Вісім років тому я переїхала із провінційного міста до столиці. Живу з дітьми та мамою на орендованій квартирі.
Два роки тому познайомилася із чоловіком з Одеси. Зустрічі проходили то у столиці, то у його місті. Із самого початку не сприймала Одесу як місце, де я можу «осісти», але хлопець запропонував з’їхатися.
Зараз, коли настав час збирати речі, забирати документи зі школи, йти з улюбленого офісу з видом на чудовий парк та озеро, прийшов страх переїзду до маленького міста. Все починати спочатку: школа, робота, друзі.
Столиця це місто з великими можливостями. Я люблю її широкі просторі вулиці, парки. В Одесі цього нема.
За вісім років я не мала грошей для розвитку, все йшло на квартиру, їжу, одяг, лікарів. І зараз, якби ми залишилися жити у Києві, чоловік зміг би допомогти мені фінансово у моїй реалізації. Але він проти переїзду до столиці.
До моїх дітей добре ставиться, дарує подарунки, мене любить і це взаємно. Тоді чому я почуваюся такою нещасною, ніби все руйнується? Чому я так чіпляюся за місто, в якому я нічого не маю?
Олеся, 40 років
