Кілька днів тому зателефонувала мама і сказала, що збирається ненадовго приїхати додому. Я була така щаслива, адже ми з мамою не бачилися майже три роки. Та й нарешті мама зможе познайомитися з онукою.
Єдине, про що вона попросила, – це щоб мій чоловік її зустрів. Варто сказати, що я й не просила подарунків, мамі я й так дуже вдячна. Півроку тому в нас з’явилася донька, я змушена була піти в декрет.
Грошей стало менше, а навесні ще чоловікові урізали зарплату. Що сказати, стало зовсім туго. Тоді мама допомагала нам усім, чим могла. Якщо чесно, то всю осінь ми фактично жили за рахунок її грошей і посилок.
Тільки наприкінці листопада чоловік знайшов більш прибуткову роботу. Батьки чоловіка нам особливо не допомагали, хоча вони люди небідні. Онуку вони відвідують раз на місяць.
З подарунків вони одного разу принесли комбінезон для малятка. В іншому вони зайняті своїм життям, наше їх не дуже цікавить, але це справа така, кожен живе, як знає. Я б про це не говорила, якби не ситуація, яка склалася.
Так от, коли я дізналася новини, одразу побігла до чоловіка ділитися радістю. Однак він одразу ж відмовився їхати і зустрічати мою маму. Сказав, що в нього вихідний, дав грошей на таксі. Ось і вся допомога.
Ось тобі й дорогий зять. Я сама поїхала до мами на вокзал, зустріла її. В неї була купа пакунків. Мені було так прикро, адже все це мама привезла для нас. Коли його мама приїхала до нас із тортиком, то він говорив про це місяць.
Хоча його батьки ніяк не підтримали нас, коли були складні часи. Дуже прикро, що чоловік забув, на чиї гроші ми жили не один місяць. Чи варто йому про це говорити?
