Після весілля Ольга з Артемом переїхали до бабусиної двокімнатної квартири. Старенька «хрущовка» на другому поверсі, похилені рами, шпалери в квіточку — зате своє житло.
Артем одразу ж почав обстежувати кути, перевіряти розетки та труби.
— Будемо робити ремонт, — каже він. — Тут усе треба розібрати й зробити заново.
Ольга кивнула. У них були плани — накопичити трохи грошей, привести квартиру до ладу, а вже потім думати про дітей. Вони не поспішали з поповненням сім’ї.
Спочатку час минав у клопотах. Артем після роботи возився з електропроводкою, Ольга блукала по магазинах — вибирала шпалери. Гроші відкладали потроху, мріяли про нову кухню, про ванну без тріщин. Раділи кожній копійці.
І тут сталося те, чого вони не чекали. Ользі стало зле вранці, її охопила нудота. Спочатку вона думала — застудилася чи щось не те з’їла. А потім до неї дійшло…
— Артеме, — кличе вона чоловіка. — Сідай. Справа серйозна.
Він одразу насторожився:
— Що сталося?
— Та ось… — Ольга завагалася. — У нас буде поповнення.
Артем спочатку остовпів, а потім, як закричав від радості, підхопив дружину й закружляв. Аж весь світився.
— Оце так! — повторював він. — Буде малюк! Ну й диво!
Перші тижні він був у захваті, все планував — як облаштує дитячу кімнату, які іграшки купить, куди поставити візочок. Ольга дивилася на нього й розчулювалася — трапився турботливий чоловік.
Але потім з Артемом щось сталося. Почав читати всякі книжки, копатися в інтернеті. І чим більше читав, тим більше панікував.
— Оля, — каже, — а ти знаєш, що пил дуже шкідливий для дитини?
— Який пил? — не зрозуміла.
— Звичайний. А будівельний — тим більше. А ми тут ремонт робимо, все в пилу. Треба припиняти.
Ольга знизала плечима. Ну, припинять, не проблема.
А далі — ще гірше. Через пару днів Артем з’явився вдома з якимось приладом.
— Це дозиметр, — серйозно пояснив він. — Перевіримо, чи не випромінює у нас щось.
— Артеме, ти що, зовсім з глузду з’їхав? — здивувалася Ольга. — Яка тут радіація?
— А раптом? — наполягав він. — Адже дитина! Не можна ризикувати!
Перевірив усю квартиру, слава Богу, нічого не знайшов. Але заспокоїтися не зміг. Тепер взявся вивчати хімію.
— Оля, — каже він наступного тижня, — усі ці порошки та миючі засоби — суцільна отрута. Викидай усе.
— Артеме, та як же я тоді прибиратиму?
— Содою. І господарським милом. Наші бабусі тільки так і жили.
Ольга зітхнула, але погодилася. Чоловікові краще знати, — подумала вона.
Потім черга дійшла до побутової техніки. Артем начитався про шкідливі випромінювання й постановив:
— Мікрохвильовку прибираємо. І телевізор треба відсунути подалі. А мобільні — взагалі тримати в іншій кімнаті.
— Та ти що! — обурилася Ольга. — Як я без мікрохвильовки?
— Розігрівай на плиті. Як раніше люди жили?
Але Артема не переконати. Він став просто одержимим. Щодня вигадував нові заборони.
— Алюмінієвий посуд викидаємо, — оголосив він. — Алюміній потрапляє в організм.
— Артеме, та це ж бабусині каструлі! — засмутилася Ольга.
— Саме тому. Суцільне старе барахло. Треба все замінити на скляне.
На новий посуд витратилися чимало. Ольга лише розвела руками — прощавай, ремонт.
А Артем не вгамовувався. Якось приніс респіратори.
— Будеш носити, — каже. — Повітря в місті погане.
— Артем, та я ж на роботу ходжу! Як я в респіраторі на роботу піду?
— А навіщо тобі робота? Йди в декрет раніше.
— Та який декрет? До п.логів ще пів року!
— Ну і що? Навіщо ризикувати?
Тут вже Ольга розлютилася:
— Ти зовсім з глузду з’їхав? Нормальні люди вагі.ніють і народжують, і з ними нічого не трапляється!
— А ми не будемо як усі! — відрізав Артем. — У нас дитина буде найздоровішою!
Далі він почав контролювати їжу. Магазинні продукти оголосив поза законом.
— Тільки з ринку, — заявив. — І то перевірені. Знайшов одну тітку, у неї власне господарство.
Ольга спробувала заперечити:
— Артеме, а звідки ми знаємо, що вона там не поливає хімікатами?
— Я з нею розмовляв. Чесна жінка.
— Ну так, всі чесні, — пробурмотіла Ольга.
А Артем тим часом зовсім розігнався. Почав вимагати, щоб Ольга взагалі не висувалася з дому.
— Навіщо тобі вулиця? — говорив він. — Машини, вихлопи, пил. Сиди вдома, відпочивай.
— Артеме, я ж не хвора! — благала Ольга. — Мені потрібне повітря, прогулянки!
— А я тебе на дачу відвезу. У вихідні. Там повітря чисте.
І справді, щовихідних він возив її за місто. Але й там не давав спокою — постійно визирав, чи не ростуть поруч якісь заводи, чи не пролягають лінії електропередач.
