— Вам кого? — запитала Ірина, не відчиняючи дверей, дивлячись на незнайомця у вічко.
На його обличчі сяяла щаслива посмішка.
— Ірино, це я! Микола! — радісно повідомив чоловік. — Твій колишній чоловік. Забула, чи що?
— Микола? — злякано промовила Ірина, відчиняючи двері. — Я тебе й не впізнала.
— Не очікувала?! — задоволений собою запитав Микола. — А я ось повернувся. До речі, на мені зараз той самий костюм, у якому я колись одружився з тобою. Спеціально одягнув. Щоб приємне нагадати.
До речі, сорочка, капелюх, краватка і черевики на мені ті самі, що й на весіллі. Пам’ятаєш?
— Так, — відповіла Ірина. — Костюм та решту пригадую. Черевики ті самі — це точно. А ти ось змінився.
Микола радісно посміхнувся.
— Та годі, — відповів він. — Не кажи. Змінився. Такий самий, як і був. Хіба що погляд і вираз обличчя стали мудрішими. А так я колишній. Але, Ірино, я не з порожніми руками. Приніс тобі подарунки. Дозволь, я пройду.
І не чекаючи дозволу, Микола увійшов до квартири, заносячи з собою дві величезні валізи, розміром з нього самого.
— І в обох подарунки? — запитала Ірина.
Микола розсміявся.
— Ти смішна, Іринко, — сказав він, — скільки тебе пам’ятаю, постійно жартуєш. Це ж треба придумати! Подарунки у валізах! У валізах — мої речі. Взяв найнеобхідніше. Ну там… Загалом, на перший час. Решту привезу пізніше. А подарунки… Закрий очі. Ну, закрий, чого ти.
— Не збираюся я нічого закривати, — відповіла Ірина, згадуючи той час, коли вона була дружиною Миколи.
Минуло вже більше трьох років, як Микола та Ірина розлучилися. Але весь цей час Микола жив сам. Нових стосунків із жінками Микола починати не хотів. Не стільки через недовіру до жінок (хоча й це теж було в ньому), скільки через небажання починати щось там з самого початку — з чистого, як він казав, аркуша.
— Знову ці знайомства, — з огидою морщачись, міркував Микола, — знову перші побачення, пізнання одне одного. І так далі, і тому подібне.
А скільки грошей доведеться витратити, поки знайдеш її, ту саму?! На кіно. На квіти. А в їдальнях і в кафе — ціни майже як у ресторані. Тисяч двадцять (а може й більше) доведеться витратити тільки на один період знайомства в перші три місяці!
І ще невідомо, чи окупляться ці вкладення. Раптом, у результаті, виявиться, що ми не створені одне для одного? Га? Хто знає?
У такій справі ніхто гарантій дати не може. На вигляд вони всі хороші. Милі, добрі, охайні. А копнеш глибше — і виявляється таке! Сто разів пошкодуєш, що зв’язався. А гроші-то вже витрачені. Ні-ні. Не хочу знову проходити всі ці етапи. Навіщо?
Коли є колишня, з якою все зрозуміло. І нічого не треба знову проходити. Тим більше що за три роки я вже за нею скучив. Та й вона за мною теж скучила.
Ось чому Микола вирішив повернутися до дружини, яку колись покинув.
— Справді, — міркував він, збираючись до колишньої, — ну що я не людина, чи що. Весь час один, та й один. А Ірина мене любить. Я ж знаю. Навіть відпускати не хотіла, коли я йшов від неї. І розлучатися теж не хотіла.
Значить, любить. До того ж у неї є квартира. Однокімнатна, але своя. Мабуть, повернуся до Ірини. Все ж краще, ніж у гуртожитку. Та й, чесно кажучи, важко без жінки. Та ні, жити можна. Але… Задоволення не те.
Миколу навіть не бентежило те, що він з Іриною вже давно не спілкувався. Більше трьох років!
