У дитинстві нашій сім’ї довелося кілька разів міняти місце проживання, і щоразу для мене було проблемою звикнути до нової школи. Друзів і подруг у мене не було, я росла замкнутою дитиною.
Батьки не сильно були стурбовані, навпаки, були задоволені, що я тиха і спокійна. Навчання в університеті теж нічим особливим не відрізнялося, веселе студентське життя мене не торкнулося, бо я була нетовариська.
Була в мене тільки одна подруга, не те щоб ми дуже дружили, але часто спілкувалися, вона була в мене вдома, сама жила в гуртожитку. Після закінчення навчання поїхала до рідного міста і наше спілкування припинилося.
Зараз я працюю у жіночому колективі, і почуваюся дуже самотньо. Друзів у мене тут немає, навіть поговорити, окрім роботи, нема з ким. Я знаю, що це з моєї вини відбувається, але буває дуже прикро, коли тебе ігнорують чи не помічають.
Робочі моменти вони легко вирішують між собою, але варто мені лише зробити якусь помилку, одразу починається невдоволення та закиди, навіть коли винна не я, ніхто розбиратися не буде.
Мені важко працювати за таких умов, без підтримки та нормального спілкування. Щодня, прокидаючись вранці, я з жахом гадаю, що мені знову доведеться йти на роботу.
Почуття ворожості з боку колег просто нестерпно, але поміняти роботу не так і просто, хоча не думаю, що тоді буде по-іншому. Коли говорю про це мамі, то чую, що на роботі так і відбувається.
Вона завжди казала, що рідко коли трапляється нормальний колектив, особливо жіночий. Я гублюся, коли чую від співробітниць, що я вибиваюсь із робочого ритму та затягую всю роботу.
Мені здається, що в якийсь момент я просто не зможу змусити себе йти на роботу, але страх шукати нову не дає мені цього зробити. Виходу зі своєї ситуації просто не бачу. Не знаю, що робити…
