Височенний красень Станіслав, який залицявся до молодої швачки з провінційного містечка, зник, щойно дізнався, що його кохана при надії. Лист, щоправда, залишив, у якому запевняв, що в Ірини все буде добре.
До клаптика паперу він прикріпив голкою пару купюр і записку, що ці гроші слід витратити на дитину.
«Якщо народиться син — назви його Борисом, а якщо дочка — Надією», — наполягав Станіслав у листі й висловлював надію на те, що через багато років вони з дитиною зустрінуться й неодмінно зрозуміють одне одного.
Іра тримала в руках лист, і сльозливий клубок підкочувався до горла. Вона не могла повірити, що вихований, такий ввічливий молодий чоловік, який так гарно говорив і ефектно крав для неї квіти з міської клумби, міг так жорстоко вчинити з нею. І все ж лист із прикріпленими грошима , явно вказував на те, що він пішов.
– Я вас п’ятьох одна виховала, а ти одну тим більше виховаєш, – впевнено заявила мати, – тож витри сльози, народжуй собі спокійно. А я тобі допомогати буду. Що ж поробиш, коли ти до весілля слабкість проявила? Що ж поробиш, коли життя в тобі вже зародилося?
Альбіна Тимофіївна, мати Ірини, жила в селі. До міста приїжджала доньку провідати, яка на швейній фабриці працювала. Відразу їй молодий чоловік Ірини дивним здався – надто гарний, на питання відповідає ухильно, про роботу взагалі мовчить.
То він геолог, то біолог. А головне, він надто перегинає з етикетом – з посмішкою відкриває дверцята, пропускає вперед, цілує руку. Аж якось не по собі було.
– Не знаю, мамо, – сумнівалася дочка, – я ж не заміжня. Що люди скажуть?
– Знайшла, про що турбуватися, — посміхнулася мати, — це в селі постійно язиками чешуть і гадають, хто у кого на подвір’ї під спідницею ходить, всі шпигунами себе видають. А в місті, серед стількох людей, нікому немає діла до інших.
– А якщо я приїду до тебе в гості? – все ще хвилювалася Ірина. – Піду я з дитиною, а сусіди почнуть пліткувати, скажуть, що твоя дочка незаміжня, а народила! Ні, я ще подумаю, залишати чи ні.
– Я цим сусідам одразу роти закрию, ніби вони без гріха, – з насмішкою відповіла Альбіна, – і давай вже перестань мені тут про погане думати. Тобі не можна хвилюватися, адже Бориса ще народжувати! Ну, або Надію.
– Тільки не Бориса! – блиснувши очима, вигукнула Іра, – хоч Іваном назву, хоч Федором, а Борисом не стану! Якщо народиться дівчинка – назву Людмилою.
Дуже обурило дівчину, що молодий чоловік, який її покинув, ще й наважився давати вказівки щодо імені. Тому вона знала, що назве дитину по-своєму, не так, як просив Станіслав.
Ваг..ність у Ірини протікала легко. Мати почала частіше відвідувати дочку, привозила свіже м’ясо, яйця, сметану та молоко.
– Треба більше сиру їсти, яєць, — говорила Альбіна, викладуючи з кошика їжу, — давай, їж. А то живіт стирчить, а сама — як паличка.
– Не треба було, мамо, адже тобі важко все тягати, – сказала Іра, – із задоволенням випиваючи склянку свіжого молока, яке навіть пахло інакше.
– Треба, треба, давай ще яйце з’їж, – наполягала мати, – інакше якийсь хиряк народиться. Їж, донечко, це на користь дитинці. А потім іди полеж.
І хоча в інші дні дівчина жила звичайним життям, багато рухалася, працювала на повну силу, то з приїздом матері вона ніби відчувала себе дитиною — спала вдень, як раніше в дитинстві, відпочивала і читала книги.
Але щойно мати від’їжджала, вона починала сумувати за коханим, постійно запитувала себе, чому він так з нею вчинив.
Але коли приїжджала мати, всі тривоги й муки ніби відступали. Здавалося, вони розбігалися по кутках, боячись сильної сільської жінки Альбіни Тимофіївни, яка грудьми ставала на захист своєї дочки.
Коли настав час народжувати, мати переїхала до дочки на місяць-другий. Господарство залишила старшому синові з невісткою. Прямо перед пол..ами Ірині все частіше ставало зле. Тому й поклали майбутню матір у лікарню – так надійніше.
А ось Альбіна в квартирі доньки почала наводити лад – пофарбувала стіни, побілила стелю, вимила вікна. А ще десь випросила дитяче ліжечко.
