Ось уже другу година вона сиділа на лавці у дворі. Навколо – звичайні сірі дев’ятиповерхівки. Машини мешканців час від часу їздять довкола, шукаючи вільне місце на парковці. Але раз у раз зупиняються на тих ділянках, де за ідеєю має бути газон. Тамара Олегівна тільки невдоволено мружиться і вкотре накидає на себе тонку куртку сина. У квартирі робити нічого.
Близько півроку тому її будинок у селі згорів. Поки вона їздила до поліклініки, пройшлася ринком, зустріла колишню співробітницю і розмовляла з нею про всілякі новини, її рідна домівка зайнялося від якоїсь іскри, потім вогонь перекинувся на сарайчик де були кури з качками та запаси картоплі. Ніхто з людей не постраждав, але житло та господарство було вже не врятувати.
Тепер свекруха живе із нами. Колишній «гуртожиток», самі розумієте, місця мало. От і Тамара Олегівна не хоче у нас його відбирати. Часто виходить на вулицю, побродити, посидіти на лавці, аби не займати нашу житлоплощу. Ми вже скільки їй казали що нам це тільки на радість, все байдуже.
Адже раніше ця жінка була дуже життєрадісною. Займалася господарством, торгувала яйцями та овочами на ринку. Багато працювала, але сільське життя їй було тільки на радість. До пожежі я пам’ятаю її такою. Зараз це просто клубок нервів і людина з постійно поганим настроєм. Нам із чоловіком вона нічого не каже, але видно, що сидіти в бетонній коробці цілий день їй просто несила.
Добре, хоч ми з чоловіком вдень на роботі. Я приходжу після шостої, а благовірний може і вночі з’явитися. Тим більше, зараз у них там новий клієнт… Весь цей час старенька хоча б не почувається зайвою. Принаймні я на це сподіваюся.
Тиждень тому свекруха заявила нам, що хоче поїхати в будинок для людей похилого віку. Далі від нас, від міста. Там їй буде зручно, і вона вже все вирішила. Якщо чесно, я так і думала, що все до цього прийде. Ми навіть зв’язалися з її сестрою в селі, в іншій області. Але та допомогти у той момент нічим не могла. Її син із невісткою живе в неї, тож прилаштувати свекруху не вийде.
Обстановка ставала все важчою. Чоловік практично не бував удома, тому зі свекрухою залишалася я. Не те, щоб Тамара Олегівна якось мені заважала, але я бачила, що людина страждає. Вона постійно намагалася щось робити. То посуд помити, то пил витерти, то випрати. Але завжди лише «сільським» способом: руками, без хімії. Я газет на вікнах із дитинства не бачила, наприклад.
Її настрої щодо будинку для літніх людей нікуди не пішли. Вона навіть погрожувала сама туди дістатися попутками. А що, держава зобов’язана утримувати людей похилого віку в таких випадках. Але будинок у неї був. Наш будинок. І в якийсь момент я не витримала. Подзвонила чоловікові, розповіла ситуацію, він довго відмовлявся, казав, що поки що рано… Але потім погодився.
Вранці, у вихідні, ми зібрали всі речі свекрухи, сіли в машину. Вона навіть якось підбадьорилася. Говорила, щоб ми собі нічого не думали, вона нас повністю підтримує. Поїхали. Ми з чоловіком постійно переглядалися на передньому сидінні і в якусь мить бабуся навіть занервувала: довго їдемо. Вже давно мали прибути.
Але що вдієш, «містом тянучки, скрізь ремонти. Доведеться обхідними шляхами добиратися, потерпіть». Якоїсь миті ми проїжджали рідне село Тамари Олегівни. Я навіть побачила скупу сльозу на обличчі жінки. Ще б пак, яке нагадування про минуле життя. Але нічого. Скоро вона посміхнеться.
Я помилилася. Після приїзду до місця вона розплакалася. Але то були не сльози горя, а, навпаки, радості. Адже ми приїхали саме до її будинку. Не до попелища на краю села, а до нового, гарного будинку. Виявилося, що він згорів не повністю і основні частини вціліли. Ось чоловік і поквапився: найняв бригаду і в прискореному режимі вони працювали майже весь цей час.
Не п’ятизірковий готель, звичайно, але набагато краще ніж було. Приїхала навіть сестра свекрухи, подивитися, що ж у нас вийшло.
— Ну що, мамо, приймай роботу.
— Боже мій, це ж диво якесь! Як ви все це зробили? Рідні мої!
— Та ну, нічого особливого, мам. Набралася б ти терпіння, побачила б і сарай. Але поки що з господарством треба почекати. Ось, тітка Люба каже, допоможе тобі спочатку. У них і курчата є.
Кирило, мій чоловік, великий молодець. Любить маму. Та й мене не ображає. І тепер я бачу, як можуть змінюватись люди, коли до них правильно ставитися. Свекруха за якісь секунди помолодшала років на 10. У людини з’явилося стільки енергії, вона просто сяяла. Я враз згадала якою вона була ще з ранку — зовсім інша людина.
Людям справді треба допомагати. Особливо рідним. Уважніше і дбайливіше ставитися. Не тільки свекруха, а й мій чоловік був щасливий. Добру справу зробив. Тепер я пишаюся ним ще більше. З такою людиною не пропадеш.
У цьому житті треба не лише щось брати, а й віддавати!