— Що з того, що ми давно не бачилися? — думав він. — Адже вона теж людина! І їй, мабуть, на самоті теж несолодко. А час — це поняття відносне. Що таке три роки для сердець, які кохають одне одного?! Мить!
При тому що Микола був людиною економною, він розумів, що з порожніми руками до колишньої дружини йти не можна. Почав Микола думати, що корисного можна подарувати колишній. Оглянув кімнату. Побачив термос.
— Термос їй подарую, — рішуче сказав він. — Термос — дуже корисна річ у господарстві. Скажімо, на риболовлю чи по гриби. Незамінна річ.
Микола знову оглянув свою кімнату. Побачив електричний чайник.
— І електричний чайник подарую, — сміливо продовжив він. — Вона зрадіє. І справа навіть не в самому подарунку, а в тому, що я їй приділив увагу.
Микола ще раз оглянув кімнату. Подивився вниз. Побачив килим.
— І килим подарую! — впевнено заявив він. — А що? Дарувати так дарувати! Мені не шкода. Все одно разом жити будемо.
І ось тепер Микола повернувся, несучи килим.
— Пам’ятаєш? — запитав він.
— Як не пам’ятати, — відповіла Ірина. — Це ж та сама половина килима, яку ти собі відрізав, коли йшов від мене.
— Ну, так, — захоплено погодився Микола. — Саме та половина. Символічно, правда?
— Символічно що? — не зрозуміла Ірина.
— Я маю на увазі половинки килимів, — відповів Микола. — Завдяки їхньому повторному з’єднанню ми з тобою знову з’єднаємося. Правильно? Де там його друга половина? У кімнаті? Давай прямо зараз з’єднаємо їх.
— Не вийде, з’єднати, — сумно промовила Ірина. — Ту половинку я викинула.
— Як викинула? Куди викинула?
— Забув, куди у нас сміття викидають?
— А коли викинула?
— А відразу, як ти пішов, так і викинула його.
— Чому? Це ж був мій подарунок тобі. На Новий рік.
— На день народження, — уточнила Ірина.
— Та без різниці, — сердито промовив Микола. — Хіба так можна з подарунком?
— Ти його зіпсував.
— Не зіпсував, а акуратно відрізав свою половину. Положену мені за законом.
— Міг би весь забрати. Я тобі тоді пропонувала.
— Мені чужого не треба.
— Але мій електричний чайник і термос ти ж забрав, — нагадала Ірина.
— Термос і чайник я взяв на згадку! — відповів Микола. — До речі! Добре, що нагадала. Я ж тобі ще подарунки приніс.
Микола знову вийшов з квартири і незабаром повернувся з термосом і чайником.
— Впізнаєш? — радісно запитав він.
— Впізнаю, — відповіла Ірина. — Це саме вони.
— Тепер вони знову твої, — радісно промовив Микола. — Користуйся, Ірино, на здоров’я. Адже ми тепер знову разом. Одна сім’я, — Микола важко зітхнув. — Як раніше.
— Це всі подарунки? — запитала Ірина. — Чи ще є?
Микола насторожився.
— Всі, — з підозрою відповів він. — А тобі мало?
— Ні-ні. Та що ти. Цілком достатньо. Це я так. Просто запитала.
— Ти це, Ірино, наступного разу обережніше запитуй. А то ж я можу й неправильно зрозуміти. Ти ж мене знаєш. Я людина пряма і того ж вимагаю від жінок.
— Я знаю, Миколо, знаю. Вибач.
Микола вже хотів зняти взуття й піти на кухню, але в цей момент пролунав дитячий плач. Ірина пішла до кімнати. Плач припинився. Ірина повернулася до передпокою.
— Це хто там у тебе? — злякано запитав Микола.
— Донька. Марійка.
— Як донька?
— Наша з тобою дочка.
— Наша? У нас немає дітей.
