Олена обережно відсунула фіранку й виглянула у вікно. Внизу, біля під’їзду, стояла знайома синя машина. Серце стиснулося — знову вона.
Свекруха приїхала без попередження, як завжди. Телефон задзвонив рівно через хвилину.
— Олено, люба, я внизу. Відчини, будь ласка. У мене таке запаморочення почалося, ледве дісталася до вас.
Олена заплющила очі й повільно видихнула. Три місяці у шлюбі, а вона вже знала цей сценарій напам’ять. Вчора дзвінок: «Синочку, мені так погано стало після обіду».
Позавчора: «Льоша, у мене тиск скаче, боюся залишатися вночі сама». А сьогодні — позаплановий візит.
— Зараз спущуся, — втомлено відповіла Олена.
Галина Петрівна піднялася до квартири, важко дихаючи й тримаючись за поручні. Худенька жінка , з ретельно укладеним волоссям і вічно страждальним виразом обличчя. У руках — сумочка з ліками.
— Дівчинко моя, вибач, що так несподівано. Але мені стало так тривожно, просто серце калатає. Вчора всю ніч не спала, снилися такі страшні сни. Ніби я впала в якусь яму, а навколо — темрява. Прокинулася вся в піті.
Олена провела свекруху на кухню, поставила чайник. Галина Петрівна влаштувалася за столом, дістала з сумочки таблетки й почала їх сортувати.
— Від тиску, від нервів, від голови… Лікар каже, що це все від стресу. А як не нервувати, коли син одружився й поїхав? Я ж тепер зовсім сама.
— Льоша працює допізна, прийде тільки о десятій, — сказала Олена, наливаючи чай.
— Звісно, працює. Молодець. А я що, не працювала? Сорок років на заводі, все життя на ногах. А тепер ось пенсія копійчана, ледь вистачає на ліки.
Олена кивала і намагалася не показувати роздратування. Вона знала, що пенсія у Галини Петрівни цілком пристойна, а рахунки за її квартиру вони з Льошею справно оплачують. Але сперечатися було марно.
— Олено, а як у тебе справи? — запитала свекруха, відпивши чаю.
— Добре. До речі, мене на роботі підвищили. Тепер я старший менеджер, і зарплата…
— Ой, а мені вчора лікар сказав, що аналізи погані. Цукор підвищений, холестерин зашкалює. Каже, потрібна сувора дієта. А я й так мало їм, куди вже менше. Напевно, це все від нервів.
Олена замовкла. Щоразу одне й те саме. Будь-яку спробу розповісти про свої новини Галина Петрівна одразу перебивала розповіддю про власні недуги.
Льоша прийшов о пів на одинадцяту, втомлений після довгого робочого дня. Побачивши матір, він одразу підійшов до неї.
— Мамо, що сталося? Ти ж не попереджала, що приїдеш.
— Синку, мені стало так погано. Тиск скаче, голова болить. Я боялася, що буде інфаркт. Ледве до вас дісталася.
Льоша сів поруч із матір’ю, взяв її за руку. Олена спостерігала з боку, як він перетворюється на турботливого хлопчика.
— Мамо, може, викликати лікаря?
— Ні, що ти. Просто трохи з вами побути хотіла. Вдома так сумно, особливо ввечері. Постійно думаю про погане.
— Може, переїдеш до нас? Місця вистачить.
У Олени в животі все стиснулося. Вона швидко похитала головою, зустрівши погляд чоловіка.
— Ні, синку, не хочу вам заважати. Просто іноді буду приїжджати, якщо можна.
Звісно, можна. Як можна було не дозволити хворій літній жінці відвідувати свого єдиного сина? Олена кивнула й пішла застеляти ліжко на дивані.
Протягом наступних двох годин Галина Петрівна розповідала про свої нездужання, страхи та погані передчуття. Льоша слухав, кивав, пропонував рішення. Олена мовчки прибирала на кухні, відчуваючи себе зайвою у власному домі.
Такі візити стали регулярними. Двічі на тиждень Галина Петрівна приїжджала «на годинку», яка розтягувалася до пізнього вечора.
Щодня дзвонила зі скаргами на здоров’я. Льоша дедалі більше нервував, пропонував матері переїхати до них або знайти їй доглядальницю.
— Мені не потрібна доглядальниця, — відповідала Галина Петрівна.
— Мені потрібен син поруч. Я ж не вічна, скільки мені залишилося? А ви молоді, у вас все життя попереду.
Олена почала відчувати себе чужою у стосунках чоловіка з матір’ю. Кожен дзвінок змушував Льошу кидати всі справи й мчати до Галини Петрівни. Кожен її візит перетворювався на спектакль страждань, де Олена була лише глядачкою.
