– Ой, і хто це в нас тут такий гарнюсенький? І хто тут такий малесенький? – Алла Аркадіївна, сюсюкаючи, нахилилася над ліжечком малюка, якого тільки вчора привезли з лікарні. – Уті-путі який! Як на тата схожий. Ті самі очі, той самий носик.
– Мамо, які очі? Він спить. Що ти там бачити можеш? – син Алли, Максим, похитав головою. – Вічно ти придумаєш щось. І взагалі, на Лерку він схожий.
– Нічого подібного! – заперечила мати, різко розігнувшись. – Сказала на тебе, значить, на тебе! Нічого там Лериного немає.
– Ой, гаразд, нехай так, – Максим знав, що сперечатися з матір’ю марно. – Пішли на кухню, Лєра там на стіл накрила. Посидимо, поки Мишко спить.
Лера нашвидкуруч приготувала закуски, нарізала принесений свекрухою торт із магазину біля будинку. Вона не чекала сьогодні гостей. Їй хотілося відпочити – нічка була важкою.
– А ти чого це, Валеріє, виглядаєш втомленою? Мішки он, під очима які, хоч картоплю складай, – делікатності Алли Аркадіївни можна було позаздрити.
– Мишко погано спав уночі, от я й не виспалася, – Лері не хотілося вступати в довгі пояснення. Вона сподівалася, що свекруха зараз поп’є чайку і піде додому.
– Ну, тепер так і буде, – “заспокоїла” молоду матусю Алла Аркадіївна. – Ти тільки не здумай Максика вночі будити! Хлопчик працює. Йому потрібно висипатися!
– А мені не потрібно, – пожартувала Лера, не стримавшись, – я ж із заліза. Мама-робот!
– А що ти хотіла? Привела у світ дитину, тепер ти з нею і вдень, і вночі. Чоловік ні до чого, – свекруха розвела руками.
– Гаразд, Алло Аркадіївно, пригощайтеся, а я до сина піду, – відрізала шматок торта невістка, поставила перед свекрухою і вийшла з кухні.
– А чого до нього ходити? – не зрозуміла Алла Аркадіївна. – Спить же!
– Мамо?! – знизав плечима Макс. Він теж не виспався і хотів би прилягти. Вночі вони разом із дружиною по черзі заколисували малюка, який прокидався через кожні півгодини і влаштовував їм танці з бубнами.
– Ви мені кажіть, якщо вам допомога якась потрібна буде. Я прийду в будь-який час! – піднімаючись з-за столу, сказала Максиму мати. Вона випила три чашки чаю і зрозуміла, що четверту їй не наллють.
– Братові твоєму завжди допомагала, коли в нього Лариска з’явилася. Це зараз вона вимахала, як кінь, не дочекаєшся, коли онучка до бабусі просто так прийде: тільки коли грошей треба виклянчити. А поки маленька була – все я з нею возилася.
– Гаразд, мамо, – Максим пішов зачиняти за матір’ю двері, думаючи, що вона пішла додому, але та попрямувала прямо в кімнату.
– Ох, ти дивись! – вигукнула Алла Аркадіївна, коли побачила, що Лера годує малюка. – Це що ж, у такому віці вже костюми які! А чим же вам пелюшки не догодили? Раніше все життя в пелюшки замотували, щоб у дітей ніжки прямі були. А зараз – з’явитися не встигли, уже їм по моді все!
– Алло Аркадіївно, – подала голос Лера, – життя не стоїть на місці, все змінюється.
– Ой, та що там змінюється? Діти й раніше такі ж були! Ой, як згадаю Максимку… Скільки пелюшок перепрали з ним. Адже він до року… – свекруха не встигла закінчити, Максим перервав розповідь про свої дитячі несподіванки.
– Мамо! – син похмуро подивився на матір.
– Гаразд, я піду, якщо вам ніяка допомога не потрібна, – засобиралася свекруха. – Але я ще прийду.
– Звучало, як погроза, – видихнула Лера, коли Максим повернувся в кімнату, зачинивши за матір’ю двері. – Слухай, а вона й справді, з Ларискою водилася, поки та маленька була?
