Я часто чую від своїх міських знайомих, що дівчаткам у наш час живеться легше. Дівчаткам будь-якого віку. Їх домагаються чоловіки, балують батьки, навіть громадськість якось ставиться більш лояльно, чи що. Мовляв, і місцем поступляться в транспорті, і на допомогу прийдуть, якщо трапиться щось.
Загалом, не життя, а рай. Однак для мене, сільської дівчини, слухати ці вигадки як телевізор дивитися. Жодного слова правди. Тому що в нас у селі все зовсім інакше. Джентльменів тут немає, всі кудись поділися. Тож ніякої тобі романтики, як не старайся. Із громадського транспорту – лише автобус.
А там кожен сам за себе. Поступитися місцем – означає визнати свою слабкість, не менше. Щодо батьків і особливої любові до доньки. Особисто я вважаю це твердження особливо брехливим, тому що в мене самої є старший брат, і я знаю, про що говорю.
Адже як у нас заведено: син і з роботою підсобить, і в старості допоможе. А дочка, що вона може? Вийде заміж, і поминай як звали. Ну це якщо коротко. Мій брат навчався зі мною в одній школі, допомагав по дому, як це і я робила. Загалом, ми завжди робили одну справу.
Але лише з тією різницею, що він старший і сильніший за мене, а тому часто допомагав батькові в гаражі або в полі, а я, молодша, допомагала мамі з прибиранням будинку, тарілками, готуванням і бог ще знає з чим. Я вважала, що теж вношу свій внесок у нашу сім’ю.
І ось, коли брат знайшов собі дівчину, мама з татом заметушилися. У них були деякі заощадження ще відтоді, коли вони разом їздили за кордон на роботу. Ті гроші ніхто ніколи не витрачав, і зберігалися вони, звісно, у валюті, але ось прийшов і їхній час.
Частину грошей, не знаю яку, розміняли і купили на них пристойну квартирку просто в нашому селі. Почуваєтеся престижно в новому міському будинку? Уявіть, як це, в’їхати в нову квартиру, коли самих багатоповерхівок у селі всього дві!
Після гучного і дуже пишного весілля брат зажив зі своєю дружиною в місцевому хмарочосі. Я, чесно кажучи, дуже йому заздрила. І взагалі, почувалася не дуже, бо тепер мені роботи побільшало, батьки постійно називали мене “дорослою” у мої 23 роки, а ще порівнювали мене з братом.
Ну не можу я дрова колоти. І не збираюся. Води принесу, але не так швидко чи не так багато, як брат. Ну це ж і так зрозуміло! А потім і в мене з’явився хлопець. Не місцевий, із сусіднього села. Я спершу думала, що не кохаю його, а просто хочу вийти заміж і втекти від батьків, які мене критикували.
Але чим більше я гуляли з хлопцем, тим більше я розуміла, що не можу довго без нього бути. Він якось зачарував мене, сама не знаю як. Через півроку стосунків я набралася сміливості, щоб сповістити маму і тата про те, що хочу вийти заміж. Та й коханий подарував каблучку, вже два тижні як.
Не те щоб щось космічне, але золоте, хоч і тонке. Загалом, настав час доньці втекти з рідної домівки і без того в дівках засиділася. Раніше б узагалі вважалася старою дівою, але їхня реакція була досить неоднозначною. Тато засмучено подивився на маму і вийшов із кімнати.
Мама сказала, що зараз не найвдаліший час для весіль, але якщо мені так уже не терпиться, я зі своїм хлопцем можу прийти до них у дім, познайомитися, а там і видно буде, як слід чинити далі. Та сімейна вечеря була максимально дивною. Батьки сиділи і свердлили поглядом кожну клітинку нареченого.
Батько начебто ще стримувався, але мама ставила дуже багато запитань. Хто він такий, хто його батьки, а де він працює, де живе і так далі. Враження було таке, що це допит, а весілля насправді мало відбутися вже завтра. І, попри це, коханий гідно витримав усі причіпки та шпильки.
Відповів, що працює на виробництві, в місті. Туди добирається машиною, і начальство навіть виділило йому невелику квартирку. Я б на його місці, звісно, психанула, але він повівся стримано і з гідністю. Після “посиденьок із пристрастю” він поїхав, а я залишилася з батьками.
Вони деякий час не виходили зі своєї кімнати, про щось шепотілися, але потім вийшли із серйозними обличчями і попросили мене присісти перед розмовою. У двох словах: гроші, які залишилися після весілля брата, їх залишалося мало насправді.
На подарунок би вже не вистачило, але на моє весілля вони були б готові витратити все, до копійки. Якби не одне але. Кілька місяців тому брат попросив допомогти йому з купівлею авто. Він тепер був господарем, жив у квартирі. Тож для повного щастя йому не вистачало машини.
Ну, мама з татом подумали, може так буде краще, і віддали йому гроші під цю справу, а в те, що я собі когось знайду, їм вірилося насилу. Навколо хлопців дуже мало, та й у тих проблеми зі шкідливими звичками. Мій коханий став для батьків несподіванкою.
Батьки так і сказала, що думали, що я з ними залишуся, допомагати буду. Вони не молодіють, а в мене завжди характер був бойовий, хлоп’ячий. От вони й подумали, що одруження мені не потрібне. Отакої, власну дочку списали… Можете собі уявити?
Коли я самостійно переїхала жити в місто, до свого коханого, жодних почуттів ностальгії за своїми батьками чи селом у мене не було. Я зовсім не сумувала. І коли міські дівчата і навіть хлопці розповідають мені про те, що нам, дівчатам, жити, по совісті, легше, мене аж пересмикує.
