Я часто проїжджав повз це перехрестя. Там просив милостиню чоловік років сорока. Він накульгував, спираючись на тростину. Я опускав віконце і діставав із кишені заздалегідь приготовлений папірець. Він кивав мені і дякував. Чим я міг допомогти? А ось, виявляється, міг.
Біля стовпа на острівці, між потоками машин у дві сторони, завжди лежав його рюкзак з нехитрими пожитками. Пляшкою води та парою бутербродів. А поряд… Поруч із ним сиділи двоє. Невеликий рудий пес і величезний сірий кіт. Вони також працювали. Не просто спостерігали.
Вони підтримували свою людину. А як би інакше він вистояв цілий день на пекучому сонці у мареві машин та клубах газів? Отже, я проїжджав повз навмисне. Вискочивши на пару секунд під час червоного світлофора я залишав поруч із парочкою два пакети з кормом.
Вони пильно дивилися на мене. Собачка радісно гавкав, а кіт, принюхавшись, дивився суворо. Машини, що проїжджали, зупинялися і деякі лаяли чоловіка за те, що тягає з собою кота і собаку, а деякі намагалися допомогти. Такі друзі заслуговують на допомогу.
Цього дня спека лилася з неба, розтікаючись рівномірно по місту і здавалося… Здавалося, що ніщо живе не може існувати без кондиціонера поза закритим приміщенням. Я під’їхав і простяг чоловікові пакет із двома пляшками води та всякими дрібничками.
Він як завжди подякував мені, і віднісши підношення до рюкзака на острівці безпеки налив води своїм котяче-собачим помічникам і пішов далі. Попереду мене стояла машина із розряду тих, про які кажуть – величезна. Я не дуже знаюся на їхніх марках, але здається, це був великий білий мерседес.
Чоловік зупинився біля дверей водія, і віконце відчинилося. Звернув я увагу на нього, бо звідти з’явилася рука і щось почала показувати. Мені не сподобалося це, і я навіть не можу пояснити чому. Буває таке відчуття небезпеки. Ось і з’явилося.
Чоловік, що стояв біля мерса, щось пояснював і показував на свою ногу, а рука люто крутилася в повітрі. Потім дверцята мерса відчинилися і на асфальт під ноги полетіли дрібні гроші. Машина верескнула колесами з такою шаленою силою, що було видно білий щільний дим.
Зірвавшись із місця на червоне світло, величезний автомобіль зник за поворотом. Я відчинив дверцята і вийшов. Чоловік стояв посеред дороги. Він затулив обличчя руками і плакав, я нахилився і зібравши гроші поклав їх йому в кишеню.
І тут я побачив, що кіт і собака примчали до своєї людини і труться об його ноги. Вони намагалися втішити його. І він поступово заспокоївся. Намагаючись не думати про те, що сталося, я сів за кермо, але нерви били мене, як струни.
Тихенько видихнувши і затиснувши всередині обурення, жалість і почуття безвиході, я натиснув на газ. Зелений горів давно і всі, хто їхав позаду мене, помчали в сонячному мареві дороги люто мені сигналячи. А ось і ні. Усі водії та інші пасажири вийшли зі своїх машин і стали купкою довкола чоловіка.
Вони діставали гроші та відчиняли багажники. Тут же з’явилася жінка із соціальної служби. Вона взяла чоловіка під руку і повела у напрямку своєї машини. Решта понесли його рюкзак, собаку та кота. Робити тут мені більше не було чого. Можливо, цей випадок допоміг йому. Я сподіваюся.
Проїхавши метрів двісті до будинку, я побачив праворуч на тротуарі страшну аварію. Величезний білий мерседес вилетів праворуч і врізався в стовп електропередач. Стовп був бетонний, монолітний, високий та товстий. Так що машина обійняла його своєю передньою частиною з усіх боків.
Скло вилетіло назовні, двері водія висіли на якомусь залізяччі, а сам власник, судячи з усього вибивши лобове головою, вилетів назовні. Він думав, що йому все можна, а виявилося, що це абсолютно все можна бетонному стовпу і саме йому було все одно. Стовп навіть не похилився.
Водій сидів на асфальті, обхопивши голову руками. Його обличчя було залите кров’ю. Анжела, медсестра, вимагала, щоб я зупинився на узбіччі. Гарне виховання і добре серце вимагали від неї надати першу допомогу цій людині. Я знехотя зупинився. Я то, не так добре вихований, як вона…
Чесно кажучи, якби я був один, то неодмінно проїхав би повз. Надавати першу допомогу цій людині я не хотів. Я зупинився метрів за двадцять, і Анжела вибігши з машини підійшла до невеликого натовпу. Там уже були медсестри та лікар. Вони намагалися якось допомогти.
А я раптом побачив, що губи водія, що сидів на асфальті, рухаються. Не знаю чому, але мене як магніт потягло туди. Мене не цікавив його стан, але чомусь дуже важливо почути, що він шепоче. Підійшовши ближче, я нахилився і заглянув йому в обличчя. На мене дивилися налиті кров’ю шалені очі. Він був у шоці.
-Що? Що? – запитав я підсуваючись ще ближче.
-На землю. На землю. На землю. На землю.
Чоловік нескінченно повторював ці слова. Потім, раптом зупинився і глянув на мене. На якусь частку секунди його очі просвітліли, і він явно сказав.
– Я йому на землю кинув.
І тут його обличчя спотворила така гримаса лютого болю та розпачу, що я не зміг більше дивитись. Відвернувшись, я повернувся до своєї маленької машинки і закурив. Цієї хвилини підлетіла швидка і рятувальники. Вони всі разом намагалися відчинити задні двері машини.
Як виявилось, там була дружина водія. Незабаром ми поїхали. Нема чого нам було там робити. Та й решті теж. Вони тільки заважали професіоналам, що під’їхали. Більше я не бачив чоловіка на цьому перехресті, як і ніде більше. Я так розумію, що жінка з соціальної служби змогла допомогти….