– Ага, зараз! – усміхнувся Макс, – Дімон із Тетяною притягнуть її до матері, а та з подружками домовиться в театр на цей час. “Маскимушко, синочку, посидь із Ларочкою. Не зможу жити спокійно, якщо квиток пропаде”. І Максимушка як миленький сидить із племінницею, якій то жерти, то кричати. І замість того, щоб із друзями тусуватися, я, вісімнадцятирічний хлопець, підгузки міняв, суміш розводив, пляшечки грів.
– Ну, зате ти тепер усе вмієш, – захихотіла Лера і уткнулася чолом у плече чоловікові.
– Що є, те є! – гордо випнув груди Максим, і вони обидва тихенько засміялися, щоб не розбудити чадо.
Алла Аркадіївна не жартувала, коли сказала, що ще прийде. Прийшла вона вже наступного дня, щойно розвиднілося.
– А що це ви, спите все ще? – здивувалася вона, затягуючи у квартиру великий мішок.
– Мамо, зараз хоч і Новий рік, але ти не Дід Мороз, звідки подарунки? – підняв брови Максим.
– Я краща за всяких там Дідів Морозів, – задоволена Алла Аркадіївна роззулася і потягла мішок у кімнату. – Ну чого ти стовпом стоїш? Допоможи матері!
– Що це? – очі в Лери полізли на лоб.
– Це? Це економія грошових коштів вам! – задоволено відрапортувала свекруха. – Ларискині повзунки і сорочечки, пелюшки, платтячка, маєчки і трусики. Десять років зберігала. Батько вчора з горища зняв.
Вона розв’язала мішок і витягла перше, що потрапило їй під руку:
– О! І чепчики! – у руці в неї бовтався, незрозумілого кольору, вицвілий тонкий чепчик. – Натуральні тканини! Не те що зараз – одна синтетика!
– Алло Аркадіївно, – Лера ледве стримувалася, щоб не нагрубити, – спасибі, звичайно, але нам цього не треба. Ми своєму синові в змозі купити новий одяг.
– Так, мамо, даремно ти все це притягла, – підтримав дружину Максим.
– Ну звісно! Ви ж багаті! Адже Максим у нас олігарх – шалені гроші заробляє! – вигукнула обурена й ображена Алла Аркадіївна. – А ти, Леро, дочка олігарха?! І допомоги у тебе як річний бюджет країни?!
– Ні, але… – хотіла заперечити Лера, але свекруха не дала їй і рота розкрити.
– Що вас тут не влаштовує? – вона почала витягувати з мішка речі по одній і кидати їх на диван. – Повзунки на весь рік – будь ласка! Сорочки, футболки – без проблем! І вам на місяць, будь ласка, і вам на десять!
Купка на дивані росла. Туди полетіли всіх видів головні убори: чепчики, косинки, шапки, берети. Слідом лягли в цю купу штани різних мастей. Сукні завбачливо свекруха відкидала вбік: “Стануть у пригоді ще – раптом друга у вас буде дівчинка!” Комбінезони і куртки майже повністю закрили легкий одяг. І вишенькою на цьому текстильному торті виявилася пара валянок, які із задоволенням поїла міль.
– Ну, це можна прибрати, – сховала за спину делікатес ненажерливих метеликів.
Лера і Максим розгублено переводили погляд з цієї купи один на одного, потім на Аллу Аркадіївну, потім знову на купу.
– Он скільки я вам грошей заощадила! А інакше ви накупили б усякої непотрібної красивої нісенітниці. Я зайшла в дитячий магазин, ви не думайте, я подивилася на ціни! Одні шкарпетки коштують як квиток на літак!
Свекруха простежила за нервовим поглядом сина і завмерла. На тумбочці лежали точно такі самі шкарпетки, про які вона зараз говорила. Жінка схопилася за серце.
– Ось! Ось куди гроші в них відлітають! – охала вона, поки син бігав на кухню по воду.
– Алло Аркадіївно, але це дівчачі речі! А в нас син! – спробувала ще напоумити свекруху Лера.
