Коли Ірі було шість років, незнайомий дядько із золотим зубом запропонував їй цукерку. Взагалі-то мама казала Ірі, що не можна брати солодощі у незнайомців, але це була її улюблена, і Іра схопила цукерку, міцно заплющивши очі й чекаючи на грім з неба, як і попереджала мама.
Нічого не сталося. Дядько посміхнувся їй, легенько клацнув по носі й велів слухатися маму. А Іра й так слухалася, інакше мама діставала ремінь й…
Ось і того вечора мама не обійшлася без ременя.
Мама знайшла в кишені її курточки зім’ятий фантик від цукерки і почала допитувати, де Іра її взяла. Брехати матері – останнє, що можна зробити, це Іра знала напевно. І все розповіла.
Як мама кричала! Іра боялася, що у неї перепонки лопнуть. А скільки разів їй дісталося, страшно й подумати – добре, що Сашко заплакав, і мама кинулася до нього, одразу ж забувши про дочку.
Мама Іру не любила, і Іра це прекрасно знала.
При цьому мама просто обожнювала свою другу дитину – молодшого брата Іри на ім’я Сашко.
Він був молодший за Іру на три роки. Іра спочатку теж його любила – він був маленьким кумедним. Але коли брат підріс, любити його стало дуже складно.
– Мамочко, ти так смачно готуєш, можна мені добавки? – запитував він медовим голоском.
Мама готувала відверто погано – вічно то порожній капустяний суп, то локшину з майонезом. І Сашко сам потихеньку виливав цей суп в унітаз, Іра на власні очі бачила. Але мама йому вірила: відразу розквітала, говорила, що він – її єдина радість у цьому клятому житті.
А ввечері сама вирішувала за нього математику або змушувала Іру це робити. І вранці, коли вони йшли до школи, вона нібито непомітно сунула йому в кишеню гроші. А коли Іра просила у неї грошей на шкільні обіди, вона казала, що грошей немає — нехай вона звертається до тата.
Тато вдома бував рідко. Він працював у поліції й увесь час був на завданні. Пару разів Іра бачила це завдання — невисока повненька блондинка з нафарбованими губами.
Він водив її в кафе і возив на таксі, а якщо Іра просила у батька грошей, називав дочку дармоїдкою і наказував показати щоденник. І Іра перестала просити, бо в щоденнику завжди було багато червоних написів, і мама ніколи не забувала як слід її покарати.
Коли Іра заїкнулася про те, що після дев’ятого класу поїде до Дніпра вступати, мати знову ві..магала її, хоча Іра була вже достатньо дорослою для цього – вміла огризатися і погрожувала піти з дому.
Коли огидний Сашко ввалився в кімнату і сказав: «Мамочко, заспокойся, у тебе ж хворе серце, тобі не можна хвилюватися!», та залишила Іру в спокої, але це Іру тільки розлютило. Такий собі захисник знайшовся!
Вона все одно поїхала до Дніпра і вступила до коледжу: вкрала у батька гроші з гаманця, залишила записку на кухонному столі.
Виявилося, що мама не брехала про серце – після цього вона потрапила до лікарні, а батько приїхав за Ірою, вимагаючи повернутися додому.
Іра не повернулася. Їй подобалося в гуртожитку – тут усі були іншими, не такими похмурими, як у її школі, а вільними й творчими. За півроку вона навчилася шити собі приголомшливі вбрання з будь-якої хоч трохи придатної ганчірки та виманювати у хлопців гроші.
А потім вона зустріла Юрка. У нього було бліде аристократичне обличчя, тонкі, покусані губи та довгі пальці, які то перебирали струни на гітарі, то тримали олівець, яким Юрко записував свої вірші.
Юрка теж не любила мама, і це їх об’єднало – Іра нарешті знайшла споріднену душу.
Коледж Іра закинула. Цілими днями вони зависали у квартирі Юрка, яку йому винаймав багатий батько. Іра була щаслива – їй більше не потрібна була мама з її нелюбов’ю, тато з його численними коханками, не потрібен навіть папірець про освіту, бо Юрко обіцяв її утримувати.
Незрозуміло, як тато її відшукав. Мабуть, сусідка з гуртожитку здала. Мамі зателефонували з коледжу і сказали, що Іра не з’являється на заняттях. А оскільки Іра була ще неповнолітньою, тато вирушив на її пошуки.
Юрко, коли побачив татові погони, злякався так, що Ірині речі зібрав сам за п’ять хвилин. Вона плакала і просила тата залишити її в спокої, а тато пообіцяв посадити негідника, якщо ще раз побачить його поруч із дочкою.