А незабаром Іринка народила хлопчика, великого й міцного.
— Як назвемо його, мамо? — запитала Іра, коли їй дозволили ненадовго вийти до матері.
— Нехай хлопчик буде Євгенієм, — запропонувала Альбіна у невластивій їй боязкій манері.
— Євгеній? — здивувалася дочка. – Ну що ж, Женя… гарне ім’я.
Мати з немовлям були здорові, почувалися добре. Молока в Ірини було вдосталь – про це Альбіна Тимофіївна дуже дбала. Вона годувала дочку добротними продуктами, стежила, щоб молода мати не пропускала прийомів їжі.
Малюк добре набирав вагу, не хворів, радував матір і бабусю. Альбіна обожнювала онука. Ця добродушна жінка любила всіх своїх дітей. Та на своїх діточок не вистачало ніжності у цієї мужньої сильної жінки.
Зате першого онука просто з рук не спускала. Шепотіла йому щось ласкаве в крихітні вушка, кожен пальчик цілувала, прислухалася до дихання, коли він спав.
— Ти розбестиш мені Женю, — хитала головою Ірина.
— На те я й бабуся, щоб балувати, — відповідала Альбіна, не випускаючи дитину з рук, — дивися, який у нас хлопчик, просто красень.
— Так, красень, — зітхнула Іра, — якби Стас знав, який у нього синочок, нізащо б не відмовився.
Альбіна нахмурилася, їй не сподобалися слова дочки. Цей негідник вчинив з нею по-свинськи, кинув, можна сказати, напризволяще. Однак жінка лише відкрила рота, щоб різко відповісти Ірині, та стрималася.
Вона знала, що це таке, коли туга з’їдає, коли поруч немає міцного чоловічого плеча. А якщо ще й дитинка на руках…— дуже хочеться тепла і підтримки.
Альбіна свого часу на власній шкурі пережила це почуття. Поживши трохи у дочки, вона повернулася в село, переконавшись, що дочка сама справляється.
Коли хлопчик почав бігати, Альбіна стала забирати його до села. Йому дуже подобалося ганятися за курками та обійматися з поросятами.
У Ірини не було часу для себе. Спочатку маленький синочок не давав влаштувати особисте життя, потім робота забирала всі сили. Іра була вправною швачкою, завжди перевиконувала план. Працювала якісно, швидко, з запалом і винахідливістю.
Чоловіки задивлялися на симпатичну самотню жінку, але Ірині вони не подобалися. Хоча Станіслав і зрадив її, хоч і сильно образив, але все ж ніхто не міг зрівнятися з ним в її очах. Ніхто не вмів так гарно говорити, як він! Ніхто так гарно не залицявся!
Один із претендентів був скупий на слова — не те, що красномовний Станіслав. Від іншого не дочекаєшся красивих вчинків. Ну, а третій замість квітів і цукерок дарував Ірині теплі шкарпетки, зв’язані його бабусею, та кухонне приладдя.
****
А потім повернувся Станіслав… Гарний, з букетом — такий самий, як і раніше, ніби не було цих майже семи років. А дивився на Ірину так, ніби не сумнівався, що вона на нього чекала.
– Хочеш гнати – жени, а з дитиною дай побачитися! – Стас, як і раніше, висловлювався красномовно й імпульсивно.
– Ти ж навіть не знаєш, хто народився, – посміхнулася Ірина.
– Може, скажеш? – він збентежено відвів погляд.
– Син.
– Син! Я хочу його побачити, — оживився Стас.
– Навіщо він тобі? Женька тебе навіть не знає, — з подивом промовила Іра.
– Женькою назвала, гарне ім’я! Не захотіла ім’я Борис дати, ну, твоє право… — зітхнув Станіслав. – Не хочеш знайомити, злишся… А все ж дай хлопчику в очі заглянути, адже хлопчику потрібен батько!
– Батько, може, й потрібен, – відповіла Ірина, – який би годував, одягав і виховував його. А Євгену ми з моєю матір’ю замість обох батьків. Не потрібен ти нам, йди .
У погляді чоловіка відбилася глибока туга. Він винувато схилив голову і сказав, що багато років тому не міг вчинити інакше. Щось говорив він про секретне завдання, пошук нових родовищ корисних копалин і службу на благо Батьківщини.
– Кожен день я думав про тебе і про дитину, гадав, хто ж народився, – шепотів Станіслав, і сльози застигли в його очах, – рвалася моя душа до вас, але я не міг залишити справу.
– Ти міг би написати!
– Не міг! – гірко посміхнувся він. – Не міг!
