Я пам’ятаю один випадок, коли ми з сім’єю пішли відпочивати в кафе. Тоді в когось з моїх сестер був день народження. Так от, батьки були досить бідними, нам звіно вистачало на найнеобхідніше, але загалом наша сім’я не кидалася грошима направо і наліво.
Тоді нам з сестрами замовили піцу і тістечка. Батьки дивилися на нас і нам здавалося, що вони любуються тим як ми їмо.
Нам тоді навіть в голову не дійшло запропонувати їм теж хоч шматочок. Порції були досить крихітними, тому наїстися навіть одному, такою стравою було досить важко.
Поруч на терасі того ж кафе обідав якийсь чоловік, він пив дорогу каву і ще щось з досить вартісної їжі.
Час від часу він поглядував на нас, а потім позвав до себе офіціанта. Згодом чоловік пішов, а за наш стіл понесли кілька страв.
Батько здивовано дивився на персонал і запевняв, що ми не замовляли. Офіціант пояснив щось татові і сказав, що це безкоштовно.
Насправді мама і тато поїли з задоволенням, а я тоді зрозумів, що мої батьки не мають всіх грошей світу, тому іноді треба вести себе скромніше.
Через багато років я прийшов уже зі своїми дітьми в це кафе, і дещо там побачив. Той самий чоловік, на тому самому місці, сивий, старий, рахував монети в руках, йому явно не вистачало.
Я взяв йому їжу і нагадав хто я. Діти дивилися на мене і не розуміли що відбувається, а я відчував себе так наче виповнив свою місію.
