Родинні історії

Чи треба залишати дітей та їхати до Італії на заробітки, якщо родичка спокушає грошима

Я народилася у селі і майже все життя провела там. Батьки жили бідно, тулилися великою родиною у маленькому будинку. Тому змалку я мріяла вирости і поїхати від них, почати своє життя.

Так і вийшло. Майже одразу після школи я вийшла заміж за свого однокласника Михайла. А потім переїхала жити до нього та його матері до іншої частини села.

Євдокія Семенівна прийняла мене, але якось холодно ставилася до мене. І, якщо чесно, я ніколи не намагалася налагодити з нею стосунки. Зразу зайнялася господарством, а потім і діти пішли: спочатку хлопчик, а потім дівчинка.

Щоб прогодувати сім’ю, ми з чоловіком працювали з ранку до ночі за копійки. Вищої освіти я так і не здобула, коли мені було вчитися, про що зараз я дуже шкодую. Мишко якось байдуже до мене ставився. Але з’ясовувати з ним стосунки мені не хотілося. Та й сил не було — уся в роботі.

Якось до нас у гості прийшла моя кума, яка повернулася з Італії. Вона їздила туди на заробітки і повернулася в такому захваті, що весь вечір говорила лише про одне.

«Алло, ти ніколи не зможеш заробити стільки, скільки можна заробити там. Повір мені, я вже почала відкладати гроші синові на квартиру!» — не вгамувалася Валя.

Вона пішла, але я ніяк не могла викинути з голови думки про її роботу. Наступного дня вирішила розпитати в неї, може, я можу поїхати туди. Валька сказала, що нічого не обіцяє, але спитає. Через тиждень вона поїхала, а я повернулася до звичайного життя, вже забувши, про що почала мріяти.

Але за кілька місяців Валя раптово зателефонувала мені. Вона сказала, що в будинок по сусідству потрібна доглядальниця для літньої жінки.

Кума порекомендувала мене, а з огляду на її гарну репутацію їй довірилися і вирішили мене взяти. Тоді я не могла повірити своїм вухам! Звичайно, це було серйозне рішення, але вибір був очевидним.

Дітей я довірила свекрусі, яка сприйняла новину спокійно. А чоловік навіть якось зрадів, коли дізнався про все. З того часу ми працювали з кумою по сусідству, а додому їздили по черзі. Все зароблене я віддавала свекрусі та чоловікові, хотіла, щоб вони поставили діточок на ноги.

10 років пролетіли на одному диханні. Старшому ось-ось виповниться 14 років, і я переживала, що свекрусі буде важко з ними справлятися. Але їхати додому було ще зарано. Мені постійно здавалося, що я все одно надсилаю їм мало грошей і що потрібно ще більше, адже попереду ще стільки турбот.

Але життя внесло свої корективи. Якось мені зателефонувала Євдокія Семенівна і тихим спокійним голосом сказала:

«Алло, не довгий мій шлях. Тобі краще приїхати якнайшвидше. Та й Мишка давно вже немає вдома. Вибач, що раніше не сказала».

Коли я приїхала, виявилося, що мій чоловік уже давно мені зраджує. Свекруха боялася мені говорити, бо не хотіла, щоб ми розлучалися. Не хотіла залишатися сама без онуків та жити з новою жінкою сина.

Вона вибачалася переді мною, витираючи сльози на обличчі, казала, що любить мене. І шкодує, що мовчала всі ці роки, не показувала своїх почуттів.

А потім Євдокія Семенівна дістала з шафки конверт із грошима. Там лежало кілька тисяч євро, які вона всі ці роки відкладала, щоби зараз я могла повернутися до сім’ї. Свій дім вона вже переписала на мене і пообіцяла зробити все, що ще в силах, щоб ми з дітьми були щасливі.

А ще свекруха подивилась у мої очі та сказала, щоб я відпустила чоловіка. Не тримала на нього зла і змогла впустити у своє життя іншу людину. Того дня я зрозуміла, що ніколи не знала, яка насправді моя свекруха. І на який справді людський вчинок вона здатна. Ми обнялися і разом тихенько заплакали.

За місяць Євдокії Семенівни не стало. Але прийшла надія, що життя зміниться на краще. Маленькими кроками я почала зближуватися зі своїми дітьми. І нарешті зрозуміла, що материнське тепло і виховання важливіше за будь-які на світі гроші.

Вам також має сподобатись...