Чому діти не забирають до себе стареньку матір

Я народилася на селі і прожила там все своє життя. У нашій маленькій хатинці на околиці села жили і мої батьки, і бабуся з дідусем, і навіть прабабуся. Коли заходиш всередину, відчувається якась особлива атмосфера та енергетика.

Сюди я привела свого нареченого, коли була молодою. Тут виросла і моя єдина дочка. Важко уявити, скільки пережив цей будинок.

Життя його неабияк потріпало: він просів, з’явилася пліснява, а десь і зовсім поли почали гнити. Затхлий запах настільки в’ївся в меблі, що часом мені важко дихати, поки я всередині.

Грошей на капітальний ремонт наша родина ніколи не мала. Ми намагалися вирішувати дрібні проблеми, коли ті з’являлися. Зараз я розумію, що моє затишне маленьке гніздечко просто стало непридатним для життя. Але подітися мені нема куди…

Якось я зустріла свою давню знайому, яка мешкає в іншій частині села. Тамара просто сяяла від щастя:

«Тонько, ну ти уявляєш, мій синок купив мені новенький будинок. Каже, що хоче, щоб я жила ближче до них із дружиною і була завжди поряд!».

Тоді я ледве стрималася, щоб не заплакати. Як би я хотіла опинитися на місці Тамари. Але я знаю, що моя дочка не має таких грошей. Залишається лише мріяти.

Буквально за кілька днів після цієї зустрічі мені зателефонувала моя дочка. Вона сказала, що вона має для мене сюрприз. Мене привезли машиною до нової 3-кімнатної квартири.

Подумати тільки! Я не повірила своїм очам. Зраділа, що дочка із зятем заберуть мене до себе і все налагодиться.

У квартирі був зроблений свіжий ремонт, все таке чистеньке і доглянуте. Просто рай! На радощах я одразу ж спитала у дочки:

«Юлечко, а покажи мені, будь ласка, мою кімнату».

Але моє прохання ніби ввело її в ступор:

«Мамо, ми привезли тебе, щоби показати тобі нашу квартиру. Ми взяли кредит і тепер житимемо тут. Вибач, я не хотіла, щоб ти подумала, що ми заберемо тебе до себе».

А тоді вона сказала, що тут не вистачить місця для всіх нас. Адже незабаром народиться малюк, а за рік вони хочуть завести ще одну дитину. Ось так сюрприз! Напевно, я сама винна. Збудувала в голові повітряні замки, мрійлива стара! А дітям до мене немає справи, вони живуть своїм життям.

Мені стало прикро до сліз. Хоча я розумію, що мені ніхто нічого не винен. Збрехала дітям, що я записалася на прийом до лікаря, і пішла. Додому добиралася останнім автобусом.

А потім ще кілька днів не могла знайти собі місця. Сподівалася, що Юля мені подзвонить і покличе до себе. Яка ж я дурна.

Звісно, ​​мені ніхто не зателефонував. Сиджу біля віконця, поруч лежить старий кіт Тимко. І так самотньо на душі: нікому ми з котом не потрібні, ніде на нас не чекають. І Юленьку ні в чому винуватити не можу: дівчинка будує своє життя. Але як мені бути?

You cannot copy content of this page