І хоча в серці Ірини давно згасло полум’я, а все ж якийсь вуглик ще тлів у душі. Наче сірником чиркнув Станіслав, і почало це полум’я розгоратися.
Чи то жінка повірила йому, чи то хотіла повірити, але чоловіку вдалося знову привернути її до себе.
– Я хочу залишитися з вами. Ірино, пробач мене, — він впав на коліна. — Ну хочеш, я буду спати прямо на підлозі, тільки не виганяй. Дозволь мені бути з сином.
– Добре, — кивнула Ірина, — але спочатку треба забрати Женю з дитячого садка.
Хлопчик з подивом дивився на високого чоловіка з вусами, який представився його батьком. Женя перевів погляд на матір, і Ірина кивнула.
– Вітаю… батьку, — ввічливо промовив хлопчик.
Жені на той час було вже шість років. Колись він запитував матір про батька. Але вона не давала чіткої відповіді, переводила розмову на іншу тему. Тому своїм дитячим розумом дитина зрозуміла, що ця тема мамі чомусь неприємна.
«Напевно, мій батько пішов з життя, — сумно думав тоді хлопчик.
З татом хлопчик почувався трохи ніяково. Батько, здавалося, надто сильно прагнув йому сподобатися. Всунув йому в руку маленьку машинку, насипав у кишеню цукерок, та й говорив якось дивно.
У друзів Жені татусі виглядали веселими або втомленими, іноді вони сміялися або лаяли своїх синів. А ще у татусів завжди були грубі й шорсткі від роботи руки. Його ж батько був зовсім не таким.
І все ж хлопець вирішив, що обов’язково звикне до тата Стаса. Адже це ж таке диво – у нього є батько!
– До чого ж ти дурна! – з обуренням вигукнула Альбіна, коли дочка розповіла їй про повернення Станіслава, – з’явився через стільки років після втечі, а ти й радієш.
– Мамо, він не міг вчинити інакше, – заперечила Ірина, – у нього було завдання.
– Це яка ж, цікаво? – насмішкувато запитала мати. – Вій…ове? Полі..чне?
– Ні, мамо, але якесь таємне, – похитала головою дочка. Їй дуже хотілося вірити своєму чоловікові. І щоб мати повірила, теж хотілося.
– Яка ж ти в мене наївна й довірлива, — похитала головою Альбіна, — локшину він тобі на вуха вішає. Від відповідальності втік, а тепер поблукав і вирішив прилаштуватися до тебе!
– Ні, матусю, — заперечила Іра, — мене, каже, любить, з Женькою мені допомагає! Він від сина ні на крок не відходить!
– Допомагає, – з презирством промовила мати, – а чим він усі ці роки займався?
– Він геолог, кажу ж, – відповіла дочка, – шукав секретні родовища газу…
– У кишках у нього газ! – сердито буркнула Альбіна, розлютившись наївністю дочки..
– Ти чого, мамо, – докірливо промовила Ірина, – ну, може, не газ, а якісь камені…
– У нирках камені він шукав! – вигукнула мати й махнула рукою. Марно було щось доводити цій дурепі. Зрозуміє лише тоді, коли отримає чергову зраду від свого красеня.
Тим часом у родині Ірини не все було так гладко. Те, що Стас нікуди не збирався від неї їхати, було зрозуміло. Ось тільки йому взагалі не подобалося залишати теплу, затишну квартиру Ірини.
– Треба Женю в дитячий садок відвести, — говорила Іра, збираючись зранку на роботу.
— Відведи, ти ж уже встала, — сонно посміхаючись, відповідав Стас, — а я, мабуть, ще подрімаю.
Ірина зітхала і відводила сина до дитячого садка сама. Добре, що Євген ріс самостійним хлопцем. Тільки сказала — вже одягнений стоїть.
На роботу Стас не ходив. Начебто чекав на чергове секретне завдання. Ірину, втім, у свої справи не посвячував. Це й зрозуміло — секрети не підлягають розголошенню.
Крім того шикарного букета, з яким чоловік зустрів Ірину, більше квітів не було. Як і іграшок для дитини. Ні молока, ні хліба додому геолог Станіслав теж не купував.
Варто було Ірині заговорити про якісь покупки додому, як чоловік чарівно посміхався, обіймав і цілував її. Ось тільки при цьому Іра відчувала не радість і щастя, а якесь роздратування.
«Женьці потрібен батько», — думала жінка, але при цьому розуміла, що син спілкується зі Стасом лише з ввічливості.
Втім, Станіслав не часто нав’язував хлопчику свою компанію. Він просто не помічав сина, лише зрідка погладжував його по голові, коли той проходив повз.
