Уже близько півтора року я перебуваю в стані депресії. Мені погано постійно. Завжди. Це не перебільшення. Навіть якщо все начебто добре, я почуваюся погано. Важко сказати, коли почалася ця чорна смуга. З проблем із тодішнім хлопцем?
З лікування у міській лікарні, яке шокувало мене? Не знаю, але тільки це триває і триває. Я пішла з інституту, моє здоров’я значно погіршилося, я закохалася в одруженого чоловіка і він освідчився, але нічого не робитиме для мене, бо сім’я для нього важлива і в нього підростає маленька донька.
Я можу його зрозуміти, але мені не стає від цього легше. Я переїхала в інше місто, сподіваючись почати нове життя, але мені так само погано і тут. Буває, що душевний біль доходить до якоїсь межі, яка потребує негайної дії, тоді я хапаю телефонну слухавку, і тільки потім розумію, що зателефонувати мені нікому.
Одного разу набрала номер телефону довіри, але нудьгуючий вкрадливий голос чергової, яка запитувала, з якою метою я дзвоню, протверезив мене. Вона говорила зі мною хвилин сім, і я перші хвилин п’ять намагалася пояснити, що мені просто потрібно поговорити, що я не справляюся сама.
І останні дві хвилини я шукала привід попрощатися, тому що отримати від неї те, що мені було потрібно, я не могла, і мені було тяжко від відчаю, який все сильніше навалювався на мене. Моя особистість не є чимось цілісним. Я не замахуюся на претензійність психічного відхилення, як нині модно.
Я нормальна. І я ненавиджу себе за це. У цьому є якась подоба роздвоєння. Пекучий сором обпікає мене, коли я бачу в інших людях найгірші свої риси. Коли мені їх показують художньо, звеличуючи, засуджуючи або висміюючи, мені стає ще гірше.
Усвідомлювати свою типовість, звичайність, недалекість, стикатися ніс до носа зі своїм егоцентризмом, дурістю, байдужістю, лінню – це огидно. Аналізуючи себе минулу, коли я була куди більш собою задоволена і в собі впевнена, я розумію, що не була досконала ні в чому, що дуже часто мала рацію, що необґрунтовано багато про себе думала.
Зате сліпота моя давала мені можливість бути набагато щасливішою. Цей аналіз щоразу приводить мене до очевидного: немає жодних підстав думати, що я і тепер чогось варта, що я маю рацію в тому, в чому впевнена, що я гідна любові й поваги.
Засліплена гнівом і болем, я вже не бачу в собі нічого хорошого. Ніби в кривих дзеркалах, відображаються в моєму перфекціонізмі всі мої недоліки, стаючи величезними, страшними, ще більш потворними. Побачити за ними викривлено-маленькі й чахлі паростки хороших якостей дуже складно, і жалюгідний їхній вигляд пригнічує ще сильніше.
Щоб жити із собою в мирі за таких умов, треба вміти змирятися, а ось цього я зовсім не вмію. І тому я нещасна. Кожна нова неприємність, кожен новий програш, кожне розчарування в людях стають повноцінними ударами. Особливо страшні розчарування.
Я люблю людей без жодних на те підстав, люблю з усією вродженою силою своєї натури, прощаючи їм багато чого, ідеалізуючи їх. Я завжди ставлю коханих вище за себе, тому що дзеркала мої спрацьовують з точністю до навпаки: плюси цих людей стають більшими і прекраснішими, а мінуси несуттєвішими і дрібнішими.
Але завжди настають моменти прозріння, коли не побачити зло, яке вони несуть у собі, стає просто неможливо. І тоді мене накриває болем. Розчарувавшись раз, я вже ніколи не повертаюся до колишнього стану. Я не припиняю їх любити, але любов моя забарвлюється гіркотою і несе мені значно більше нещастя, ніж радості.
Я висуваю до людей вимоги, які багатьом здаються надто завищеними. Вони просто не знають, що до себе я висуваю вимоги, високі подвійно, і що кожну невідповідність караю жорстоко і нещадно, і щиро при цьому вважаю, що цього ще не достатньо.
Цього і справді недостатньо, адже я досі нічого в такий спосіб не домоглася. З усією цією внутрішньою війною дуже складно жити. Люди зазвичай вірять собі і звинувачують інших, але дуже мало хто вірить чужим звинуваченням, навіть якщо вони обґрунтовані.
Здебільшого люди схильні себе виправдовувати або просто відсувати такі речі вбік, як чергову дрібну неприємність. А я вірю всьому поганому, обґрунтованому і необґрунтованому, якщо бачу у своїх внутрішніх дзеркалах хоч щось схоже.
До того ж, я майже ніколи не впевнена у своїй правоті, я не вмію вимагати і домагатися, я програю будь-яку сутичку ще до її початку. Дивним наслідком цього стану є дуже болюча реакція на критику. Будь-яка критика, серйозна або жартівлива, коротко виражена або поширена, обґрунтована чи ні, викликає у мене бурхливу реакцію заперечення.
При цьому найчастіше я заперечую не самі факти, які мені говорять, бо я в них вірю одразу, а право людини мені говорити про це. Чесно кажучи, мені здається, що ніхто не має такого права, навіть найближчі мені люди. Що в мені формує цю думку? Гординя, образа чи тверезий розум?
Я схиляюся до першого, але й крапля здорового глузду в цьому є. Річ у тім, що фактично немає жодної людини, яка знала б мене досить добре для того, щоб намагатися змінити на краще, нічого остаточно не зламавши. Боюся, стільки разів розчарувавшись, я перестала довіряти кому б то не було.
Ті ж самі дзеркала відображають дійсність навколо мене. Біди й невдачі набувають характеру катастрофи, а моменти радості й щастя, рідкісні хвилини гармонії минають швидко, залишаючи за собою післясмак порожнечі. Я розучилася радіти, але звикла страждати.
І найостаннішим, але дуже важливим результатом усього вищесказаного є моя втома. Я постійно почуваюся втомленою, виснаженою, спустошеною, я не маю сил навіть просто підтримувати власне життя в задовільному стані.
На цьому коло замикається: я не можу нічого вдіяти зі своїм життям, яке не заладилося, бо невдачі, біль і розчарування випили всі мої сили, а відтак невдоволення собою зростає і продовжує мене виснажувати. Сказати, що це страшно – нічого не сказати.
