Марія була старшою з двох сестер, а Наталя — на шість років молодшою. Сестри дружили, а молодша просто обожнювала старшу і в усьому її копіювала: розплітала коси, ретельно заплетені мамою, намагалася говорити з тими самими інтонаціями, повторювала за сестрою її фрази.
Відмовлялася їсти те, чого не їла Марія, навіть якщо це були її улюблені сирники.
Коли Марія вже навчалася в інституті, у неї з’явився хлопець. Він часто заходив до них додому. Ілля страшенно не подобався Наталі.
— Ти вийдеш заміж і підеш від нас? А я?
— Прийде й твій час. А я буду часто приходити до вас у гості. Або ти — до мене. Але я поки що не збираюся виходити заміж, — Марія посміхнулася й тихенько поплескала сестричку по носі.
— Він поганий. Ти не будеш з ним щаслива, — заявила Наталя перед сном. Сестри жили в одній кімнаті.
— Ти просто ревнуєш. Він хороший, добрий. Я його люблю. Можливо, твій однокласник Микита мені теж не подобається.
— Він не мій, — спалахнула Наталя. — Він просто живе в сусідньому під’їзді.
— Ось бачиш, ти злишся. Не можна наговорювати на людину, якщо її не знаєш. Гаразд, давай спати. — Марія відвернулася до стіни.
— Ну то й будь ласка, не вір мені, а я все одно маю рацію, — прошепотіла Наталя сестрі в спину й показала язика.
На останньому курсі Марія вийшла заміж. Яка ж вона була красива в білій сукні! І наречений гарний. Він дбайливо обіймав наречену, цілував, дивився на неї з ніжністю.
Але Наталі він все одно не подобався, і вона сама не могла зрозуміти, чому. У ній говорили ревнощі й злість: Марія більше не житиме з нею в одній кімнаті, і вони не зможуть ділитися таємницями, шепотітися перед сном.
Після весілля Марія переїхала до чоловіка. Наталя страшенно сумувала за сестрою й через кілька днів приїхала до неї в гості.
Затишна маленька квартира їй сподобалася. Дратували лише речі Іллі, що траплялися на кожному кроці. Самого його вдома не було, але речі нагадували про нього.
Марія поставила чайник, відкрила коробку цукерок, розігріла залишки вчорашньої піци й відправила Наталю у ванну мити руки.
На полиці перед дзеркалом поруч із кремом після гоління та туалетною водою стояла косметичка Марії. У дзеркалі Наталя побачила за своєю спиною пральну машину, з привідкритих дверцят якої звисав рукав чоловічої сорочки. Рішення прийшло миттєво. Наталя нафарбувала губи помадою сестри, дістала сорочку й доторкнулася губами до коміра.
— Ну, де ти там? Чай остигає! — долинув із кухні голос Марії.
— Зараз! — крикнула у відповідь Наталя, засунула сорочку назад у пральну машину й стерла з губ помаду.
Просто дурна витівка. Марія побачить помаду на сорочці чоловіка, влаштує сцену ревнощів, вони розлучаться, і Марія повернеться додому…
Марія підозріло поглянула на сестру, коли та увійшла до кухні.
— Усе гаразд?
— Так, — невимушено відповіла Наталя, сідаючи за стіл.
Але Марія розгадала маневр сестри. Увечері вона зателефонувала їй, і вони ледь не посварилися.
У батьківській квартирі залишилося багато речей Марії. Наталі вони вже підходили, і вона красувалася в них по дому. Фарбувалася, як старша сестра, носила таку саму зачіску. Мама іноді здригалася, побачивши Наталю в сукні Марії.
— Як ти на неї схожа. Прямо двійник.
Це був найкращий комплімент для Наталі, адже вона так хотіла бути схожою на старшу сестру. Навіть збиралася вступати до того самого університету, який закінчила Марія. Але вчилася вона гірше за сестру і після школи вступила до коледжу.
Одного разу Наталя прийшла додому і застала Марію на кухні. Вони з мамою про щось шепотілися. Марія виглядала втомленою і блідою.
