Ольга завжди знала, що вона — особлива людина, але її партнери чомусь не поділяли цю думку. Набридлий сценарій повторювався раз у раз: сварки, довгі нудні монологи, самотність. Мама казала: «Олюшко, на тебе не можна кричати, можна тільки домовлятися». А де ж знайти того, хто готовий домовлятися?
І ось чергове фіаско. Ну що ж, одна так одна. Спочатку завжди боляче. Ольга чекала, що поступово життя почне налагоджуватися, проте минув місяць, а тяжке почуття десь глибоко в серці не вщухало.
Трохи допомагала робота, але у вихідні дуже хотілося зателефонувати тому негіднику — настільки було задушливо й самотньо. Дзвонити ніяк не можна, це просте правило знають навіть п’ятикласниці. У кіно! Треба терміново йти в кіно! На три сеанси поспіль.
По дорозі Ольга заглянула в поштову скриньку. Стос газет, буклетів і один білий конверт. Трохи поміркувавши, вона повернула ключик: заберу потім, не вистачало ще перед виходом забруднити руки свіжою друкарською фарбою.
Годзілла на екрані ліниво возила туди-сюди товстим хвостом, маленькі, як мурашки, люди бігали навколо і кричали. Боже, не можна бути такою дурепою! Лист надіслав він, точно він. Довгоочікуване примирення зовсім близько, а вона сидить і жує несмачний, схожий на пінопластові кульки попкорн.
Додому Ольга не йшла — летіла: її окрилювало передчуття чогось дуже важливого і хорошого.
Лист лежав на місці. Обережно витягнувши його двома пальчиками, дівчина понюхала конверт. Незнайомий запах, але приємний: щось свіже, ніжне, хвоя, лимонад і цитрус. Пікнік на лісовій галявині.
Лист був написаний від руки — мила дивина в епоху панування Times New Roman, і почерк твердий, красивий, без дурних завитків. Жодної орфографічної помилки.
Варто зауважити, що Ольга потай пишалася своїми оцінками з української мови в школі, і чоловіки, які писали грамотно, мали більше шансів сподобатися їй.
«Добрий день!
Не вважайте мене нахабом, але ви – найчудовіша дівчина на світі.
У мене є пропозиція. Будь ласка, завтра о 17.30 вийдіть на балкон на 10 хвилин. Нічого робити не потрібно, просто вийдіть. Будь-яка робота має бути оплачена, тому додаю до листа скромний гонорар. Якщо моє послання вас образило, приношу вибачення.
З щирою повагою, Х.».
У конверті лежали дві тисячні купюри. Ну що ж. Таких диваків Ользі ще не доводилося зустрічати. Лист так захопив її, що втрачене кохання само собою відійшло на другий план. Може, ризикнути й вийти? А що одягнути? Посміхатися чи ні? Її будуть фотографувати?
Тієї ночі Ольга вперше заснула без пустирника.
***
Ранок настав зрадницьки швидко. Примруживши одне око, Ольга намацала телефон і вимкнула будильник. Обійдуться день-другий без неї. (Як не дивно, дійсно обійшлися: дівчина була бухгалтером, а поза періодами здачі звітності бухгалтер — фігура ефемерна.)
Вчорашній лист справив на Ольгу дивний вплив: хотілося слухати пісні французькою та робити кумедні дурниці.
І півонії, багато білих півоній. Дійшовши до метро, вона купила у бабусь квітів, привела себе до ладу і о пів на шосту вийшла на балкон у маленькій чорній сукні та з букетом у руках.
Ольга не помітила нічого підозрілого, але відчуття чиєїсь присутності приємно лоскотало нерви. Взявши аркуш паперу, вона написала: «Продовжимо?» і кинула повідомлення у свою поштову скриньку.
Наступного дня на неї чекали ще дві тисячі і лист:
«Вітаю!
Звісно, продовжимо. Півонії прекрасні, але ви їх затьмарили. Якщо можна, висловлю невелике побажання: розпущене по плечах волосся вам пасує більше».
«Збоч.нець», — подумала Ольга й радісно засміялася.
Під час обідньої перерви вона збігала до салону краси, який обіцяв відвідувачкам «образ, як у Кім Кардашян», і на гроші незнайомця зробила зачіску, укладку та манікюр.
Зміни не залишилися непоміченими: системний адміністратор одразу ж запропонував Ользі допомогу з операційною системою, а старший менеджер замінив пляшку з водою в кулері, хоча стара була заповнена на дві третини.
О 17.30 вона вийшла на балкон і голосно сказала: «Ну привіт, збоч..ць. Насолоджуйся». На прощання, не втримавшись, Ольга лукаво підморгнула невидимому глядачеві.
Наступний лист гласив:
«Добрий день!
Тепер я можу сказати, що бачив ангела. Розпущене волосся дуже вам личить. Будь ласка, одягніть сьогодні червону сукню.
З щирою вдячністю, Х.
P. S. Я не збоч.нець».
Як він міг її почути? Хоча, чи не все одно, нехай таємниця залишається таємницею і додає життю нових барв.
На чергові дві тисячі Ольга купила постільну білизну з трояндочками та волошками.
***
Поступово прогулянки на балконі стали частиною її розпорядку дня. Щодня на Ольгу чекали гроші та невеликі завдання. Сказати мовою глухих: «Світ прекрасний, і я прекрасна», жонглювати трьома яблуками, заспівати пісню англійською мовою тощо.
