Моя дружина продумує будь-яке сімейне свято до найдрібніших деталей. Зазвичай я не лізу до цих справ.
Але останній випадок все змінив. На носі мій День народження і Оля складала список гостей.
«Ковальових кликати не будемо. Торік вони подарували тобі замало грошей!» – заявила дружина.
Я був шокований, якщо чесно:
«Яка різниця, скільки грошей було в конверті? Я в добрих стосунках із Толею. Згадай, скільки разів він допомагав мені. Чого тільки варте екстрене лагодження нашої машини, забула?»
Дружина подивилася на мене несхвально і сказала, що наші чоловічі справи не мають тут ніякого значення. А потім скривджено почала скаржитися, що Марина, дружина Толі, їй навіть не подруга: «За весь рік взагалі нічим не допомогла мені!»
Я взагалі не розумію цих дурниць. Ну яка різниця, хто та скільки кому подарував? По-перше, у всіх бувають труднощі у житті. По-друге, дружба не вимірюється грошима! Пам’ятаю часи, коли було досить якоїсь дрібнички, щоб бути найщасливішим іменинником.
Я й сам не завжди дарував друзям конверти. Якось я прийшов на свято з касетою, на яку були записані мої улюблені пісні. Весь вечір ми слухали музику та розмовляли з хлопцями про життя, згадували минуле. Тоді ми були дійсно щасливі! А зараз що?
«Ти не розумієш. Від суми в конверті залежить те, як сильно людина тебе поважає. Ну, згадай себе: ти ніколи не прийдеш на День народження з порожніми руками. Незважаючи на всі наші кредити та борги, для друзів тобі нічого не шкода!» — не вгамувалася дружина.
Я не впізнавав Олю і дуже не хотів з нею лаятись. Тема зам’ялася якось сама собою, і більше ми до цього не поверталися. А вранці у свій День народження я просто поставив дружину перед фактом:
«Пробач, я таки не зміг не покликати Кузнєцових».
Дружина була в люті:
«Ти з глузду з’їхав! У мене стіл розрахований на 10 осіб. Якщо прийдуть Кузнєцови, доведеться зателефонувати до Сімашко і збрехати їм, що свято скасовується. Хоча вони завжди дарують дуже багато грошей. Провчу тебе так!»
Чому вона поводиться так? Олю начебто підмінили. Сваритись у такий святковий день мені не хотілося:
«Люба, давай покличемо всіх! Якщо їжі не вистачить, замовимо щось у ресторані. З якого часу ми стали такими корисливими? Нехай наші друзі самі вирішують, що краще подарувати на День народження. Подумай лишень, який приклад ми показуємо нашим дітям! Невже ти хочеш, щоб вони виросли жадібними?»
Оля трохи пом’якшала, але було видно, що ситуація її не дуже влаштовує. Наприкінці вечора вона підійшла до мене і вибачилася. І більше ми до цієї теми ніколи не поверталися.