– Та які вони дівчачі? Це від сина моєї подруги ще Ларисці перейшли. Які гарні раніше на хлопчиків речі шили, так? Раз ти їх за дівчачі прийняла, – почала відтавати свекруха. – Можна сказати – універсальні. Загалом, залишаю це вам. Самі розберете, виперете, попрасуєте.
Алла Аркадіївна піднялася і пішла в передпокій взуватися.
– Треба батькові на зиму пуховик подивитися. Скоро похолодає, а йому вдягнути нічого. Дороге яке все, просто жах! – похитала головою свекруха і, попрощавшись, пішла.
– Макс, ну куди це все тепер дівати? У нас і так місця немає. А тут ціла гора Джомолунгма ганчір’я, – Лера, ледве не плачучи, роздивлялася купу мотлоху.
– Ну так…! – Максим теж не знав, що з цим робити. – А викинеш – весь мозок винесе. Або по ложечці все життя вичерпуватиме. Гаразд, давай, я поки що це в комору запихаю, а потім вирішимо, що з цим робити.
Лері нічого не залишалося, як погодитися. Свекруха в ролі ворога якось не вписувалася в подальше життя молодої сім’ї. Але в неї визрів один ризикований план, як поставити свекруху на їхнє місце. Тим більше, Макс сказав, що мати кликала їх до себе у вихідний на пироги.
Лера напередодні зателефонувала своєму братові, про щось із ним поговорила, і за кілька годин він приїхав до неї з великим пакетом. Лера заштовхала його під візок, попередньо зазирнувши в нього і задоволено кивнувши.
– Що там? – поцікавився Макс, коли вивозив візок із під’їзду. Йти до будинку Алли Аркадіївни було недалеко, і машину вони брати не стали, вирішили прогулятися.
– Там подарунок для твоєї мами, – усміхнулася Лера. Більше Макс питати нічого не став.
– І хто це в нас там такий солоденький?! – Зустрівши гостей, свекруха витягла онука з візочка. – Дідусю, іди подивися на онучка! Уті, гарнюня мій!
– Чого ти сюсюкаєшся з чоловіком? – вийшов у передпокій батько Максима.
– Привіт, Леро! Привіт, синку! – привітався свекор. – Нумо, покажіть мені козака!
Малюк, який спав усю дорогу, прокинувся і зажадав їжі. Погодувавши його, Лера віддала сина Максу, а сама дістала пакет з-під візочка.
– Антоне Григоровичу, Алла Аркадіївна сказала, що ви без одягу на зиму залишилися. А пуховики нині дорогі, сказала вона. Ну ось, ми вирішили вам заощадити. Це кожух мого діда. Ще мій тато в ньому ходив. Гарний кожух, натуральний! Не те, що зараз роблять – дурниці всякі, – Лера витягла бувалий кожух, немов у ньому вже семеро поколінь ходило.
– Е-е-е… – у свекра не було слів, і він тільки відкривав рот, переводячи погляд із кожуха на дружину.
– Леро, ти що? Невже я єдиному чоловікові новий пуховик не куплю? – спалахнула від обурення свекруха.
– Так? – підняла багатозначно одну брову невістка. – Я думала – економити, так усім! А то, дивіться – кожух ще можна носити.
– Гаразд, я тебе зрозуміла, – зітхнула свекруха. – Можете викинути весь мішок або нужденним віддати.
– Це про який мішок ви говорите? – не зрозумів свекор. – Чи не той, який я з горища вчора зняв, щоб викинути, а то місце тільки займає? А я думаю – куди він подівся?!
– Ну, мамо… Ну ти даєш! – похитав головою Макс.
– Антоне Григоровичу, вибачте, що довелося вас в експеримент втягнути без попередження, – Лера згорнула кожух і заштовхала його назад до пакета, а потім і під візочок.
– Повернути треба. У ньому братик на риболовлю взимку ходить, – пояснила вона, дивлячись на здивування в очах усіх присутніх.
Якби не Мишко, то регіт стояв би знатний, але оскільки наймолодший член цієї сімейки мирно спав, то сміялися всі, затиснувши роти.
А потім був чай із пирогами.