Чоловік купив довгоочікувану машину. Зайняв для покупки гроші у свого роботодавця. Повинен повернути борг упродовж пів року. Роботодавець вичитуватиме у нього гроші частинами із зарплати. Зарплата чоловіка йде від виробітку — чим більше зробив, тим більше отримав.
Для нашої сім’ї це надто дорога покупка, борг повернути нам буде нелегко. У нас маленька дитина, у всіх не все гладко зі здоров’ям, вічні витрати на обстеження та лікарів, і так економимо на всьому, а тепер доведеться заощаджувати ще сильніше. Але виходу не було — чоловіка перевели на інше місце роботи територіально, і добиратися туди йому було дуже й дуже проблематично, потрібна була машина. Тому довелося зважитися на покупку та знайти вихід. Тим більше, що про машину чоловік мріє вже кілька років, але все не виходило грошей назбирати.
Здавалося б, треба радіти придбанню. Але є дещо «але». Чоловік завжди був трохи скуповуватий. Це було не так помітно, доки я працювала сама. Коли вийшла в декрет, і мій заробіток припинився, нам часто стало бракувати грошей. У чоловіка посилилася скупість.
Він став пред’являти мені претензії, що багато грошей витрачається в магазинах на їжу, став коментувати, що багато купую вершкового масла та молока. Їм його лише я. Але ж треба й мені щось їсти! І не так уже, начебто, і багато я цього купую.
У нас основний їдок у сім’ї – чоловік. Він великий привереда, гарнірів не їсть, в основному, тільки м’ясо у різних видах та супи на м’ясі. У результаті, як ми не економимо, але їсти йому треба, інакше не зможе працювати. Не зможе працювати, не буде грошей. Доводиться годувати його тим, що він їсть.
Я або доїдаю, якщо щось залишається після нього чи дитини (від загальної страви на столі, не недоїдки з тарілок, звичайно), або готую собі щось за мінімумом і дешеве. Чоловік особливо не цікавиться, чим я харчуюсь, але дуже невдоволений, якщо йому їжі немає.
При цьому сам у магазин не ходить, робота важка, приходить пізно, начебто, логічно, що простіше мені ходити. Але до мене претензії, що великі витрати, що підозріло швидко витрачається зарплата чоловіка.
Спочатку просто виправдовувалася, що тільки найнеобхідніше для дитини, для неї. Далі довелося показувати чеки, вести облік витрат і доходів. Принизливо, проте скандалів немає. А скандали мене шалено вимотують. Краще що завгодно, ніж слухати крики чоловіка.
При цьому було таке кілька разів, що чоловік мав заховані гроші. Щоправда, розкривалося це неймовірним чином, мені щастило все випадково з’ясувати, а чоловікові не щастило приховати. Лаялася з ним через це.
Прикро було, що мені потрібний одяг, з дірками ходжу, він це знає, ніби шкодує мене, що грошей зараз немає, а потім виявляється, що у нього прихована сума лежить. Або просто не вистачає на їжу нам і на суміш і памперси дитині, а потім знову виявляється, що чоловік мав у цей момент гроші.
Спершу чоловік каявся, що такого більше не буде. Потім перестав вибачатися та обіцяти виправитися.
Я змирилася зі станом речей, тому що піти від нього поки що дитина маленька не можу. Потрібно вийти на роботу з декрету хоча б. Можливо, потрібно шукати нову роботу, оскільки на старій зміни.
Дитина не винна, що батько такий жадібний і хитрий, а мати надто дурна і довірлива виявилася, що з таким зв’язалася і вчасно не зрозуміла, що собою людина представляє. Все ж таки чоловік приносить гроші в будинок, і на них ми живемо. Я зароблятиму в будь-якому випадку менше, ніж він.
Звісно, це все дуже підриває довіру. Точніше, довіри вже нема. І це жахливо так жити. Але нічого не вдієш. І ось тепер купівля машини. Я мріяла купити одну річ для себе, дорогу. Чоловік відмовив, бо ж йому треба купувати машину.
Прикро, але треба чекати свого виходу з декрету та першої зарплати. Тоді куплю сама, не принижуватимуся і проситиму.
Готуюся до виходу на роботу, купила на розпродажі дешеві дві блузки — отримала від чоловіка догану, що не мала права. Посварилися, помирилися, моє розчарування росте, ну та гаразд.
Приходить чоловік щасливий після покупки машини. Радію разом із ним. А він заявляє, що у договорі про купівлю машини сума одна, а продавцю він дав значно більше. Мовляв, ось який хитрий продавець.
Продавав від імені брата за довіреністю, брат закордоном. Мовляв, вирішив надути брата і гроші, що понад договір, собі покласти в кишеню. Я спочатку обурююся, яка жахлива людина, а потім до мене доходить, що це не продавець брата надує, а чоловік мене. І це вже не просто кілька тисяч. Це вже велика сума, одна четверта вартості машини.
Пропадає вся моя радість за чоловіка та нашу сім’ю. Прямо говорю, що він мене обманює і взяв ці гроші. У чоловіка безневинний вигляд, він дзвонить продавцю і просить підтвердити перед недовірливою дружиною, за скільки він купив машину. Продавець щось бубонить, начебто, і підтверджує.
Але вони могли гроші й навпіл поділити, і чоловік міг спеціально продавця попросити підтвердити його слова переді мною.
Чоловік ходить увесь такий скривджений, надутий, мовляв, я параноїк, даремно його ображаю, він святий великомученик, дметься, відвертається. Його звична тактика: зробити мені щось погане, а потім дмухати, що я пред’являю йому претензії, не вибачатися, мовчати, поки не пройде час, і мені не доведеться першою з ним заговорити з якогось спільного питання. І так бридко від усього цього.
Вийду з декрету, нічого хорошого на мене не чекає. Багато роботи, розлучення, життя матері-одиначки, вічне безгрошів’я. Але й у цьому шлюбі жити неможливо. Не можу довіряти такому ошуканцю.
Спершу думала, дам йому шанс перед розлученням. Може, зможе змінитись. А тепер я розумію, що нічого вже з ним не хочу. Гидко.