Мама зустріла її зі сльозами, але не тому, що сумувала – вона боялася, що Іра зіпсувала собі життя і, напевно, при надії. А Іра була б і рада, тоді б їм з Юрком дозволили одружитися. Але Іра не була вагі..а. Мама зраділа, а Іра не дуже – остання надія на те, що вони з Юрою будуть разом, покинула її серце.
Батько влаштував Іру до місцевого коледжу – на звичайну швачку. Навчатися там було нудно, вдома мати безперервно вихваляла свого улюбленого синочка, а Іру лаяла, як завжди, тож важко було сказати, де їй було гірше – вдома чи на навчанні.
Вона не бачила жодного виходу з ситуації, що склалася, доти, доки не зустріла однокласницю Ольгу. Та сяяла, як начищений п’ятак, крокуючи вулицею в красивому пальті, що туго обтягувало випираючий живіт.
— В подолі принесла, чи що? — запитала Іра.
– Ображаєш! – протягнула Оля. – Я вийшла заміж. Ось, чекаємо на поповнення.
– Ну так і я про те. Шлюб через вагіт..сть – мрія.
Іра забула, що сама кілька місяців тому мріяла про такий шлюб.
– Та що ти! Зате я виїхала від батьків, ніхто мені не виїдає мозок, Петро мене на руках носить! Працювати не треба, вчитися не треба – краса!
Вони пішли в кафе, де ласували тістечками і згадували шкільні роки. І після цієї розмови Іра вирішила – їй теж треба вийти заміж.
Знайти кавалера виявилося нескладно – цим мистецтвом вона оволоділа досконало. І підійшла до цього Іра з розумом – шукала спокійного і доброго хлопця, з роботою і грошима, з окремою квартирою.
Знайшла – Семен Рубенко з п’ятого поверху. Правда, у нього була дівчина, але така сіра миша, що відбити Семена було простіше простого.
Весілля відбулося в січні. Ще не було помітно, але під сукнею в Іри починав вимальовуватися животик.
— Буде дівчинка, — сказала лікарка, що робила УЗД, і Іра зраділа.
А Семен засмутився, але швидко приховав своє розчарування і сказав, що дівчинка – це чудово.
Мама теж засмутилася.
— Який сенс у дівчатах! Буде тобі нерви тріпати, а потім вийде заміж – і все.
А потім раптом завила – так жінки зазвичай виють на похоронах. Іра закотила очі – вона навіть тут не може бути нормальною матір’ю!
– Мамо. Ну чого ти влаштувала, все ж добре!
– Добре, як же! Ну навіщо тобі спало на думку виходити заміж? Зробила б переривання, я ж пропонувала!
– Пропонувала вона. А чому ти не зробила, коли мене виношувала?
Мати вдарила її по щоці.
– Як ти зі мною розмовляєш!
– Як хочу, так і розмовляю! Сама мене такою виховала!
.Вона раділа, що тепер не доведеться жити разом із мамою. І коли та лякала її, що не допомагатиме з немовлям, Іра тільки раділа — ще б пак, щоб вона й її доньці життя зіпсувала!
Але коли народилася малятко, Іра пошкодувала, що посварилася з мамою – це виявилося набагато складніше, ніж вона думала. Дочка кричала цілодобово, у Іри просто голова від неї розколювалася.
Семен став брати нічні зміни або тікав до мами, ніякої допомоги від нього не було. Від страху й відчаю Іра почала накидатися на борошняне та солодке, і за півроку вона так розійшлася, що дивитися в дзеркало було огидно.
Дівчинка, яка перші дні після пологів викликала в Іри розчулення, тепер здебільшого дратувала. Ірі було соромно за свої почуття, і вона намагалася робити все, що, на її думку, мала робити хороша мати – купала її у ванночці з ромашкою, гуляла по дві години за будь-якої погоди, годувала за розкладом. Вона назвала її Юлею, на честь свого Юрка.
Так минуло два роки. Батько обіцяв знайти ясла для малечі та влаштувати Іру на роботу до знайомого — секретаркою там чи щось на зразок цього.
Іра раділа – сидіти вдома їй страшенно набридло, тим більше що Семен виявився зовсім непристосованим до сімейного життя. Якщо він приходив додому, Іра вм.рала від нудьги, а якщо не приходив – від ревнощів. Ні, вона його не кохала, але їй було прикро, що він проводить час з кимось, а вона чекає на нього вдома.
— Сашко збирається вступати до Дніпра, хочеш, поїдемо з нами? — раптово запропонувала мати. — Ти ж там усе знаєш, покажеш йому, що до чого. А я, ну що ж, посиджу з Юлькою.
