– Бабусю, ти забагато їси, – сказала онучка за столом. Я віддала їй свою порцію і більше в них не їла.
Я сховалася від власної онучки за стелажем із крупами і стояла там, поки вони не пішли. Люба йшла попереду, тягнула Регіну за рукав куртки і щось розповідала на ходу. А я притиснулася до полиці і втупилася поглядом у цінник. Стояла, поки вони не завернули за ріг. Дожила, однак…
Мені шістдесят два роки. Руки міцні, тридцять років ставили штативи і тримали важкі рами. А я стою між крупами і макаронами і боюся, що семирічна дівчинка мене побачить.
Пройшов рік з того обіду. Цілий рік я ходжу іншими маршрутами, купую хліб в іншому магазині, переходжу вулицю, коли бачу попереду когось схожого на Регіну. А ось не вбереглася. Вони зайшли в мій магазин, у той, куди я стала ходити спеціально, бо він далі від їхнього будинку…
Напевно, треба розповісти, як ми до цього дійшли. Не для того, щоб поскаржитися, я не з тих. Просто думки кружляють. Вночі лежу без сну, перебираю, але ніяк не можу зрозуміти, хто винен?
Та й чи винен взагалі хтось?
Чоловік покинув мене, коли Єгору було одинадцять. Колеги привезли додому його речі: термос, бутерброд у фользі, газету з кросвордом, наполовину розгаданим.
Я працювала фотографом. Весілля, випускні, портрети на документи. Тридцять років знімала чужі обличчя і звикла помічати дрібниці: зморшку біля рота, нервові пальці, погляд повз об’єктив. Чуже бачила завжди, а своє, що поробиш, проглянула.
Єгор виріс мовчуном, весь у батька. Такий же великий, такий же незграбний у розмовах, кашляне, відведе очі й скаже:
– Мамо, ну ти чого.
Цією фразою він потім відповідав на все – і на радісне, і на погане.
Регіну він привіз із Запоріжжя. Вона працювала флористом, складала букети й оформлювала вітрини. Руки в неї завжди пахли зеленню. Міцна, практична, з коротким волоссям, перефарбованим у темний колір, і з кирпатим носом у веснянках. Щось дитяче було в її обличчі, але очі дивилися по-дорослому, оцінювально.
Ходила вічно в куртці з кишенями і щось з них діставала: серветки, антисептик, резинку для волосся.
– Так, гаразд, – любила говорити вона.
І відразу було зрозуміло, хто в домі вирішує.
Перші роки ми жили мирно. Не подругами, але й не ворогами. Коли народилася Люба, я приходила допомагати.
– Мамо, ти б відпочила, – казав іноді Єгор.
– Відпочиватиму потім, – відмахувалася я.
Здавалося, так і має бути. Бабуся поруч, бабуся потрібна. Ось тільки невістка потихеньку відсторонювала мене від онуки.
– Я сама, – раз у раз говорила вона.
А я не чула. Я дивилася на Любу, на її перші кроки, на бантики, на кашу на підборідді. І не бачила, що невістка почувається зайвою у власному домі. Що я, бажаючи допомогти, перехопила у неї і дитину, і побут.
Недільні обіди почалися, коли Любі виповнилося три. Єгор запропонував, Регіна не заперечувала. Принаймні, вголос. Я приходила до дванадцятої, приносила з собою пиріг або запіканку. Спочатку все було нормально.
Але з кожним роком щось змінювалося, повільно, непомітно. Спочатку Регіна перестала ставити мій пиріг у центр столу, а відсувала його до краю.
Потім стала розкладати порції сама.
– Сідайте, все готово, – говорила Регіна.
Раніше я могла встати і накласти собі. А тепер порція була відміряна, і встати означало порушити порядок.
До речі, порції у Регіни були рівні, акуратні, кожному рівно стільки, скільки вона вважала за потрібне. Любі з гіркою, Єгору повну тарілку, а мені трохи менше. Не мало, ні, але трохи менше.
Я помічала, звичайно. Але що тут говорити? Регіно, ти мені супу недолила. Так, чи що? Смішно навіть уявити таке.
Потім, через кілька місяців, я зрозумію: Регіна не була злісною. Вона втомилася. Втомилася від мене, від моїх порад, які я давала без дозволу. Від моєї присутності, яка займала занадто багато місця. Але тоді я цього не розуміла. Тоді я просто відчувала, що за столом мене вже не раді бачити, і щонеділі їхала туди з великим зусиллям.
Той обід я запам’ятала похвилинно. Кожен кадр закарбувався в пам’яті.
Був жовтень. Я прийшла з капустяним пирогом, тісто на кефірі, як робила ще мама. На порозі Регіна взяла у мене пакет, сказала своє звичне «так, добре» і повернулася до кухні. Не дивлячись.
Єгор сидів у кімнаті, возився з телефоном. Люба бігала між кухнею та коридором у сукні з кишеньками. Косички стирчали в сторони, на щоці виднівся слід від фломастера.
Ми їли. Я взяла другий шматок пирога, свій, капустяний. І тут Люба підняла на мене очі й сказала просто, без паузи:
– Бабусю, ти багато їси.
Ось і все. Чотири слова, і за столом стало тихо. Тільки кран капав на кухні рівномірно, наполегливо.
