– Отже, так, Вікторе. – Дружина стояла на кухні, презирливо дивлячись на чоловіка. – У мене важлива розмова. Навіть не здумай мене перебивати.
За весь час, поки були одружені, чоловік уже прекрасно зрозумів, чим загрожує подібний вступ. Грім і блискавки посиплються на його голову пачками.
– Ну, давай, починай. – Він уже здогадувався, що хоче повідомити дружина. Їхній шлюб тріщав по швах, останні кілька місяців сварки і словесні розбірки стали буденністю. Найбільше Віктору було шкода доньку Карину. Чотирнадцятирічна дівчина була змушена слухати скандали щодня. Вона сильно переживала, адже любила і тата, і маму.
– У мене є інший. Ми зустрічаємося три місяці, і нам добряче набрид такий стан справ. – Дружина схрестила руки на грудях, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що це тільки початок. – Я хочу розлучитися. І жити разом із коханою людиною, а не з тобою, якого не бажаю бачити.
– Так, зрозуміло. – Чоловік поморщився, немов з’їв часточку лимона. – Чудово. Тільки в мене є запитання. Найголовніше – коли звільниш мою квартиру від своєї присутності?
– У сенсі? – Не зрозуміла дружина. – А нам де жити?
– Не нам, а тобі. – Посміхнувся Віктор. – Ти, видно, забула, що цю житлоплощу мені залишили батьки ще задовго до нашого знайомства. Ви, мадам, на неї жодних прав не маєте. Завтра ж вирушу до відповідної організації, щоб вас звідси виписати.
Він усміхнувся, побачивши витягнуте обличчя дружини.
– Тож, дорогенька, йди на всі чотири сторони, шукай дах над головою.
– А Карина? Ти не маєш права позбавляти житла власну доньку.
– Повністю згоден. – Чоловік зобразив на обличчі подобу посмішки. – Я тобі більше скажу. Перепишу на неї квартиру, щоб, коли їй виповниться 18, вона була тут повноправною господинею.
Подружжя ще довго лаялося, обговорюючи, кому що дістанеться при розлученні. А дівчина сиділа у своїй кімнаті й гірко плакала. Вона не уявляла собі, як житиме далі, без тата.
– Тату, а ти куди подінешся? – Запитала вона, зайшовши на кухню і побачивши батька, який самотньо сидів за столом. – Де житимеш, чим займатимешся?
– Не переживай, не пропаду. – Чоловік скуйовдив коротку стрижку Карини. – Друг дитинства кличе до себе в Харків. Він власник величезного заводу, йому дуже потрібен надійний помічник, якому можна багато довірити.
Віктор зітхнув, тужливо озирнувшись.
– Ось так, донечко, і буває. Живеш, сподіваєшся на людину, віриш їй. А вона… Раз і зрадить, немов нічого й не було.
Шлюборозлучний процес не зайняв багато часу. Усіх формальностей було дотримано, дівчина стала власницею двокімнатної квартири. Щоправда, до її повноліття опікуном була Лариса.
Буквально через два дні після того, як батько пішов, у будинку Карини оселився новий мешканець. Він квапливо заніс у квартиру сумки з речами, і мало не з порога почав по-хазяйськи розпоряджатися, де що поставити.
– Так, а не жирно тобі буде два столи? – заявив він, нахабно, без стуку зазирнувши в кімнату дівчини. – Один можеш і мені віддати. А то комп’ютер поставити нікуди.
– На підлозі йому саме місце. – Зухвало відповіла Карина. – Усі меблі в моїй кімнаті тато купив, нічого брати не дозволяю.
– Ну, ну, подивимося. – Посміхнувся Семен. – Коли їсти захочеш, прийдеш на кухню, а там у холодильнику – мої продукти.
– Холодильник, між іншим… – Почала говорити Карина, але чоловік не витримав, із тріском зачинив двері.
Було зрозуміло з першої хвилини, що хороших стосунків із вітчимом очікувати не доводиться.
– Гей, куди ковбасу потягла? – Докоряв їй шматком мамин хахаль. – І масло поклади, жирно буде! Доки твій татусь аліменти моїй Ларисьці не перекаже, будеш сидіти на хлібі й воді.
І так було майже щодня. Одяг дівчини поступово перетворювався на обноски. Щоб купити найдешевшу косметику, доводилося вимолювати в матері гроші. А та воліла витрачати все на себе.
– Татку, татку, забери мене до себе! – Навзрид плакала дівчина в телефонну трубку. – Благаю тебе. Я буду слухатися, робити все, що скажеш. Можна я до тебе приїду?
– Потерпи трохи, малятко. Ще трохи, настане літо, і повернуся за тобою. – Намагався заспокоїти її батько. – Час швидко пролетить, не помітиш.
Чоловік відкрив для неї персональний банківський рахунок, щоб Карина могла купувати речі за допомогою пластикової картки.
