Настя така щаслива, вона склала всі іспити, хай не на п’ятірки, але дуже добре! Мама з татом будуть задоволені.
Дівчина зайшла в будинок і почула голоси — мамин високий і чийсь приглушений.
Настя тихо зайшла до своєї кімнати.
– Я тобі, Тетяно, в останній раз кажу, – суворо говорила мама комусь.
У передпокої щось гуркнуло, мабуть, тато прийшов на обід.
Настя виглянула з кімнати і зустрілася поглядом з гостею, на ній була біла замурзана хустка, зав’язана ззаду на вузол, якийсь дивний одяг.
Настя згадала, що вже зустрічала цю жінку, в дитинстві, дівчинці знайомі її риси, щось різко промайнуло в пам’яті, обличчя…
Вона завжди дивилася на дівчинку пильним поглядом, востаннє Настя бачила цю неприємну жінку, коли їй було тринадцять років.
— Тася, — простягнула тоді жінка, — яка ти виросла, — дівчинці тоді здалося, що вона дивиться на неї якимось дивним поглядом, — розквітаєш.
Насті тоді стало неприємно, їй здалося, що вона заляпалася чимось липким і брудним.
Ось знову ця жінка, Настя впізнала її.
-Привіт, Тася, привіт, донечко.
-Іди, Тетяно, – сказав тато, Насті стало не по собі.
-Я піду, піду, – вона обернулася до Насті, – до побачення…Сестричко, до зустрічі.
Мама поспішила провести гостю.
-Тату, хто це? – запитала Настя.
– Мамина знайома з юності.
-Чому вона назвала маму сестричкою?
-А я не знаю, донечко, мабуть… знаєш, ось дівчата в дитинстві, як там у вас все влаштовано, не знаю… ну називають одна одну сестрою там…
-Так? Дивно…
Мама повернулася, кинула короткий тривожний погляд на Настю, багатозначно подивилася на тата. Настя бачила, що батьки стурбовані. Задавати питання дівчина не стала.
Вона повідомила результати іспитів і помітила, що тато з мамою нібито зітхнули з полегшенням. Дівчина розуміла, що батьків і цю дивну та неприємну жінку пов’язує якась таємниця.
Вона зустріла Настю через пару днів, підійшла без церемоній і втупилася їй в очі.
-Ну, привіт… Тася.
Дівчина спробувала обійти її, привітавшись, поспішила геть.
— Почекай, не біжи… Тася. Ти боїшся мене?
— Ні, з чого мені вас боятися.
— І справді… чого тобі мене боятися… Пам’ятаєш мене, донечко? Ну, пам’ятаєш?
— Ні… — дівчина відступала назад, — тобто так, ви раніше приходили до мами.
-До мами…- жінка недоброзичливо посміхнулася, – до мами, я твоя мама, – заговорила гаряче, хапаючи дівчину за руки, – я, Тася, я твоя мама, Ольга стерво, обдурила мене, я була молода і дурна, невже я віддала б таку красуню.
А ходімо, донечко, до мене, ходімо в гості, я тут недалеко живу. Я тобі все розповім.
І Настя чомусь пішла, наче під гіпнозом.
-Ось, проходь, проходь, донечко. Бідненько, але чисто, ось тут мій куточок, ось сюди я тебе й принесла з лікарні.
У Насті все було ніби в тумані.
— Тут ми з тобою майже до твоїх двох років і жили, ну, пам’ятаєш? Донечко?
І Настя раптом згадала. Згадала брудну підлогу, як вона, маленька, повзає по ній у пошуках чогось їстівного, знаходить і тягне до рота, розжовуючи.
Над нею нахиляється весела, розпатлана… мама… Суне їй у рот шматок чогось солоного.
-Танька, ти що… куди сало поділося, своїй віддала чи що, – хтось страшний і смердючий, лізе брудними пальцями в рот дівчинці, вона, як вовченя, вчепилася зубами в ці брудні пальці, розуміючи, що зараз у неї заберуть їжу.
-Ах ти… Танька, вгамуй свою, а то як дам по голові… Тася захлинається сльозами.