— Льошо, Свєта, однокласниця, виходить заміж наступного місяця, — сказала Олена одного разу за вечерею.
— Це добре, — розсіяно відповів чоловік, гортаючи повідомлення від матері.
— Вона запросила нас на весілля. Каже, що сукня буде вінтажною, у стилі шістдесятих.
— Ага, — Льоша набирав відповідь.
— Може, купимо їй щось гарне на подарунок? Я бачила в магазині цікавий сервіз.
— Мама пише, що в неї знову безсоння, — сказав Льоша, відриваючись від телефону.
— Може, заїдемо до неї завтра?
Олена зітхнула. Знову мати, знову її проблеми. Вона встала й почала прибирати зі столу.
— Олено, що з тобою? Ти якась дивна останнім часом.
— Все нормально.
— Ні, не нормально. Ти стала дратівливою. Мама це теж помітила.
— Твоя мама багато чого помічає.
— Що це означає?
Олена обернулася. Льоша стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на неї з нерозумінням.
— Це означає, що ми живемо не вдвох, а втрьох. Тільки третя людина не тут, але постійно присутня в нашому житті.
— Моя мама хвора, Олено. Їй потрібна підтримка.
— Твоя мама навчилася користуватися твоєю турботою. Щоразу, коли я намагаюся щось розповісти, вона перебиває мене своїми недугами.
— Вона не перебиває, вона…
— Вона саме це й робить! — не витримала Олена.
— Я отримала підвищення — у неї погані аналізи. Світлана виходить заміж — у неї скаче тиск. Я хочу поговорити з чоловіком про наше життя — у неї безсоння!
Льоша мовчав. Олена бачила, як він коливається між розумінням і звичною захисною позицією щодо матері.
— Може, ти й права, — сказав він нарешті. — Але що я можу зробити? Вона справді погано почувається.
— Можеш встановити межі. Не бігти до неї з кожним дзвінком. Не давати їй перехоплювати ініціативу в наших розмовах.
— Добре, я подумаю над цим.
Але нічого не змінилося. Галина Петрівна продовжувала дзвонити, приїжджати, скаржитися. Льоша, як і раніше, кидав усе й мчав до матері. Олена відчувала, як між ними зростає стіна.
Через місяць Олена купила тест в аптеці. Серце калатало, поки вона чекала на результат. Дві смужки.
Вона довго сиділа на краю ванни, тримаючи в руках тест. Мала б відчувати радість, але замість цього відчувала тривогу. Як сприйме цю новину чоловік? А головне — як відреагує його мати?
Олена уявила собі реакцію Галини Петрівни: «Ой, а в мене вчора такі болі в грудях були, прямо думала — серце зупиниться». Або: «Звісно, онуки — це добре, але хто ж тепер про мене піклуватиметься?»
Увечері Олена чекала на Льошу у передпокої. Він прийшов пізно, втомлений, з пакетом ліків для матері.
— Привіт, — сказав він, знімаючи куртку. — Мама знову погано почувається, довелося заїхати в аптеку після роботи.
— Льошо, — Олена простягнула йому тест.
— Подивися на це.
Чоловік взяв тест, кілька секунд розглядав його, потім підвів очі на дружину. Посмішка була втомленою і якоюсь вимученою.
— Це… це добре, — сказав він. — Але знаєш, мені зараз треба з’їздити до мами. — Я поїду до мами пожити, їй останнім часом стало неспокійно.
Олена відчула, як світ навколо неї захитався. Вона щойно повідомила чоловікові про вагі.ність, а він збирається до матері.
— Що?
— Ну, всього на пару днів. Їй зараз дійсно дуже погано. Постійні панічні атаки, безсоння. Я не можу залишити її в такому стані.
— Льоша, я вагі.на.
— Я розумію. Це чудово. Але ти ж впораєшся без мене буквально пару днів? А мама зараз у критичному стані.
Олена дивилася на чоловіка й не впізнавала його. Людина, яка обіцяла бути поруч і в радості, і в горі, обирала матір замість вагі.ної дружини в той момент, коли їй особливо потрібна була підтримка.
— Забирайся, — тихо сказала вона.
— Що?
— Забирайся звідси. Іди до своєї мами й живи з нею.
— Олена, ти не розумієш…
— Я чудово розумію! Твоя мати важливіша за твою дружину й майбутню дитину. Тож іди до неї!
Льоша розгублено зібрав речі й поїхав. Олена залишилася сама в квартирі, яка раптом здалася їй чужою й холодною. Вона довго плакала, притискаючи до живота подушку.
Вранці прийшло повідомлення від Льоші: «Мамі справді дуже погано. Лікар сказав, що потрібне постійне спостереження. Я залишуся ще на пару днів».