Ставало все цікавіше, дівчина з нетерпінням відкривала черговий конверт і чекала послань. Гроші брала із задоволенням, але справа була вже не в них.
Звичайно, їй хотілося знати, хто цей щедрий незнайомець. Визрів план, дуже простий: Ольга вирішила простежити процес потрапляння листів у скриньку. О п’ятій ранку, прихопивши пляшку з водою та бутерброд, вона зайняла стратегічно зручну позицію на сходовому майданчику другого поверху.
Через годину знизу почулося невпевнене шаркання. Нахилившись через перила, Ольга побачила бабусю — типову божу кульбабу в хустці та в’язаній кофтинці. Перелякано озираючись, старенька потягнулася до поштової скриньки.
– Я так розумію, ви моя таємна шанувальниця! – голосно сказала Ольга і збігла сходами вниз.
Бабуся охнула і спробувала втекти з під’їзду, але не тут-то було. Молодість виявилася спритнішою.
Вони вийшли у двір разом.
– Розповідайте, – попросила Ольга. – Інакше я буду думати, що беру гроші у якогось жвавого пенсіонера.
– Не у пенсіонера, а у інваліда, – тихо поправила бабуся. – Не подобалася мені ця затія. Але він уперся як баран: йди та йди. Ось і ходжу.
– Він інвалід?
– На інвалідному візку. Йому було двадцять п’ять, він красувався перед дівчиною і стрибнув з обриву в озеро. А там води по коліно. Багато операцій робили, та без толку, з тих пір не ходить.
– А звідки в нього гроші?
– Тільки ноги відмовили, голова-то в порядку. Сидить, стукає цілий день по клавішах, працює за комп’ютером. Коли нудно, бере бінокль – і дивиться, що там коїться в сусідніх будинках.
Коли почав листи писати, просто розквітнув, посміхається щодня. Раніше ж жити не хотів. Дівчина кинула, друзі забули, та й друзі ці ніякі, значить. Не хоче, щоб його жаліли, особливо батьки. Тільки зі мною спілкується. Я доглядальниця.
– Будь ласка, нічого йому не кажіть. До речі, а як йому вдається мене почути? До сусіднього будинку далеко.
– Читає по губах.
***
Після розмови з доглядальницею листи перестали приходити. «Виказала», – сердилася Ольга, але вперто виходила щовечора на балкон. Відмовитися від відчуття потрібності комусь дуже непросто. Одного разу вона зважилася і сказала:
– Привіт, збоч.нцю. Як ти там? Мою колегу сьогодні вжалив шмель. Прямо посередині лоба. Ще я бачила сон про динозаврів і купила новий чайник.
Дівчина розуміла, що невидимий глядач чекав на неї і ловив кожне слово. Здавалося, відстань між ними скорочується. Ольга почала читати статті, присвячені людям з обмеженими можливостями. Спочатку було страшно, потім не дуже. Вийшовши на балкон вкотре, вона повідомила:
– Я сьогодні читала про твою недугу. Тобто не про хворий мозок, з цим усе зрозуміло. Про ноги. Якщо ти мене вкусиш, я теж перестану ходити? Чи будемо кусатися обережно?
Він сміявся, вона це відчувала.
– Ти б написав що-небудь. Можна й без грошей. Я хвилююся.
У поштовій скриньці лежав новий лист.
«Привіт, мій ангеле. Вчора ти була жахливо смішна. Саме в такій послідовності (перше слово – жахливо). До листа додаю 50гривень, гумор нині коштує недорого. Ти дуже красива!».
Листування відновилося. Одного разу на вулиці Ольга зустріла колишнього, але цей епізод майже не справив на неї враження.
Дівчина поспішала додому: «балконний» час належав іншій людині. О 17.30 вона з’явилася на чергове заочне побачення в купальнику, шапочці для плавання та окулярах. І голосно промовила:
– Я запрошую тебе в басейн. Не відмовляйся, доглядальниця сказала, що можна. Хочу тебе бачити.
Наступного ранку листа в скриньці не було. Ольга розлютилася і, підкарауливши бабусю-посередницю, передала їй конверт з купюрами та листом.
«Привіт, мій милий, сусід навпроти. Передаю тобі 14 000 гривень (7 днів по 2 000, які ти платив 3 місяці тому) плюс 5000 від мене в подарунок. Завтра рівно о 10 зустрічаємося біля мого під’їзду».
***
Ольга не спала всю ніч, а вранці, спускаючись вниз, кілька разів глибоко зітхнула і поплескала себе по щоках, щоб заспокоїтися.
Він чекав унизу. Інвалідний візок, сорочка, джинси, вже знайомий запах лимонів і лісу. Молодший, ніж уявляла Ольга, і дуже симпатичний.
– Я загрався, – сказав він. Було помітно, що він переживає. – Вибач мене. Ось гроші. Напевно, продовжувати не потрібно.
– Може, хоча б спробуємо?
– Буде непросто і, швидше за все, боляче.
– Я не збираюся завдавати тобі болю.
– Все одно поранимося. Обидва.
– Ти з самого початку намагаєшся командувати і вирішувати за двох, – зауважила Ольга. – Тепер моя черга. Сьогодні підемо в басейн, а далі – подивимося.
Вона рішуче підійшла до візка і повезла його в літо.
