У кожної людини повинні бути свої маленькі радощі. Тільки шкода, що у великій родині, де є діти, це швидко забувається.
Надія Павлівна прийшла додому з почуттям побоювання. Переконавшись, що нікого немає, вона обережно дістала з сумки невеликий лоток з полуницею. Потім промила її, дістала улюблений журнал і тільки взяла першу ягоду, як раптом вхідні двері відчинилися. Це були онуки.
«А нам?»
Реакція Надії Павлівни вже давно була не та. Тому заховати полуницю шансів у неї просто не було. Її онуки, два дихаючих енергією хлопчика, побачивши ягоди вигукнули і тут же кинулися в бік бабусі. Прикриваючи собою лоток, Надія Павлівна вже приготувалася оборонятися.
– Бабуся, у тебе полуниця ?! А нам дай!
– Не дам! У батьків попросіть!
– А ти нам зараз дай! А потім мама тобі стільки ж принесе.
Розуміючи, що це неусвідомлений дитячий блеф, Надія Павлівна відповіла:
– Нічого не знаю. Просіть у мами.
Вона взяла лоток в руки і попрямувала в іншу кімнату. Який жах! Навіть спокійно солодощів не поїж. Всім потрібно ділитися. Навіть тим, що особливо і не даси.
Надія Павлівна вже і так ділила свою квартиру, свою пенсію з сім’єю дочки. Де межа?
У своїй кімнаті Надії Павлівні усамітнитися також не вдалося. Через якихось 10 хвилин до неї зайшла дочка Ліда.
– Слухай, чому ти не поділилася з малими полуницею? Вони ж мене оточили з цими ягодами.
– Знаєш, не я повинна їм ягоди купувати, – Надія Павлівна вирішила не скупитися на слова.
Вона згадала всі ці місяці спільного проживання. Згадала, як дочка залишилася без роботи після декрету (і нічого змінювати не планує).
Разом з цим згадала зятя, який також втратив роботу. Тільки йому, бачте, подавай роботу в офісі і з зарплатою вище. А перебиватися підробітками – ні, це не для нас.
У підсумку поки ні Ліда, ні її чоловік грошей в будинок не приносять, а тільки беруть і беруть у Надії Павлівни.
І найприкріше, що Ліду вона все життя тягла. Завжди допомагала і підтримувала. Невже у неї немає права на особисту порцію цієї нещасної полуниці? Невже вона не може собі дозволити хоч якісь маленькі радості?
Все це Надія Павлівна негайно висловила дочці. У них уже були схожі бесіди на тему роботи зятя, на тему майбутнього. Але відповідь Ліди була завжди одна: очі в підлогу. Вона б і зятю це все повторила, та тільки останнім часом він цілими днями пропадає незрозуміло де.
Що буде далі, Надія Павлівна не знала. Це мине. Але усвідомлення цього не змінює самої ситуації. Очевидно, що Ліді потрібна окрема квартира, тоді всі будуть задоволені і ягід вистачить на всіх. А поки Надія Павлівна мала намір відстоювати свої маленькі радості. Адже більше у неї нічого свого немає.
Чи варто було Надії Павлівні так реагувати на прохання онуків? Чи права вона щодо їх ситуації? І як можна виправити ситуацію?