***
– Бабусю! – вигукнув Женька, зустрічаючи бабусю, яка приїхала з села.
Альбіна Тимофіївна, як завжди, приїхала в гості не з порожніми руками. Привезла і сало, і сметану, і сир, і яйця. Хлопчику вручила цілий кошик свіжих ягід – нехай їсть вітаміни, це корисно!
З обіймами кинувся до «тещі» і Станіслав, але жінка недбало відвела його руки від себе. Грубити не стала – все ж таки не у своєму домі. Та й любить, мабуть, дочка цього красеня.
Почала Альбіна Тимофіївна викладати гостинці на стіл, у Стаса очі аж засяяли.
– Сало у вас, мамо, ніжне, аж у роті тане, – вкинув чоловік комплімент, але тут же замовк під поглядом гості.
Жорсткий, колючий у неї був погляд, аж здригнувся Станіслав.
– Я не Ірка, мені не треба солодких слів говорити. Краще скажи, Стасику, коли ти влаштуєшся на роботу?
– Я чекаю на завдання.
– Яке? — посміхнулася Альбіна Тимофіївна. — Знову секретне? Причепився до Іринки, мабуть, тому, що ніде жити, та й грошей немає.
– Ви даремно на мене наговорюєте, я люблю вашу дочку і свого сина люблю. А ви б, мамо, поверталися додому, без вас проживемо.
Альбіна цього не стерпіла.
Нахилилася над горе-зятем і говорила те, що вважала за потрібне – уїдливо і з презирством. Згадала, як він кинув її дочку.
І про те, що не він, а саме вона була поруч, коли Ірина ходила при надії і народжувала, поки хлопчик був крихітним, саме вона, Альбіна, підтримувала молоду матір.
Євген любив бабусю, але знав, що якщо вона злиться, то краще не лізти під руку. Тому втік до своєї кімнати і затулив вуха. Ірині теж добре був знайомий суворий характер її матусі, тому вона не стала втручатися в розмову.
– І що в підсумку? — він усміхнувся. — Виховуєте шмаркача!
І раптом він сказав те, від чого Ірина здригнулася. Можливо, він сказав це під впливом емоцій, а може, у запалі випалив правду:
– Та ви думаєте, з великої любові я залишився з вашою дочкою? З жалю! Ви ж подивіться на неї — кому вона ще потрібна, крім мене? Думав, по-іншому жити будемо, а вона раптом від мене ніс крутить, ви тут ще з сумками тягаєтеся, а Женя мене як батька не поважає.
– Іди, зятю, куди подалі, — грізно промовила вона, — а Женю ми виростимо, не сумнівайся. Хорошою людиною він буде, а не лялькою в костюмі! А шанувати тебе — за що?
І з жалю не треба жити з моєю дочкою, на відміну від тебе вона гідна людина. Одну лише помилку зробила — коли з тобою зв’язалася.
Грізно глянувши на Альбіну, Стас пішов у кімнату й почав збирати речі. Ірина вийшла на вулицю й пішла в бік скверу. Повернулася вона лише через пару годин.
– Ти вже вибач, донько, що похазяйнувала у твоєму домі, – промовила Альбіна Тимофіївна, – просто не втрималася. Ти вибач, можливо, я зруйнувала твоє життя…
– Та ти молодець, мамо, – відповіла дочка, – я й сама не знала, як випровадити його з дому. Привела по старій пам’яті, думала, що люблю. Та й батько, думала, Женьці потрібен.
– Такий він батько, що краще вже без нього, — фиркнула Альбіна Тимофіївна, — але ти, донько, не сумуй, і у тебе, і у хлопчика все буде чудово в житті.
ЕПІЛОГ
Альбіна Тимофіївна мала рацію — все склалося добре і в онука, і в дочки. Незабаром після від’їзду Стаса, Ірина познайомилася з лікарем із місцевої лікарні. Михайло став її чоловіком, який кохав свою дружину і дбав про неї все життя.
У Жені склалися теплі стосунки з вітчимом. За рідним батьком він не сумував, не питав про нього, та й взагалі не згадував. Коли у матері з Михайлом народилися доньки-близнючки, старший брат ставився до них з теплотою та ніжністю.
А Ірина лише щасливо зітхала, дивлячись на сина — нічого, крім зовнішності, не дісталося її старшому синові від Стаса.
Тепер вона з посмішкою згадувала ті ночі, коли тужила за «коханим» і думала про те, що була лише молодою й дурною, тому вірила в «принца на білому коні».
А щастя ж інше, з таким, як її нинішній чоловік — надійний і турботливий Михайло, який висловлює любов не порожніми словами, а вчинками та справами.