Тася… тоді її звали Тасею.
Перед очима Насті промайнув цей страшний спогад.
Мама… Ось хто це.
Мама… від цієї істоти тільки страх і біль… Маленька Тася любила і боялася ЦЕ.
Любила, бо це велике, це – мама, вона іноді брало на руки маленьку Тасю і цілувало, а частіше ображала.
Настя згадує, ніби пелена спала, відкривши страшні спогади.
Мама, інша, та… рідна, справжня, і тато. Тася спочатку їх боялася, вона звикла, що ті, хто великі, з грубим голосом і без волосся, вони страшні.
Потім зрозуміла, що тато не такий, а мама рідна і улюблена.
Дівчинка забула, хто вона і звідки. До хорошого швидко звикаєш.
-Танька, – грубий голос привів дівчинку до тями, – де ти блукала, гроші знайшла?
У кімнату ввалився брудний чоловік і втупився на Настю каламутними червоними очима.
-Ого… це хто? Це мені, хахахаха, такий подарунок.
-Іди геть, Генка, забери руки. Донечко моя, проходь, проходь… Ось сюди, ага. Давай, давай, мила. Ти пробач, пробач, Тася… Ось, проходь…
-Я не зрозумів, Танька… Ти що, страх втратила? Міцне купила?
Насті раптом стало страшно, вона побачила, як здригнулася мати.
Настя швидко почала відкривати сумку.
-Ось… дайте йому. Ось. Не ходіть більше до нас. Ви спеціально, так? Ви за грошима приходили до мами з татом? Щоб я не дізналася, так? Не ходіть більше, чуєте. Я все згадала… Не ходіть.
– Тася, зачекай… Тася.
-Я Настя, чуєте? Мене звати Настя.
Настя бігла додому, задихаючись від сліз, вдома у дівчинки піднялася температура, мама знайшла Настю з червоними щоками та набряклим від сліз обличчям.
-Мамочко, я була у неї, там. Я все згадала, як жила з нею, я згадала, сало…мамо…він брудними пальцями в рот ліз…хотів забрати, я вкусила…
-Дівчинко моя, – мама обімає Настю, – моя дівчинко, ну що ти, що ти.
-Мамо, вона більше не прийде, не плати їй, мамо… я згадала… Не давай їй грошей…
-Ах, донечко…
І мама розповіла.
Вони ходили вулицями, Таня старша. Вона просила їжі для себе і маленької сестрички Олечки, потім дівчаток забрали в дитячий будинок.
Вони завжди були разом. Таня кидалася на старших хлопців і дівчат, якщо вони намагалися образити сестер, і завжди захищала молодшу Олечку.
Коли прийшли удочеряти Ольгу, та кричала, вчепившись у Таню.
Вихователі розвели руками: або обох, або нікого. Батьки взяли обох.
Спочатку дівчатка були налякані, а потім розкріпачилися, батьки не могли нахвалитися своїми дівчатками.
Тетяна була першою маминою помічницею.
У п’ятнадцять років, ніби в неї хтось вселився, вона почала палити, приходила додому вночі, часто з запахом міцного.
Мама плакала, проводила з нею бесіди, тато хапався то за серце, то за ремінь, все було марно. У сімнадцять вона пішла з дому, прихопивши частину заощаджень.
Батьки з острахом чекали на підлітковий вік Ольги, але та була повною протилежністю старшій сестрі.
Тетяна з’явилася на великому терміні вагі..ості, плакала, клялася, що все зрозуміла. Батьки пробачили, Ольга тоді вчилася в інституті і зустрічалася з Павлом, хорошим, статечним хлопцем.
Молодь збиралася одружитися, Тетяна знову зникла. Нагадала про себе, коли Ольга втретє втратила дитину, не змогла доносити. Вона прийшла до сестри, щоб попросити грошей на дитину. Ольга тоді проплакала всю ніч, а на другий день пішла до сестри…
Вона з легкістю відмовилася від дитини, від своєї маленької Тасі.
Павло відразу полюбив дівчинку.
Тетяну позбавили батьківських прав, щоправда, вона зажадала грошей за цю «послугу».