Єгор кашлянув. Нічого не сказав, кашлянув і потягнувся за хлібом. Регіна дивилася у свою тарілку, колупала картоплю виделкою. Не сварила, не сказала чогось на кшталт «Любо, так не можна».
Люба чекала. Дивилася на мене, кліпаючи очима.
— Їж, сонечко, — сказала я і поклала свій шматок пирога їй на тарілку.
Посміхнулася куточками губ. Так я завжди посміхаюся, коли треба зберігати спокій. Потім потихеньку зібралася і вийшла.
На вулиці я зупинилася біля під’їзду. Ноги не слухалися. Пальці стискали ручку пакета так, що стало боляче. Я ковтала жовтневе, сире повітря, але не могла зробити крок.
Потім повільно пішла до зупинки.
Наступної неділі я не прийшла. Зателефонувала Єгор:
– Тиск зашкалює, не прийду.
– Гаразд, мамо, одужуй, – відповів він і поклав слухавку.
Легко і швидко, ніби йому стало легше. Через тиждень я знову не прийшла і цього разу не дзвонила.
Єгор заїхав до мене через десять днів. Сів у кухні, взяв зі столу яблуко і почав крутити його в руках. Подивився на плиту, порожню, холодну.
– Мамо, ну що з тобою?
Я стояла біля вікна і перебирала рушники, хоча перебирати було нічого, вони лежали рівним стосом з минулого тижня. Руки шукали заняття, бо без діла він побачив би, як вони тремтять.
– Все добре, – сказала я. – Просто трохи втомилася.
– Регіна каже, ти можеш приходити, – сказав він, дивлячись на яблуко. – Коли захочеш.
Регіна каже… Не «ми сумуємо», не «Люба питає», а «Регіна каже, ти можеш». Наче пропуск видає.
– Так-так, – кивнула я. – Я скоро до вас завітаю.
Він поїхав, а я вимила чашку, з якої він пив, витерла її і поставила в шафку, на полицю до решти.
Якось сусідка Валя запитала:
– Анно, а чого до сина не ходиш?
– Нехай молоді живуть, Валю. Я там зайва, сама знаєш.
Валя сміялася, але дивилася примружившись. Не вірила.
А я почала змінювати маршрути. На набережну більше взагалі не ходила. Бачила попереду когось у схожій куртці і звертала у провулок. Мені, до речі, шістдесят два роки. Не п’ятнадцять. А я ховалася.
Я зрозуміла не відразу. Не того дня, коли Люба сказала ті слова, не через місяць, коли перестала ходити до сина. Зрозуміла взимку, перед Новим роком, коли перебирала старі знімки в студії.
На одному знімку була сім’я: мати, батько і дівчинка років п’яти. Звичайний портрет, я таких сотні робила. Дівчинка сиділа у матері на колінах, і вираз обличчя у неї був схожий. Той самий нахил голови, ті самі стиснуті губи. Маленька копія.
І я зрозуміла: Люба ж теж копіювала матір. Шестирічна дитина не могла сама сказати «ти багато їси», вона просто повторила те, що чула не раз.
Може, Регіна говорила подрузі по телефону, може, то й діло кидала Єгору за вечерею. Може, думала вголос, не помічаючи, що дочка поруч. Але справа була не тільки в Регіні. Справа була й в Єгорі.
У його кашлі за столом. У яблуці, яке він крутив. У його «мамо, ну ти чого», що означало: не змушуй мене обирати, бо я вже обрав.
І справа була в мені. У моїх пирогах, які я носила щонеділі, не питаючи, чи хтось їх хоче. У моїх руках, які хапали Любу, переодягали, годували, робили все інше.
Я не давала Регіні відчути себе матір’ю. І була впевнена, що бабуся потрібна за визначенням.
Регіна роками терпіла. А коли її роздратування просочилося через дитину, я образилася і пішла. Не поговорила, не запитала. Просто пішла, тихо, акуратно. Відсунулася, як мій пиріг до стіни, і стала чекати, що покличуть назад.
А мене не кликали. Тому що я так переконливо вдавала, що все добре, що мені повірили.
І ось, знову магазин. Стелаж із гречкою, запах хліба з пекарні, жовте світло ламп. Люба вже інша, витягнута, без косичок, із хвостиком. Розповідає щось про школу, а Регіна слухає і посміхається. Широко, відкрито. Я такої її посмішки ніколи не бачила.
Я стояла за стелажем, і руки самі вчепилися в ручку кошика. Вони пішли. Не помітили. Або, що гірше, помітили і не підійшли.
Дома я довго сиділа, потім без апетиту поїла. А після вечері раптом зрозуміла: я втратила не обід і не місце за столом. Я втратила Любу, її косички, які стали хвостиком, фломастер на щоці, її «бабуся, розкажи». Втратила неділі та набережну.
І втратила я це сама, тому що вирішила піти, а не залишитися й поговорити. Ну що ж. Пиріг я більше не печу. Нема для кого. Іноді відкриваю мамин зошит із рецептами й читаю вголос: «Борошно просіяти двічі, тісто не перемішувати, дати піднятися». Все просто.
Втім, ні, все просто, коли знаєш, що потрібно робити. А я не знаю.
