Із чоловіком я познайомилася чотири роки тому, коли я тимчасово жила в родичів в іншому місті. Наші стосунки зав’язалися швидко. Через три місяці він запропонував мені вийти заміж.
Правда, потім став відтягувати дату весілля, нічого не говорив родичам і друзям про заручини. Так вийшло, що наше весілля було майже таємним, попри те, що я хотіла пишну церемонію з білою сукнею…
Коли я переїхала до нього, почалися перші проблеми. Через рік він поїхав “у відрядження” в інше місто, залишивши мене на півроку одну під приводом “треба закінчити навчальний рік, а потім переїдеш до мене”.
Але до нього я й не могла приїхати. Стосунки на відстані підтримувати довго практично неможливо, почалися сварки і він запропонував розлучитися, але продовжував платити за нашу орендовану квартиру.
Я поревіла і заспокоїлася. Через два місяці він повернувся – просто прийшов на вечерю. Ми посиділи, поговорили, як старі друзі. Під кінець, коли він уже йшов, обійняв, сказав, що, як і раніше, мене любить.
З цього вечора ми ніби як знову разом, але фактично нічого не змінилося: він так само живе там, а я тут. Взимку я їздила до нього на два тижні, посварилися, він мене кинув, сказавши, що не вірить у моє кохання і вірність.
Я знову поревіла і з часом заспокоїлася. Через два місяці отримала від нього листа, що він хоче поговорити. Я відповіла, що не хочу з ним бачитися, і що якщо йому потрібно, нехай пише мені емейл.
Він нічого не відповів, але потім рано вранці пролунав дзвінок від нього – його брат потрапив до лікарні, попросив приїхати. Я не розуміла навіщо це робити: там уся його сім’я, родичі, які думають, що ми розійшлися.
Який вигляд я матиму в їхніх очах, що скажу? Ні, каже, приїжджай, мені погано і потрібна твоя підтримка. Я приїхала. Він повис у мене на шиї, плакав, говорив, що кохає, що нам потрібно відновити наші стосунки.
Я спочатку відмовлялася, розуміючи, що всі ці слова сказані на емоціях, але потім поступово повірила. Мабуть, просто хотіла вірити, що все буде добре. Все і було добре, але не так, як би мені цього хотілося. І не дуже довго.
Ми розмовляли майже щодня, він освідчувався в коханні й дарував подарунки, але приїжджати до мене не дуже поспішав, завжди знаходив відмовки.
Потім приїхав, купив квитки, щоб я на літо переїхала до нього і щоб ми спробували знову з’їхатися. Через два тижні після того, як ми жили разом, сказав, що він помилився, що нічого в нас не вийде.
Що тоді, з його братом, у нього просто була складна ситуація і я мало не скористалася цим! І все це за тиждень до моєї сесії. Я ж на нервах сесію не здала. Він не подзвонив, не вибачився, не запитав, як мої справи, і пропав.
Розумію, що сама винна, що не можна було йому вірити, що все це були емоції, а я для нього стаю потрібною тільки коли йому погано, але все одно боляче – я його люблю.
Зустрічаюся з іншими хлопцями, ходжу на побачення, але все в пусту. Усе чекаю: раптом схаменеться і повернеться? Нічого із собою не можу вдіяти і не знаю, як жити далі.