Іра погодилася. А чому б і ні?
В Дніпрі все сильно змінилося. Іра відразу засумувала, згадавши, як чудово вона проводила час з Юрком. Пощастило Сашку, буде вчитися, ніяких турбот у нього – ні дитини, ні чоловіка. Ну, у його випадку – дружини. А Іра – дурепа, сама своє життя зіпсувала!
Ось з такими думками вона стояла в супермаркеті – мама її відправила. Від образи очі защипало, і вона часто моргала. І тут побачила його.
Юрко стояв у сусідній черзі – такий же прекрасний, як і раніше! Високий, блідий, з іронічним вигином брів. Серце зробило сальто, потім зупинилося і впало в безмежну порожнечу. Іра підвела голову і з сяючою посмішкою підійшла до Юри.
– Привіт!
Він дивився на неї так, ніби не впізнавав.
– Ну ти що, це ж я, Іра!
Вона засміялася і почала наспівувати їхню пісню, яку вони написали разом.
На лобі Юри з’явилася зморшка.
– А… – простягнув він. – Не впізнав.
– Що, так сильно змінилася? – кокетливо запитала Іра.
– Ну так. Раніше ти була така худенька, а тепер – цілий хлібозавод! Дивися, так і діабет можна заробити!
Іра в сльозах вибігла з магазину, забувши свої покупки в кошику. Мама злякалася, почала розпитувати, хто її образив.
— На тебе хтось напав, так? — кричала вона.
Від її крику Юля розплакалася.
– Мамо, ну хто напав! – Іра роздратовано засунула груди в рот доньці, щоб та хоча б трохи замовкла. Так, треба кидати її годувати, скоро в садок, але як ще її заспокоїти?
– Злочинець, звичайнісінький! Знаєш, скільки їх по вулицях ходить! Коли мені було сім років… .
Мати раптом вся знітилася і ніби постаріла. Опустилася на пошарпаний стілець – вони орендували квартиру на тиждень, поки Сашко подаватиме документи.
– Він мені цукерку запропонував. А потім каже – ходімо, я тобі цуценя покажу. Я й пішла, дурепа… Я так просила батьків купити мені цуценя, ну чому вони мені не купили!
У Іри всередині все стиснулося. Ну навіщо мама їй це каже, вона нічого не хоче знати! Гострий, незнайомий біль розливався всередині. Іра простягнула руку і погладила маму по спині.
– Мамо… Ну не плач, все добре! Ніхто на мене не нападав. Просто я зрозуміла, яка я товста і тупа. Ну чому ти мене не зупинила, чому дозволила мені вийти заміж? Треба було змушувати мене вчитися! Хто я тепер? Що мене чекає?
І тут вони обидві вже обійнялися і заридали.З кімнати вийшов Сашко.
— Ось ви, баби, що ви тут влаштували… Іро, хто тобі заважає вступити на заочне навчання? Час є, давай я допоможу тобі підготуватися. Коли доведеться їздити на сесію, мама посидить з Юлькою. Правда ж, мамо?
Сашко говорив надто красиво. І Ірі дуже хотілося повірити, що так можна, що так вийде. Але вона знала, що зараз скаже мама – ах ти, мій синочку, який ти розумник!
Мама подивилася на сина, потім на Іру.
– А що? Сашко ж має рацію! Ти ж не дурна, іди вступай. Ой, ти ж документи з собою не взяла! Так, я зараз батькові подзвоню, нехай когось відправить! Або нехай твій Семен привезе, повинна ж від нього хоч якась користь бути!
– Тобто… Як? – Іра не могла повірити своїм вухам. – Я справді можу вступити? А як же Юля?
– Сашко правильно сказав – я посиджу. Не чужі ж.
– Мамо… Мамочко, я так тебе люблю!
Іра й сама не знала, як у неї вирвалися ці слова. Мама дивилася на неї здивовано.
– Донечко, ну ти чого… Звичайно, я і посиджу, і допоможу…
Мама стиснула губи, зітхнула і вичавила.
– Я теж тебе люблю, ти ж знаєш. Тільки ти ніколи мене не слухаєш.
– Я буду слухати, мамо, буду!
Вони знову обидві ридали, і знову обидві обіймалися.
Сашко махнув рукою, сказав щось на зразок « ох баби» і вийшов.
А вони, втрьох, довго сиділи, обійнявшись. Спочатку плакали, потім сміялися. Потім знову плакали. Мама любила Іру, тепер Іра це знала.