Олена набрала відповідь: «Я йду від тебе. Можеш жити з нею все життя».
Через пів години чоловік безперервно дзвонив. Олена не відповідала. Потім прийшло повідомлення: «Олена, будь ласка, не роби цього. Я зараз приїду».
«Не треба. Я серйозно. Вибирай: або я з дитиною, або твоя мати з її виставами».
Льоша примчав через годину. Олена якраз складала речі в сумку.
— Олена, зупинися. Давай поговоримо.
— Говорити нема про що. Я зрозуміла, що тобі не потрібна.
— Як ти можеш так говорити? Я кохаю тебе, хочу дітей…
— Тоді чому побіг до матері, коли дізнався про вагі.ність?
Льоша мовчав. Олена бачила, як він бореться з самим собою.
— Вона справді хвора…
— Вона маніпулює тобою! Щоразу, коли в нашому житті трапляється щось хороше, у неї трапляється «напад».
Олена застебнула сумку й пішла до дверей. Льоша схопив її за руку.
— Не йди. Будь ласка.
— Я не можу жити втрьох. Мені потрібен чоловік, а не син, який розривається між дружиною та матір’ю.
— Що ти хочеш від мене?
— Встанови межі. Скажи матері, що тепер у тебе є сім’я, і вона не може диктувати тобі, як жити.
— Але їй потрібна підтримка…
— Нехай знайде психолога. Або подругу. Або займеться хобі. Але не використовує тебе як ліки від своїх проблем.
Олена вийшла з квартири. Льоша залишився стояти у дверях, розгублений і наляканий.
Вона залишилася у подруги й три дні не відповідала на дзвінки чоловіка. Потім він приїхав до неї на роботу.
— Мені потрібно з тобою поговорити, — сказав він.
Вони сіли в кафе поруч з офісом. Льоша виглядав погано — не спав, не голився, очі червоні.
— Я поговорив з мамою, — сказав він. — Сказав, що тепер у мене є сім’я, і я не можу бігти до неї після кожного дзвінка.
— І що вона відповіла?
— Влаштувала істерику. Кричала, що я її кидаю, що вона все життя жила заради мене, а тепер я обираю чужу жінку.
— Чужу?
— Це її слова. Потім вона знепритомніла. Я вже хотів викликати швидку, але вона прийшла до тями й сказала, що все гаразд.
— Тепер розумієш?
— Так, — тихо сказав Льоша. — Я розумію. Вона справді мною маніпулює. Але вона ж моя мати, Олена. Як я можу її покинути?
— Ніхто й не каже, щоб ти її покидав. Але у тебе є дружина, яка вагі.на. Скоро народиться дитина. Наша сім’я має бути на першому місці.
— Я знаю. Вибач мене.
— Що ти пропонуєш?
— Знайдемо мамі психолога. Можливо, їй справді потрібна допомога, але не моя, а професійна. А я буду відвідувати її раз на тиждень, не частіше.
— А якщо вона знову почне дзвонити зі скаргами?
— Скажу, що турбуватися нема про що, і якщо їй справді погано, нехай викличе лікаря.
Олена подивилася на чоловіка. Він здавався щирим, але чи зможе він дотриматися слова?
— Добре. Спробуємо ще раз.
— Дякую, — Льоша взяв її за руку. — Я не хочу втратити тебе. Не хочу втратити нашу дитину.
— Тоді доведи це справами, а не словами.
Вони повернулися додому. Увечері зателефонувала Галина Петрівна.
— Льоша, у мене знову серце калатає. Боюся, що це серйозно.
— Мамо, якщо тобі справді погано, виклич швидку. Я не можу щодня ставити діагнози по телефону.
— Але синку…
— Мамо, у мене вагі.на дружина. Мені треба про неї піклуватися.
— Ах, так, ва.ітність. Вітаю. Сподіваюся, все буде добре. А мені ось знову ці страшні сни…
— Мамо, я запишу тебе до психолога. Тобі потрібна професійна допомога.
— Мені потрібен син поруч, а не якийсь сторонній лікар!
— Я буду відвідувати тебе щонеділі. Кожної неділі. Але решту часу я маю бути з родиною.
— Ти мене кидаєш…
— Я тебе не кидаю. Але в мене є дружина, і незабаром народиться дитина. До побачення, мамо.
Льоша поклав слухавку. Олена обійняла його.
— Ти вчинив правильно, — сказала вона.
— Сподіваюся, — зітхнув він.
— Сподіваюся, ми впораємося.
Попереду чекала довга робота над стосунками, звикання до нового життя.
Але вперше за кілька місяців Олена відчула, що вони рухаються у правильному напрямку.
Вперше вона повірила, що зможе бути не просто дружиною, а частиною справжньої родини….
