Я одна, просто одна, я ще не стара, але вже не молода. У дитинстві не вставала рано, а вже подорослішавши, збираючись на роботу, швидко випиваючи чай, обов’язково вмикала радіо. Пощастило в моєму житті, все йшло як по маслу, зустріла кохання, він дарував квіти, щодня дарував.
Якось приніс банан. Ми бачити не бачили тоді ці банани, а він тримає скруток у руці і посміхається, а так хитро, лукаво посміхається, що в мене серце підстрибнуло, гадаю: Що він там ще придумав? Невже знову в пакунку млинці, що мама приготувала?»
Акуратно розгортаючи газету, наче кришталь усередині, Толя не переставав усміхатися, а очі бігають, то на мене, то на газету дивиться, а цікавості моєї немає межі, думала вже вирвати з його рук газету і швидко розгорнути її, щоб дізнатися, що там лежить. Розгортає газету, а там банан…
Ні, не банан був причиною, чому я погодилася за нього заміж, а це було справжнє кохання. Засинаєш уночі з думками про коханого, прокидаєшся вранці і приходить тобі образ коханої людини – це було про мене. Розчинялася в ньому, не раз дякувала Всевишньому за подарунок Долі.
А далі… Далі скромне весілля, сльози радості, вітання, побажання… Наша перша і єдина власна квартира, отримана тепер моїм законним чоловіком, за зразкову роботу і за створення власної родини. Не всім так щастило, а нам пощастило, та й ще у хорошому районі міста.
А потім народився наш первісток, Ванька. Ніколи мені не подобалося ім’я Іван, так, мій улюблений Анатолій Іванович, от і наполіг на цьому імені. Тоді я думала, що Ванюша наш первісток, що народжу моєму ще дітей, а виявилося, що Ванюша мій і залишився єдиним.
Знала б я тоді, що вік мого Толика такий короткий, народжувала б йому п’ятьох дітей, щороку народжувала б… Ванюші сім років виповнилося, прийшли гості, родичі, друзі, відсвяткували від душі. Анатолій був як ніколи веселим, у центрі уваги.
А далі … Далі всі гості пішли ситі і задоволені, а Толя мій сидів поруч зі мною, поки я мила посуд, він говорив, не замовкав ні на секунду. Я мила посуд і посміхалася. Толя, мій, Толик, коханий мій Анатолію… А далі… Далі цієї ночі його не стало… серце не витримало.
Біль. Розпач. Ванюша. Як? Що робити? Минуло сорок днів, а для мене як сорок секунд, як не бачила, не чула свою любов. А Ваня мій замовк. Жодного слова не говорив. Дні проходили за днями, не могла я звикнути до свого горя, сльози рікою.
Якось увечері взявши себе в руки, витерши хусткою сльози, взяла сина за руки, поцілувала в лобик і тут уперше Ванюша уткнувся мені в груди і заплакав, навзрид, по-дитячому голосно і довго. Ми, обнявшись, плакали разом, ми разом прощалися з моїм Толею, з татом Ванюші назавжди.
А далі… Далі виріс Іван доброю людиною, закінчив школу на відмінно, навчався на останньому курсі університету. Дивилася я на сина і не могла натішитися, а з роками, дорослішаючи, ставав дедалі більше схожим на свого батька, на мого Толеньку.
І ось уже у руках червоний диплом. Забіг син додому, похвалився своїм дипломом і попросив на вечір стіл накрити. Почала я клопотатися на кухні, постелила свою улюблену скатертину на честь такого свята, накрила на стіл і стала чекати сина.
Ключ у замку повернувся, і я з усмішкою вибігла до передпокою, зустрічати сина. Двері відчинилися і заходить молода, білява дівчина, дивиться на мене і посміхається, соромлячись, тихо вітається. За нею заходить Іван, мій син, і з широкою посмішкою каже, що це його наречена.
