Ненавиджу колишню дружину чоловіка. І їхню доньку я теж ненавиджу. Уже два роки я змушена бачити їхні пихаті обличчя і слухати маячню, яку вони намагаються видати за щось розумне і важливе. Коли ж уже це скінчиться?
Мій чоловік раніше був одружений, але пішов він на цей крок не від великого кохання, а через те, що колишня була при надії. Вчинив як джентльмен? А ось і ні. Треба було насамперед думати головою.
Шлюб – це дуже важливе рішення, з усіма супутніми доповненнями після розлучення. Аліментами, зустрічами, подарунками тощо. Я називаю його моїм чоловіком, хоча сама вважаю його своїм хлопцем. Йому всього 27 років.
І він уже добре влаштований: чудова робота, любов до спорту, розум, прекрасне почуття гумору. Як взагалі можна було втратити такого, як він? Усе через дурість і самозакоханість. Бісить, що він потурає колишній.
Зараз вони з донькою живуть в іншому місті, тож йому доводиться їздити до них раз на місяць-півтора. Побачитися з дитиною. Я бачила її кілька разів. Звичайна дитина, але до тата її не тягне.
На мене вона дивиться таким вовчим поглядом, що я навіть боюся уявити, що з неї може вирости. Дитині п’ять років, а враження, що вона вже працює на виробництві, вахтовим методом. Тільки недопалка в руці не вистачає.
Найсмішніше, що це колишня зрадила мого коханого. Сама дрібна, повна. Абсолютно не розуміється на моді. Одягне якусь куртку безформну і стоїть, жуйку жує. Волосся брудне, якийсь жах. І як він на таку повівся взагалі?
Перший час я просто не хотіла лізти в ці їхні “недостосунки”. Можете подумати, що я ревнувала, але це не так. Ви б її побачили й самі все зрозуміли, але це не дає їй права відбирати в мене час, щоб побути з моїм коханим.
Крім того, мені б не хотілося, щоб вона розігрувала “карту” дитини. Мовляв, доньці потрібен тато, а може, давай подумаємо над нашим минулим. Ні, не бувати цьому. Тому я сказала коханому, що не потерплю їх частих зустрічей.
І це не надуманий каприз. Це принцип. Спершу він відпирався, намагався щось аргументувати, але через кілька днів погодився і сказав, що більше ніяких дзвінків не буде. Тільки листування месенджером. Я погодилася.
І все було нормально, поки якось раз ця безсоромниця не заявилася до нас у місто. Звісно, у справах. І дочку їй не було з ким залишити. Було близько шостої вечора, якраз час відпочинку після роботи.
Я з коханим домовилася провести разом час біля телевізора. Вляглися на диван, усе було чудово. І тут дзвінок. Прохання, благання, схлипи. Ви собі можете уявити більш жалюгідний вчинок?
Через півгодини вона приїхала до нас, здала, як багаж в аеропорту, свою дитину, а сама кудись швидко поїхала на таксі. В результаті ми провели той вечір, граючи в доньки-матері з чужою для мене дівчинкою.
Дівчина ні секунди не була зі мною милою, але ж я приготувала вечерю і взагалі, намагалася щосили видавлювати з себе привітність. І ось таке до мене ставлення. Пізно вночі ця зозуля знову приїхала і забрала доньку.
Мій хлопець навіть запропонував їм залишитися, але, напевно, колишня все прочитала в моїх очах, тож його запрошення вона просто пропустила повз свої відстовбурчені вуха. І поїхала.
Відтоді минув якийсь час, але мене досі пересмикує від спогадів. І щоразу я починаю оцінювати прогрес у наших стосунках, а його немає. Я не дурна і розумію, що він просто боїться узаконювати наше кохання.
Боїться шлюбу, адже в нього вже був негативний досвід. І колишня своїм виглядом щоразу йому про це нагадує. Але до чого тут я, яка моя вина в цьому? Я ж не винна, що вони зустрілися раніше!
Через людину, яку я терпіти не можу, я віддаляюся від свого справжнього кохання. І нічого не можу з цим вдіяти. Як вчинити в такій ситуації? Подруга порадила мені сходити до ворожки і зробити замовляння або відворот.
Хоча це практикують у ситуаціях, де присутнє кохання, а свою колишню мій коханий точно не кохає. Може, спробувати відвернути його від доньки? Щоб він рідше з нею бачився, адже вона – та ниточка, яка зв’язує його із колишньою.
Було б непогано провести тест на батьківство, але в коханого з дочкою багато спільних рис у зовнішності. Та й очі в них однакові, а так би я вже давно зайнялася цим питанням. Це ж не його сім’я, правда. Тепер я – його сім’я.
Я це відчуваю, я це знаю, але нам серйозно заважають зовнішні обставини, які не бажають бачити нас разом. І в моєму розумінні це дуже сумно і несправедливо, адже всім нам хочеться звичайного людського щастя.
Але ж я своє вже знайшла. І абсолютно точно нікому його не віддам. Буду боротися до кінця, і хай буде що буде. Будь-який інший варіант мене просто не влаштує. Що мені робити?