Через півроку Настя вже забула все погане, що було в її маленькому житті, і насолоджувалася життям зі своїми мамою та татом.
Ось що розповіла мама Насті.
Тато застав їх сидячими в обіймах.
Він зрозумів, що Настя все знає, мовчки сів до неї на ліжко і так само мовчки обійняв.
-Тату…
-Так, моя дівчинко.
-Я так вас з мамою люблю.
-І ми тебе, дівчинко, і ми тебе.
Вона ще приходила, Тетяна. Сиділа на кухні, плакала, просила вибачення, щоразу клялася, що кине, візьметься за розум.
-Тася, донечко, – говорила вона.
-Мене звати Настя, – сказала їй дівчина, – вибачте, тітонько Таню, я Настя, а не Тася.
Мама просила сестру взятися за розум, та обіцяла, а отримавши гроші, знову зникала.
-Мамо, навіщо ти її приймаєш? – сердиться Настя.
-Донечко, я її єдина рідна душа, я ниточка, що пов’язує її з нормальним життям, вона моя сестра, Настя. Не лайся.
-Я зрозуміла, мамочко, вибач.
Одного разу прийшов він, той чоловік, з яким вона жила останнім часом, і повідомив, що Тетяна в лікарні. Вони ходили з мамою до неї, і мама вийшла, давши їм побути наодинці.
-Ти пробач мене, донечко, – просить незвично чиста і твереза Тетяна, – пробач мене за все.
-Я пробачаю, давно пробачила, дякую тобі, що народила…
-Донечко… Я тепер піду спокійно…
-Ти що? Ти живи, чуєш, все буде добре, чуєш, ми тебе вилікуємо, знаєш, у мене є друг, у нього тато — хороший лікар, ти живи… мамо.
-Пробач мене, Тася, не так я своє життя прожила, не так… Пробач мене, донечко, поклич маму.
****
Настя їздить до тієї, яка дала їй життя, вона нарешті з нею примирилася, сідає на лавочку і розповідає, розповідає.
-Знаєш, я виходжу заміж, пам’ятаєш, я розповідала про друга, ну у нього ще тато лікар, ось він, Ромка… він, знаєш, який. І мамі з татом подобається.
Одного разу вона зустріла там чоловіка, впізнала того Гену, який вимагав у Тетяни грошей на пляшку.
-Я це, до Тані, можна? – Гена був тверезий, – не вживаю я, Тася, вже три місяці, як завязав.
— Мене Настя звати.
– Вибач, тебе Таня так звала.
— Ви мій батько… рідний? — запитала дівчина прямо.
— Ні, вибач, — похитав головою, — я б хотів, щоб у мене була така донька. Але я знаю, де він, тут недалеко, — махнув рукою.
Настя недовірливо подивилася.
-Не віриш? Ходімо, ходімо, не бійся, ти що.
Генадій привів Настю туди, де, за його словами, спочивав її рідний батько. Красивий молодий чоловік.
– Таня тут прибирала, вона мені й сказала.
-Добре, дякую вам.
-Та нічого, я розумію, я буду приходити, можна? Я вже звик. Адже завдяки їй, Тетяні… Недобре так говорити, так. Але ось так вона на мене вплинула, її відхід.
Я ж не був таким, Тася, я добре вчився, а потім… та що тепер… ось який я. Я буду іноді приходити, добре?
-Звичайно.
Одного разу Настя прибирала у людини, на яку Геннадій вказав як на рідного батька Насті, коли підійшла літня жінка.
-Вибачте, панночко, ви хто? – вона дивилася на Настю, довго й уважно, а потім заплакала.
-Ви його дочка?
-Я думаю, що так.
Так Настя познайомилася зі своєю рідною бабусею.
Бабуся розповіла, що тато Насті був хорошим, тільки мав слабкий характер, ось це його й згубило…
Ходить Настя, а куди ж їй подітися, і до мами, і до тата, до тих, хто дав їй життя, ходить, розповідає, як складається її життя, пообіцяла прожити його гідно, твердо пообіцяла.
А ще у Насті тепер є бабуся і дідусь.