Ледве втрималася на ногах. Був би поруч диван, впала б на нього. Мій маленький синочок привів дівчину, знайомити мене. Почуття змішалися, чи радіти, чи засмучуватися, рано ж ще думати про це…А далі… далі весілля, гості, побажання мені онуків, побажання молодим щастя.
Марина наполягла, щоб молодята жили окремо, своєю маленькою родиною. Іван винайняв квартиру, неподалік мого будинку. Через два роки народився довгоочікуваний онук, Альоша мій, точна копія мого новонародженого Ванюшки. Щастя.
І стала я бігати до онука, спочатку вчила невістку купати малюка, потім правильно сповивати, правильно прикладати до грудей, загалом, почала я няньчитися з онуком. Онук відповідав мені взаємною любов’ю, в 9 місяців, як тільки я заходила до них додому, Альоша повз в передпокій і тягнув до мене свої рученята.
А далі… Далі одного злощасного дня, повертався Ванюша додому, купивши дружині букет троянд, і сталося горе. Його довго лікували, але травми мали занадто важкі наслідки. Через рік Марина не витримала такого випробування і попросила забрати мене сина до себе, що я і зробила.
А Марина забрала мого онука і поїхала до своїх батьків, попередньо сказавши, що не проти, якщо я захочу побачити онука. Життя моє почало протікати у турботі та догляді за сином. Через рік частково повернулася пам’ять, мова відновилася, а ось ліва сторона залишилася паралізованою.
Іван навчився вставати і повільно ходити з палицею. А далі… Далі отримані травми дали про себе знати. Прожив мій Ванюша ще 5 років і його не стало, просто не прокинувся вранці. Знову горе, дні та ночі, тижні, місяці у сльозах. Краще б він жив, довго жив… Залишилась я сама.
Невістка у перші роки приїжджала з онуком, а потім і дорогу забула до мене. Пенсії моєї вистачало на оплату комунальних послуг та на найнеобхідніші продукти. Сиділа якось я на дивані, дивилася на свою улюблену книжкову шафу, а сльози градом котяться, а сил немає навіть витерти їх.
Боляче на душі, хіба про таке життя мріяла я, коли була молодою. Сльози душили. Скоріше б померти та зустрітися на небесах зі своїми хлопчиками, але, мабуть, у Всевишнього свої плани на мене. Вже десять років живу сама, перебиваючись від пенсії до пенсії. Тяжко. Мої книги, мої улюблені книги.
Пам’ятаю, як збирали макулатуру, щоб отримати талон на покупку книги, скільки радості було, бігла до книгарні за черговою книгою, а потім захлинаючись читала, через деякий час перечитувала їх. “А чому б мені не продавати свої книги?” – майнуло в голові.
Залишати у спадок нема кому, та й зараз молоді не читають книги, а тут копійчину зайву отримаю. Сказано зроблено. Неподалік будинку є великий магазин, і бордюр тротуару досить високий, щоб сісти. Рано-вранці, поклавши кілька своїх улюблених книг у свою авоську, пішла до магазину.
Розклала книжки та сіла. Якось підійшла дівчина, почала уважно розглядати книги. Якась дівчина купила книгу та дала більше, ніж я сказала. З часом я звикла до цього місця, сиджу щодня, то сусідка прийде, сидить зі мною, балакаємо ми з нею, то сиджу я і мовчки розглядаю перехожих.
Як занудьгую, то беру книгу, і сама починаю читати. Якось сиділа я також і читала книгу, сюжет затяг мене, і я навіть не помічала перехожих. Краєм ока побачила, що стоїть поруч та сама дівчина і простягає мені купюру. Беру гроші з рук і запитально дивлюся на неї, а вона лише посміхається.
Але це рідкісні випадки, в основному сиджу я зі своїми книгами і рідко хто цікавиться ними. А далі … Далі життя тече своєю чергою, Всевишній дозволяє мені жити далі, з роками я навчилася посміхатися. Отак і доживаю своє століття.
