Надія Павлівна вирішила не їхати на дачу в четвер.
У п’ятницю передумала.
У суботу о шостій ранку знову вирішила не їхати й лягла в ліжко з таким виглядом, ніби здійснила державний подвиг.
Ніхто цього не бачив.
Зазвичай вихідні починалися з неї. У п’ятницю вона складала список. Дочка Інна купувала продукти, але обов’язково не ті: замість кропу — петрушку, замість шести огірків — три, зате пакет авокадо, якому на дачі нічого робити. Зять Денис відповідавав за машину і щоразу запевняв, що все поміститься. Не поміщалося.
Онуки Михайло та Поліна відповідали за те, щоб забути зарядні пристрої, кепки та половину обіцянок.
Надія Павлівна відповідала за решту.
Вона знала, де лежать шампури, чим розпалити сирі дрова, коли перекрити воду, скільки солі потрібно в салат і чому не можна ставити гарячу каструлю на пластиковий стіл. Без неї сім’я могла теоретично прожити два дні. Практичних доказів не існувало.
Саме це Надія Павлівна вирішила виправити.
У середу дочка зателефонувала:
— Мамо, ми поїдемо в п’ятницю. Ти з нами?
— Ні.
— У тебе справи?
— Хочу відпочити.
Інна помовчала.
— Добре.
Занадто швидко.
Надія Павлівна чекала, що її вмовлятимуть. Хоча б: «Як же ми без тебе?» Натомість дочка запитала, де запасний ключ. Вона пояснила. Потім пошкодувала й вирішила не нагадувати, що нижній замок заїдає, газовий балон майже порожній, а в сараї завелися оси.
Нехай стикаються з реальним життям.
У п’ятницю сімейна машина поїхала без неї. Надія Павлівна проводжала її поглядом з балкона. На задньому сидінні стирчав надувний круг у формі фламінго.
Раніше вона заборонила б його брати: місце займає, на річці кущі. Тепер фламінго віддалявся до дачі як рожевий знак сімейної непокори.
Увечері ніхто не подзвонив.
Надія Павлівна зварила собі одне яйце. Зазвичай на дачі о цій порі вона вже маринувала м’ясо, перевіряла грядки й кричала, щоб Михайло не бив м’ячем по теплиці. Тиша в квартирі спочатку сподобалася. Потім стала поводитися зухвало.
О дев’ятій прийшло повідомлення від Інни: «Доїхали».
Без подробиць.
Надія Павлівна написала: «Газ перевірили?»
Відповідь: «Так».
Через п’ять хвилин: «Нижній замок відчинився?»
«Відчинився».
«Оси в сараї».
«Бачили».
Жодної подяки за попередження. Ніякого «мамо, що робити».
О десятій дочка надіслала фотографію. Денис стояв біля мангала, з якого йшов густий дим. Онуки сміялися. Фламінго лежав на траві. На задньому плані дверцята теплиці були відчинені навстіж.
Надія Павлівна збільшила знімок.
Вугілля розпалено неправильно. М’ясо покладено зарано. Поліна без кофти. Михайло тримає шампур вістрям догори. Біля будинку стоїть стілець, який не можна виносити на вулицю: у нього фанерне сидіння.
Вона написала: «Стілець занесіть».
Відповіді не було.
У суботу Надія Павлівна прокинулася о шостій, як завжди. Зазвичай о цій порі вона вже відкривала теплицю. Тепер вона лежала й уявляла, як помідори задихаються від спеки.
Потім згадала: на фотографії двері були відчинені.
О сьомій ніхто не подзвонив. О восьмій теж.
Вона приготувала кашу, увімкнула телевізор. Ведучий розповідав про літні курорти. Надія Павлівна ловила себе на тому, що не слухає. Телефон лежав поруч екраном догори.
О дев’ятій вона не витримала й зателефонувала сама.
— Ну, як ви?
— Нормально, — відповіла Інна.
На задньому плані хтось реготав.
— Помідори полили?
— Денис поливав.
— Він під корінь поливає?
— Мамо, я не перевіряла.
— А треба перевірити.
— Перевірю.
— А де Михайло?
— На гамаку.
— На якому гамаку?
— Ми його зробили.
Надія Павлівна випрямилася.
Гамака на дачі не було. Вона завжди казала, що ніде його прикріпити, та й лежати немає часу. Інна пояснила: Денис прив’язав покривало між яблунею та стовпом.
— Стовп згниє.
