіз його до поліції, там на Сашка вже чекали дві жінки з дитячого будинку. Сашко всю дорогу мовчав, а коли жінки підійшли, щоб забрати його, він озирнувся. І Віті здалося, що в його очах він побачив запитання і… надію.
Наступного ранку Вітя дізнався, що став татом — у нього народився син, Колька, це ім’я вони з Марією вже давно придумали.
Цілий день Вітя купував те, чого вони не встигли або побоялися купити заздалегідь, адже син народився на два тижні раніше призначеної дати. До вечора Вітя нарешті опинився вдома, впав від виснаження в крісло й подзвонив Марії.
— Вітя, я його годувала! Він такий милий, схожий на тебе, і так ворушить ротиком, шукає молоко, це дуже смішно, скоро побачиш!
— Ти купив підгузки? Молодець, а візочок? Той, який ми хотіли? Добре! — Марія базікала без угаву, а Вітя сидів і дурнувато щасливо посміхався, добре, що його ніхто не бачить.
Вони сміялися, перебивали одне одного, Вітя казав їй, як він любить її й синочка. Погляд Віті блукав по їхній маленькій затишній кімнаті:
— Манюня, ну ще розкажи, як він носик зморщив, було смішно? А ще…
Вітя раптом побачив на батареї маленькі скручені рукавички. Вони в метушні забули одягнути їх Сашку. Рукавички висохли й так самотньо й жалісно лежали на гарячій батареї, що на них було боляче дивитися.
— Віть, чому ти замовк? Чуєш, Вітя, а розкажи, як ти відвіз Сашка? Він плакав? — Марія ніби відчула, чому Вітя замовк. І йому раптом стало соромно, що він такий щасливий, такий радий, що у них з Марією є малюк, довгоочікуваний синочок, що ось так просто відвіз, віддав, зачинив двері, і Сашка для нього більше немає, ніби й не було.
Тут же подумав: «А ми тут до чого? Він же чужий, ми повернули його туди, де він має бути». Але сам розумів, що вже не зможе зовсім забути, як Сашко спочатку плакав, міцно тримаючи його за руку. А потім ніби зрозумів, що він їм не потрібен. Відпустив руку й пішов до тих жінок. Не тому, що хотів, а тому, що більше нікуди. Тому, що він нічий…
— Віть, чому ти мовчиш? — голос Марії теж уже не був таким радісним.
— Та ні, все гаразд, просто тут рукавиці. Ми забули надіти Сашкові рукавиці, я тільки зараз їх побачив на батареї.
— То треба йому їх відвезти. І взагалі, Віть, дізнайся про нього, у нього що, зовсім нікого немає? Я дивлюся на нашого Коленьку — як же Сашко, напевно, самотньо, навіть якщо вихователі хороші, а він все одно розуміє, що у нього немає ні мами, ні тата!
Віктор зібрав цілий пакет подарунків та іграшок, а зверху поклав рукавиці. Хотів просто передати їх Сашку, а у завідуючої розпитати про нього те, що хотіла Марія.
Але Вітя сам себе обманював — він сам відчував, що так просто не обійдеться, що він побачить хлопчика. І так воно й сталося. Сашко побачив Віктора ще здалеку, мабуть, він дивився у вікно. І Сашко біг, біг коридором, широко розкинувши руки, і радісно кричав Віті:
— Я знав, я знав, що ти прийдеш, я точно знав!
Завідуюча погодилася на прохання Віті й дозволила взяти Сашка в гості. І через два дні вони разом, Віктор і маленький Сашко, вже їхали зустрічати Марію з малюком із пологового будинку.
— Ну що, ось і виписують твою маму, а ти плакав, бачиш, як швидко, — побачила сяючого Сашка та сама акушерка. — Тобі мама кого обіцяла, сестричку чи братика?
Сашко подивився на Вітю й раптом впевнено сказав:
— Братика обіцяла, так, братика.
— Ну і добре, пощастило твоєму братику, дивися, у нього вже є старший брат, захисник. Ну молодець, біжи, зустрічай маму, напевно, скучив, — і акушерка пішла далі коридором пологового будинку. А Сашко ще міцніше стиснув руку Віті, а його очі просто сяяли.
Пізніше, обговорюючи все, що сталося, Вітя з Марією зізналися одне одному, що кожен із них просто впевнений: усе це не випадково.
Адже вони так довго мріяли про дитину, і так важко далося Манюні материнство, що Господь змилосердився над ними й подарував їм одразу двох синів!
До речі, скільки б Марія не просила своїх трьох чоловіків не називати її так, все марно. Для них вона — мама, мамочка, мамусечка і Манюня. Ну і, звичайно, Марійка та просто прекрасна Марія.