Але так тривало недовго. Травнева неділя стала найстрашнішим днем у її житті.
– Карино? – У телефонній трубці пролунав незнайомий чоловічий голос. – Це Федір, друг вашого тата.
– Чому ви телефонуєте з його номера? – Захвилювалася дівчина. – Що сталося?
– Розумієте, Карино… Тут така справа… Віктора більше немає… Автомобільна катастрофа. Мені дуже шкода.
Смартфон випав із рук дівчини. Вона ридала в голос, не розуміючи, як житиме далі.
– Що за виття? – До її кімнати невдоволено заглянув Семен. – Можеш тихіше, кіно дивитися заважаєш.
– Тата більше немає! – Дивлячись у порожнечу, промовила вона.
– Так, погана новина. – Почісуючи пузо через майку, відгукнувся вітчим. – Зайвий нахлібник на моїй шиї.
А наприкінці літа її мати привела у світ братика. І життя Карини перетворилося на справжнє пекло.
– Посидь із дитиною, я на манікюр записана. – Вимагала Лариса. – Погодувати не забудь.
– Гей, алло, зганяй у магазин. – Лаявся вітчим. – Сидиш цілими днями вдома, нічого не робиш.
А малюк заливався, не даючи відпочити ні вдень, ні вночі.
– Карино, ти взагалі уроки робиш? – Запитували вчителі на заняттях, коли настала осінь. – Таке відчуття, що підручники в очі не бачила.
І це була правда. Вона, не встигнувши повернутися зі школи, одразу мусила няньчитися з ненависною їй дитиною. Потім готувала їжу, бігала за продуктами, прибирала.
– У мене для тебе сюрприз. – Єхидно посміхаючись, якось раз сказала Лариса, зайшовши до неї. – Скоро малюк житиме в тебе.
– Мамо, це чому? – Розгублено запитала дівчина. – У вас же своя кімната.
– Скоро в нас буде поповнення, ще одна дитина. Тож Геночка буде під твоїм піклуванням. – Відрізала мати й зачинила двері.
Карина без сил опустилася на підлогу, уткнулася обличчям у долоні й беззвучно заридала.
З появою другого малюка її життя стало являти собою безбарвну низку сірих буднів.
– Карино, збігай за молоком. Підгузки не забудь.
– Давай на кухню, готуй поїсти. Не бачиш, батько з роботи прийшов. Для тебе, між іншим, гроші заробляю. – Знущався Семен.
Насправді він постійно докоряв дівчині, не купуючи нічого.
Підрісший Гена бешкетував, хапав і псував речі Карини, а коли вона його карала, то отримувала прочуханку від матері та вітчима.
Ледве-ледве Карина змогла закінчити десятий клас, а влітку їй трохи пощастило.
У майстерню з ремонту комп’ютерів, планшетів і смартфонів неподалік від будинку набирали старшокласників для нескладної роботи. Власник обіцяв усього навчити, аби було бажання. Карина з радістю туди влаштувалася. Вона використовувала будь-яку можливість, щоб тільки не перебувати вдома.
– Я не дозволяю тобі! – Кричала Лариса, дізнавшись про це. – Хто мені буде з дітьми допомагати?
– Та нехай працює. – Несподівано схвалив вітчим. – Хоч не годувати її.
Зраділа Карина старалася з усіх сил. Господар, помітивши кмітливу співробітницю, став навчати спеціально, надаючи дедалі складніші замовлення. Коли видав першу зарплату, дівчина зі сльозами на очах побігла в кафе. Купила величезну порцію морозива і з’їла.
– Ех, татку, якби ти знав, як мені без тебе погано! – Подумки розмовляла вона з батьком, стримуючи сльози. – Пам’ятаєш, ми ходили сюди постійно, поки ти був зі мною.
Господар платив добре і регулярно, дівчина стала купувати модні речі. Зі старих запчастин, з дозволу власника зібрала собі пристойний смартфон.
– Так, подруго, я дивлюся, ти шикувати починаєш! – Якось за вечерею почав Семен. – Доведеться ділитися. Молодшому братові підгузки купити нема на що, а ти в шмотках нових хизуєшся.
– Це твій син, от і старайся. – Несподівано зухвало відповіла дівчина. – Я вам не рабиня. Нехай мати працювати йде.
Вітчим довго кричав на неї виховуючи. А вона раптом зрозуміла, що чекає з нетерпінням, коли виповниться 18.
– І ви, мої дорогі родичі, підете на вулицю! – Твердо вирішила вона для себе. – Жодної секунди не затримаєтеся в моїй квартирі.
Коли для одинадцятикласниці Карини почався останній навчальний рік, стало особливо важко. Дівчина нізащо не хотіла кидати роботу. Приходила вечорами, абияк робила уроки і бігла в майстерню.
– Є хто з хороших майстрів? – Пролунав одного разу голос біля ресепшена. – Мені потрібен відповідальний виконавець.
– Я можу. – Карина вийшла з ремонтного залу.