— Ну, ти ж повернувся до нас. Ми ж тепер одна сім’я. Сам казав. Правильно?
— Повернувся, — погодився Микола. — Казав.
— Ну ось. Значить, і дочка тепер наша. Мені від тебе — килим, чайник і термос. А тобі від мене — дочка.
— Але ж, коли три роки тому я йшов, ніякої дочки не було. Термос був, чайник був. З килима забрав свою половину. Це пам’ятаю. Дочки не було.
— Звичайно, не було. Звідки ж їй було взятися. Вона народилася лише півроку тому.
— Як півроку тому? Чому?
— Навіть не знаю, що тобі відповісти на таке запитання. Чому? Не знаю, чому. Так вийшло. А що тебе бентежить?
— Але ж вона не моя!
— Була не твоя. До сьогоднішнього дня. А тепер твоєю стане.
— Ні, Ірино. Ми так не домовлялися.
— Так ми й щодо килима, чайника та термоса теж не домовлялися.
— Термос, килим і чайник — це одне. А донька — це зовсім інше.
Сказавши це, Микола почав згортати половину килима.
— Знову йдеш?
— А ти що думала, Ірино? На що розраховувала? Я до тебе з усією, можна сказати, душею. А ти?! Чим відповіла?! Поки мене не було, народила тут дитину. І тепер хочеш на мене її звалити?!
— Дуже хочу, — відповіла Ірина. — А що, не можна? Думала, ти зрадієш.
— Не вийде!
— Ну, чому не вийде. Давай спробуємо. Може, й щось вийде. Як раніше. Однією сім’єю.
— Ага. Зараз.
— Ну, Коленька! — благала Ірина.
— Та не вмовляй мене, — відповів Микола.
— Ну, чому не вмовляти, Миколо. А якщо мені хочеться?
— Сказав «ні», значить, ні.
— А як же я?
— Раніше треба було думати. Мені всього 30 років. Попереду ціле життя. А ти мені що пропонуєш? Утрьох в однокімнатній? Ні вже. Краще я у себе в кімнаті в гуртожитку якось сам. Один. Краще без жінок, ніж ось таке.
Ні, ну подивіться на неї. Чужу дитину вирішила на мене звалити. І так рішуче, ніби в цьому немає нічого такого. Ніби так і треба. Куди котиться цей світ?! Хто мені скаже?!
У кімнаті знову почувся плач дитини. Ірина пішла. Микола скористався моментом і вискочив з квартири, прихопивши з собою килим, термос, електричний чайник і величезні валізи.
— Сподіваюся, що більше він не з’явиться, — зітхнувши з полегшенням, сказала Ірина, виходячи в передпокій і зачиняючи за колишнім чоловіком двері.
Через десять хвилин після того, як Микола пішов, додому повернувся Ілля, чоловік Ірини та батько Марійки.
— Чому ти такий захеканий? — запитала Ірина.
— Уяви, ліфт зламався, — відповів він. — Ніколи не ламався, а тут раптом зламався. Довелося пішки підніматися на 20 поверх.
Ілля розсміявся.— Чого ти смієшся? — запитала Ірина.
— Та на десятому поверсі зіткнувся з одним чоловіком, — відповів Ілля. — Він спускався вниз. Тільки уяви собі. У нього було дві величезні валізи, розміром з нього самого, згорнутий килим — на плечі, а під пахвами — чайник і термос.
Я запропонував допомогти, але він мене не почув. Йшов, не помічаючи нічого навколо, і розмовляв сам із собою.
— Розмовляв?
— Лаявся, — уточнив Ілля. — Про те, що всі жінки однакові. Тільки й думають, як чоловіка обдурити. Схоже, що його сильно образила якась жінка. І тому він зібрав усі свої речі й пішов з дому.
— Або його вигнали, — припустила Ірина.
— Може, й вигнали, — погодився Ілля. — Але перед цим дуже сильно образили.