— Поки що тримає.
— А яке покривало?
— Синє.
— З бахромою?
— Напевно.
— Це гарне покривало!
— Мамо, воно лежало в сараї сім років.
— Тому що гарне.
Інна попросила не хвилюватися й відключилася.
Надія Павлівна ходила по квартирі, сердячись. Не тому, що вони псують речі. А тому, що роблять це весело. Без неї дача мала б стати незручною, голодною й трохи небезпечною. Натомість родина прив’язала гарне покривало до гнилого стовпа й назвала проблемою лише її дзвінок.
Вона зателефонувала сусідці по дачі, Валентині Романівні.
— Ти там?
— Там.
— Моїх бачила?
— Бачила. Дим йшов — думала, лазня горить.
Надія Павлівна пожвавішала.
— Я так і знала.
— Потім розібралися. Твій Денис смажив ковбаски.
— Вони м’ясо зіпсували?
— Не знаю, мені принесли — смачне.
Це вже було зрадою.
— А діти?
— У басейні.
— У нас немає басейну.
— Тепер є. Плівку в пісочницю постелили, води налили.
Надія Павлівна заплющила очі. Плівка призначалася для теплиці.
— Валя, подивися, чи закривають теплицю на ніч?
— Надю, я ж не ревізором до них влаштовувалася.
— Просто зверни увагу.
— А ти сама чому не приїхала?
— Хотіла, щоб вони самі впоралися.
Валентина Романівна засміялася.
— Ось і не заважай експерименту.
До обіду у сімейному чаті з’явилося відео. Поліна гойдалася в кривому гамаку. Михайло штовхав її ногою. Інна сиділа в шезлонгу з закритими очима. Денис намагався полагодити водостік сріблястим скотчем.
Надія Павлівна помічала кожну помилку.
Шезлонг стоїть на сонці. Гамак розтягне покривало. Скотч відклеїться після дощу. Біля басейну — бруд. Діти їдять хліб ще до обіду.
Але Інна спала.
На дачі, з двома дітьми, димлячим мангалом і несправним водостоком, її дочка спала вдень. Надія Павлівна не пам’ятала, щоб сама коли-небудь дозволяла собі таке. Якщо й лягала, то лише з фразою «розбудіть через двадцять хвилин», а через десять вставала від почуття провини.
Вона раптом зрозуміла, що чекає не на їхню поразку.
Чекає на дзвінок: «Мамо, приїжджай».
Дзвінка не було.
До третьої години Надія Павлівна вирішила, що експеримент затягнувся. Зателефонувала Інні й повідомила, що залишила на дачі окуляри.
— Які?
— Запасні.
— Я подивлюся.
— Не треба. Я сама завтра приїду.
— Добре.
Знову занадто легко.
У неділю вона сіла на першу електричку. У сумку поклала рукавички, засіб від комарів, два рушники та контейнер із котлетами. Потім котлети витягла. Якщо хотіла перевірити, як вони справляються, не було сенсу везти доказ того, що без неї всі голодують.
Від станції йшла швидко. Хвіртка виявилася незачиненою. Вже за це можна було влаштувати розмову.
На ділянці панував безлад.
Біля ґанку стояли мокрі дитячі капці. На столі лежали крихти. Покривало провисло майже до землі. Сріблястий скотч на водостоку справді відвалився одним кінцем і ворушився на вітрі. У пісочниці-басейні плавав лист лопуха.
Але теплиця була відкрита. Помідори политі. Ніхто не по.ер.
Денис спав у шезлонгу, накривши обличчя газетою. Інна сиділа на ґанку й фарбувала Поліні нігті. Михайло щось майстрував зі старих дощок.
Першою Надію Павлівну помітила онука.
— Бабуся приїхала!
Усі зраділи. По-справжньому. Але не так, як очікувала Надія Павлівна. Не кинулися зі скаргами, не визнали поразку. Просто посунулися, звільнили місце й запитали, чи буде вона пити чай.
— Хвіртка відчинена, — сказала вона.
Денис зняв газету з обличчя.
— Зараз закрию.
— Водостік відвалився.
— Я знаю. Скотч поганий.
— Не скотч поганий. Метод поганий.
Вона пройшла по ділянці. Біля басейну витоптана трава. У квітнику лежав м’яч. Салат зібраний разом із корінням. Два огірки переросли.
Надія Павлівна перераховувала вголос.
