З моїми родичами пов’язувало нас моє важке дитинство 90-х років. Мама та тато поїхали на заробітки, щоб хоч якось улаштуватися в житті. Мене ж віддали тітці на піклування. В село.
Мені 5 років, навколо кури, гуси та нескінченні бур’яни. Це дуже весело та забавно. Я і двоюрідний брат гуляємо разом з такими ж дрібними бовдурами, ну, може, на 2–3 роки старше. Іноді ходимо на край села, щоб поцупити автомобільний акумулятор і виплавити з його свинцевих ґрат собі грузил для вудочок.
А іноді можемо зробити «набіг» на чужи ділянки, нарвати вишень, черешень чи яблук. Дитинство. В той тяжкий час, пам’ятаю, ми харчувалися з двоюрідним братом окремо, вірніше як: його звали в будинок хвилин на 15, а мені говорили ще прогулятися чи принести води курям із сусіднього джерела. Але Андрій мені якось проговорився, що його змушують щось з’їсти, а він цього терпіти не може.
Ну а я в цьому віці про таке і не думав. Тільки потім виявилося, що мої батьки пересилали тітці гроші, причому непогані, які вона витрачала так, як вважала за потрібне. Ну та Бог із нею.
Минуло 17–20 років. Я став непоганим «айтішником» і справи йшли вгору. І одного чудового дня дзвонить мені Андрюха, якого я не бачив уже більше 15 років. Каже, брате, виручай. Потрапив в аварію і машину розбив, а ще маю потерпілому за ремонт чималі гроші виплатити. Чи маєш 120 тисяч? Поверну, під розписку.
Спершу подумав, що шахраї, але потім, розговорившись про дитинство, зрозумів — він. Запросив приїхати до міста. Ми зустрілися, згадали дитинство, я пожурив його за зайві кілограми, а він мене за ранню залисину, і ми пішли в шинок. Після, вже будучи добрим, я запропонував братику піти до нотаріуса, щоб у нього завірити розписку. Машина справа серйозна, а в селі заробітку немає, я все розумію.
У цей момент Андрія начебто підмінили. Ти що, мені не віриш?! Та я тобі все віддам до копійки! Ось це родич, адже в дитинстві у мене жив, на шиї сидів практично! Навіщо нотаріус? Ти мені на слово не віриш?! Ну і все в такому дусі. Я якось швиденько протверезів і відправив братика додому на таксі. Повірте, ранок мене покарав не лише похміллям, а й значним рахунком за доставку родича.
Насамперед подзвонив тітці. Розпитав, як справи, що нового та інше. І ось що виявилося: Андрій наш навіть прав водійських не має. Та й грошей на машину нема. Зате є одне дівчисько, міське. Так ось дуже любить та дівчина подарунки та поїздки до Туреччини. А Андрюха дуже любить її.
Грошей, ясна річ, я братові не дав. По-перше, не віддасть – точно. А по-друге, я вважаю, нічого хорошого із цього союзу не вийде. У нього двоюрідних братів ще двоє, а рідна лише сестра. Візьме у борг, не віддасть, а потім і спілкуватися перестануть. Коротше кажучи, навряд чи воно того варте.