Ольга терпіла, думала — ну, чоловік перебіситься й заспокоїться. Але ставало тільки гірше. Артем перетворився на справжнього панікера. Кожен день він знаходив нові страхи.
То прочитає, що ваг.тним не можна піднімати важкі речі, і заборонить їй брати в руки пилосос. То почує про шкоду шампунів і змусить мити голову господарським милом. То почне перевіряти, чи не занадто голосно грає музика — щоб не нашкодити дитині.
— Артем, — сказала якось Ольга, — та що з тобою відбувається? Ти ж раніше був нормальним!
— Я й зараз нормальний! — огризнувся він. — Просто відповідальний. А ти якась легковажна.
— Та я не легковажна! Просто не хочу жити, наче у в’яз.иці!
— Ну вибач, що турбуюся про нашу дитину!
Подруги співчували Ользі:
— Таке буває, — казали вони. — Чоловіки іноді переживають навіть більше, ніж жінки. Народиться дитина — все мине.
Але Ользі було не до втіх. Життя перетворилося на кошмар.
Артем контролював кожен її крок. Дзвонив по десять разів на день — де вона, що робить, що їла, як себе почуває. Вдома перевіряв — чи помила руки, чи не вдарилася об щось, чи не нервувала.
А ще почав вивчати медичні довідники. І тепер при кожному чханні панікував:
— У тебе температура! Треба до лікаря!
— Артеме, та у мене просто нежить!
— А раптом це не просто нежить? Раптом якась інфекція?
І тягав її по лікарнях. Лікарі вже косо дивилися на цю парочку — чоловік наче заведений, дружина змучена.
Коли до п.логів залишалося два місяці, Ольга не витримала. Зібрала речі й поїхала до батьків.
— Мамо, — каже, — я більше не можу. Він остаточно з’їхав з глузду.
Мати погладила її по голові:
— Нічого, донечко. Поживеш поки що у нас. Може, він схаменеться.
Артем спочатку дзвонив щогодини, благав повернутися. Потім приїжджав, стояв під вікнами, просив вибачення. Обіцяв виправитися.
— Оля, ну зрозумій, я ж тебе люблю! Нас люблю! Хочу, щоб усе було добре!
— Артем, — відповіла Ольга, — твоя любов мене задавила. Ти мене в футляр упакував, дихати не даєш.
— Я більше не буду! Присягаюся!
— Не вірю.
І справді не вірила. Знала — варто повернутися, і все почнеться спочатку.
Так і прожила у батьків аж до самих пол.гів. Артем, звісно, примчав до пологового будинку. Сидів у коридорі, гриз нігті від хвилювання.
А коли народилася донька — здоровенька, рум’яна, з чудовими показниками — він, щойно її побачив, одразу розплакався.
— Оля, — шепотів він, — пробач мене. Пробач, дурня.
Лікар, літній дідусь, подивився на нього з розумінням:
— Таке буває, молодий чоловіче. У багатьох так. Перша дитина — великий стрес. Тепер бачите — все добре вийшло.
Артем кивав, цілував дружину й доньку, клявся, що більше ніколи не буде зриватися.
І справді, він змінився. Наче гора з плечей звалилася. Знову став колишнім — турботливим, але не нав’язливим. Допомагав з дитиною, радів кожній посмішці доньки.
Ольга поступово охолола, пробачила. Повернулися до своєї квартири, зажили нормальним сімейним життям.
Донька росла здоровою й веселою дівчинкою. Артем її обожнював, але вже не здригався з кожного приводу. Якщо малятко чхнуло — не біг одразу за термометром. Якщо впало — не піднімав паніку.
Минув рік. Потім два. Донька вже почала говорити, бігати. Артем і Ольга звикли до такого життя, освоїлися.
— А може, ще одну? — запропонував Артем. — Марії братика чи сестричку?
Ольга помовчала, потім похитала головою:
— Не знаю. Поки що не готова.
— Чому? — здивувався Артем. — Ми ж добре справляємося.
— Справляємося, — погодилася Ольга. — Але я боюся.
— Чого?
— Що тебе знову охопить. Та сама паніка.
Артем нахмурився:
— Та ну що ти! Я ж тепер досвідчений. Знаю, що до чого.
— Знаєш-то знаєш, — зітхнула Ольга. — А раптом усе повториться? Я ж ледь витримала в перший раз.
— Не повториться! — гаряче запевнив Артем. — Я ж зрозумів, що був дурнем!
Але Ольга лише сумно посміхнулася. Вона не знала напевно — повториться чи ні. Може, чоловік і справді змінився. А може, під час нової вагі.ності його знову потягне на всякі дурниці.
Ризикувати не хотілося. Виховати одну дитину — це вже щастя. А там побачимо.
— Почекаємо, — сказала вона. — Почекаємо ще.
Артем засмутився, але сперечатися не став. Розумів — винен сам. Своїми страхами та перестраховками відбив у дружини бажання знову стати матір’ю.
Так і залишилися з однією донькою. Може, тимчасово, а може, й назавжди. Життя покаже. Головне — що вони, як і раніше, кохають одне одного. І виховують доньку в радості. Артем більше не панікує, Ольга не переживає. А що буде далі — подивимося.