З кожним зауваженням обличчя ставали знайомішими. Інна перестала посміхатися. Денис встав і пішов до сараю. Поліна сховала нафарбовані нігті. Михайло кинув дошки.
Ось тепер усе поверталося до звичного порядку. Надія Павлівна приїхала — решта відчули, що живуть неправильно.
Вона мала заспокоїтися.
Не заспокоїлася.
Навпаки, стало огидно. Вона домоглася свого за п’ять хвилин і побачила ціну: веселощі зникли не тому, що вони без неї не впоралися, а тому, що вона з’явилася й пояснила, як погано вони справлялися.
— Мамо, ми просто хотіли вихідні, — сказала Інна.
— А я вам що, будні?
Дочка підняла очі.
Надія Павлівна відразу пошкодувала про цю фразу. У ній прозвучало те, що вона збиралася приховати навіть від самої себе.
Інна відклала лак.
— Ти сама не поїхала.
— Хотіла відпочити.
— То й відпочивай.
— Я й відпочивала.
Денис зробив вигляд, що дуже зайнятий водостоком. Діти дивилися на дорослих.
— Мамо, ми тебе не кликали не тому, що ти не потрібна.
— Я не питала.
— Ти з учорашнього ранку тільки про це й питаєш.
Надія Павлівна підійшла до столу. Почала збирати крихти. Потім побачила, що рука тремтить, і стиснула ганчірку.
Вона не була нещасною самотньою жінкою, якою користується родина. У неї була квартира, подруги, пенсія, здоров’я. Діти дзвонили. Онуки її любили.
Але після сме.ті чоловіка сім років тому Надія Павлівна заповнила весь вільний простір справами. Вона стала кориснішою, голоснішою, відповідальнішою. Якщо комусь було добре без її котлет, інструкцій і правильного кропу, всередині піднімався страх: значить, одного дня можна буде обійтися й без неї самої.
Тільки сказати це вголос було неможливо. Занадто шкода. Набагато пристойніше сваритися через відкриті хвіртки.
Поліна підійшла й потягнула бабусю за рукав.
— Ми тобі місце залишили.
Вона вказала на гамак. Синє покривало провисло, вузли були зав’язані жахливо.
— Я туди не ляжу. Воно обірветься.
— Не обірветься. Тато перевіряв.
— Ваш тато водостік скотчем перевіряв.
Денис обурився:
— Адже тримався.
Надія Павлівна хотіла принести мотузку, перев’язати гамак, вирівняти висоту. Вже уявляла, як це зробити.
Потім запитала онуку:
— Посунешся?
Поліна залізла першою. Надія Павлівна обережно сіла на край. Покривало опустилося майже до трави. Стовп заскрипів. Денис простягнув руки, готовий ловити.
— Не чіпай, — сказала вона.
Лягла. Поліна влаштувалася поруч. Зверху крізь листя яблуні пробивалося сонце. Поза була незручною: ноги вище голови, край впивався в спину. Надія Павлівна знала щонайменше чотири способи поліпшити конструкцію.
Жодного не назвала.
Інна знову сіла на ґанок. Денис повернувся до водостоку. Михайло продовжив будувати з дощок. Ніхто не дякував Надії Павлівні за те, що вона перестала командувати. Вони просто продовжили день.
Через десять хвилин вона побачила, що зять знову клеїть скотч не з того боку.
Закрила очі.
Після обіду Інна запитала, чи залишиться мати до завтра. Надія Павлівна сказала, що залишиться. Не стала додавати: «Раз вже приїхала». Просто залишилася.
Увечері вони їли злегка підгорілі ковбаски. Салат був нарізаний крупно, без кропу. Надія Павлівна посолила собі окремо.
Вночі пішов дощ. Водостічна труба остаточно відвалилася й гуркотіла об стіну. Надія Павлівна прокинулася, сіла на ліжку. Раніше вона б розбудила Дениса або пішла сама.
Перевернула подушку прохолодною стороною і лягла назад.
Вранці зять вийшов першим. Побачив водостік на землі.
— Все-таки метод був поганий, — визнав він за сніданком.
Надія Павлівна намастила хліб маслом.
— Можливо.
— Сьогодні перероблю як слід.
— Роби, як знаєш.
Він підвів голову, перевіряючи, чи це не насмішка.
Надія Павлівна вже дивилася у вікно. На ділянці після дощу все блищало. Кривий гамак набрав води й провис ще нижче.
Виправити його можна було за п’ять хвилин.
Вони не виправили.