Молодий чоловік недовірливо оглянув її з ніг до голови.
– Ось, подивіться, – і простягнув дуже дорогий девайс.
Карина нещодавно пройшла навчання з цієї моделі, тож чудово знала про проблему.
– Залишайте, завтра буде готово.
Наступного дня власник, взявши смартфон, був вражений якістю ремонту.
– Знаєте, дівчино. – Посміхнувся він. – Я захоплений. Ось моя візитка. Працюю в юридичній конторі. Якщо виникнуть проблеми, звертайтеся. Вирішимо. Іван немов передбачав подальший перебіг подій, залишаючи Карині свої контакти.
І місяця не минуло після цього випадку, коли їй знадобилася допомога юриста.
Одного разу дівчина повернулася додому, і збиралася, як зазвичай, нашвидку вечеряти, щоб потім сховатися у своїй кімнаті. Але ці плани було порушено.
– Іди сюди, – без передмов покликала мати. – Сідай поруч, розмова є.
– Каринко, ти вже доросла, все розумієш. – Несподівано ласкаво почав вітчим. – У мене на роботі неприємності. Скорочують, ось. Лариска теж безробітна. Жити в місті складно й дорого. Ми порадилися і вирішили, що будемо перебиратися в село.
Карина від радості аж підстрибнула на стільці, уявляючи, як ненависні родичи вантажать речі у вантажівку, а вона їм радісно махає ручкою. Але не тут-то було!
– Прикинули, що якщо продати квартиру, – перебила співмешканця жінка, – то нам на багато чого вистачить. Будинок на селі візьмемо шикарний. У кожного своя кімната буде. Землі прикупимо, господарство заведемо. Кури, гуси, кози. Корову обов’язково візьмемо. Молоко питимемо щодня. Чудово, правда?
– Так, усе класно. – Кивнула дівчина. – Тільки до чого тут я? Мені й у місті жити подобається.
– Що ти дурня вмикаєш! – Обурився Семен. – Невже не ясно?! Продаємо квартиру, перебираємося в село. Ми з твоєю матір’ю вже населений пункт пригледіли, навіть будинок вибрали.
– Ну і що?! – Голосно й роздільно сказала дівчина. – Мене це не стосується.
– Почекай, Каринко, не гарячкуй. – Підлесливо промовила мати. – Ну, ти ж розумієш, гроші дуже потрібні. А їх немає. Точніше, є, якщо квартиру продати…
– Я. Не. Хочу. Продавати. Мою. Квартиру. – Викарбувала кожне слово, піднімаючись, дівчина. – Розмову закінчено!
– Ти що, зовсім береги втратила! – Обурено закричав Семен. – Про матір подумай, про братів. Я тебе скільки років годував, одягав…
– Ти нічого для мене не робив! – Дивлячись йому в очі, відповіла дівчина. Сказала, не буду нічого продавати.
І повернувшись до матері, додала.
– Ти через мою голову нічого не зробиш.
Наступного дня вона зателефонувала новому знайомому, змалювала ситуацію. Той запросив її в кафе, щоб обговорити деталі.
– Дивись, Карино, ми зробимо з тобою так. – І розповів план майбутніх дій.
Дівчина з нетерпінням чекала свого вісімнадцятого дня народження. Що це були за дні? Краще й не згадувати! Щодня скандали, сльози, закиди, звинувачення в егоїзмі та невдячності… Додому йти не хотілося, але Карина йшла, щоразу повторюючи про себе, як мантру, слова: “Це моя квартира. Я тут господиня. Це вони в мене живуть, а не я в них! ”
І ось він настав, її вісімнадцятий день народження. Карина повідомила Івану, що готова. Вийшла на вулицю, щоб не бачити своїх “улюблених” родичів. Незабаром прибув молодий чоловік у супроводі правоохоронців.
– Ось, мій клієнт. Її мати, брати і вітчим не хочуть добровільно виселятися з квартири, власником якої є Карина. Потрібна ваша допомога.
Поліцейські неквапливо зайшли в під’їзд, дівчина відчинила їм двері. Вона з насолодою дивилася, як верещала мати, плакали брати, намагався розпускати руки Семен.
– Господи, татку! Ти не уявляєш, нарешті збулася моя мрія. – Шепотіла вона, дивлячись, як родичі збирають свої речі. – Ще трохи, і я більше ніколи не побачу цих людей. Скільки років я терпіла їхні знущання. Тепер мій день!
– Ти… – Захлиналася в істериці Лариса. – Як можеш зі мною так вчинити! – Вони в чому винні? – Жінка вказала рукою на хлопців. – Це ж твої брати.
– Це твої сини від цього …! От нехай він і забезпечує житлом своїх нащадків. – Посміхнулася Карина. – Якби це були татові діти, тоді – інша справа. Забирайтеся геть із моєї квартири. Тепер я тут господиня, а ви мені не указ.Спеціально для сайту Stories