— Чому ти така? Захворіла? — занепокоїлася Наталя, сідаючи за стіл.
— Марія чекає на дитину, — лагідно сказала мама.
— Чудово. А хто буде, хлопчик чи дівчинка? — Наталя навіть не намагалася вдавати, що рада цій новині.
— Ще не знаю. Рано, — у тому ж тоні відповіла Марія.
— Буде дівчинка, — впевнено заявила мама. — Дочка всю красу в мами забирає. Ти хочеш поїсти? Погріти борщ? — запитала вона у молодшої доньки.
Марія, почувши про борщ, скривилася.
— Я, мабуть, піду. Скоро Ілля прийде з роботи. — Вона підвелася з-за столу.
Мама вийшла у передпокій, щоб провести її, і вони знову про щось зашепотілися.
— Про що ви з Марією розмовляли? — запитала Наталя, коли мама повернулася на кухню.
— Та так, дрібниці.
Але Наталя не відставала від матері.
— Та бабуся, моя божевільна мати, колись давно, коли Марія ще була підлітком, наворожила їй, що та може піти з життя, під час почви дитини. Марія згадала про це не до речі.
— Я не знала. Мені бабуся ніколи не ворожила, — здивувалася Наталя. — Я пам’ятаю, до неї в село приходило багато жінок, просили поворожити. Кажуть, ніби все збувалося. Ой, а Марія ж…
— Тобі не ворожила, бо я заборонила. Це все дурниці, — перебила її мама. — Усе буде добре. Ми живемо в місті. Та й моя мати не вміла ворожити, просто на старості років прикидалася, вдавала з себе чаклунку.
Марія, можливо, й відклала б народження дитини, але Ілля вмовив її. Жоден чоловік не може знати, як це. Важко, боляче, і навіть зараз це ризик і для матері, і для дитини. Хоче він… Побачу, як буде доглядати, як вночі буде вставати до малечі, — зітхнула мама.
— Можна ж зробити кесарів розтин, тоді точно нічого не трапиться, — з тривогою сказала Наталя.
— Ти ж усе знаєш. Дай-но Бог, — знову зітхнула мама. — Так погріти борщ? При Марії не стала. Її нудить, нічого не їсть, схудла, зблідла. — Мама похитала головою.
— Я ж казала, що цей Ілля — потвора, а ви мені не вірили.
— Не кажи дурниць, — прикрикнула на дочку мама. — Що за сім’я без дітей? Моя мати на старості років втратила розум, ось і наговорила нісенітниць. Усе буде добре, — повторила вона вже не так упевнено.
Наталя багато думала про слова матері. Вперше вона злякалася за сестру. Нехай живе зі своїм Іллею, раз так кохає, аби з нею нічого не сталося.
Незабаром Наталя побачила маленьку паперову іконку, прикріплену до шпалер над столом. Мама час від часу поглядала на неї, а коли думала, що її ніхто не бачить, хрестилася, беззвучно ворушачи губами.
Іноді, коли нікого не було вдома, Наталя теж просила Богородицю захистити Марію та її дитину.
Все почалося раптово. Рано-вранці зателефонував Ілля, розбудив їх із мамою й схвильовано повідомив, що везе Марію до пологового будинку.
— Ще ж рано, — злякалася Наталя.
Мама не відповіла, лише тривожно перехрестилася. Вона раз у раз дзвонила зятю, і з кожним дзвінком тривога зростала.
Марія народила ближче до ночі. Ілля злякано повідомив, що його попросили вранці приїхати до пологового будинку.
— Вони живі? Що сказали? Я поїду з тобою, — твердо заявила мама.
Наталя приєдналася до них.
Лікарка плутано пояснила, що вирішили зробити кесарів розтин. Лікарка сипала незрозумілими медичними термінами… Загалом, у Марії відмовили ноги. Лікарка розводила руками, говорила, що таке буває і з часом мине. Повинно минути…
Марію виписали через два тижні. Додому вона повернулася в інвалідному візку.
Молока у неї не було, вона, як і раніше, не хотіла ходити. Ілля взяв відпустку, щоб побути вдома з дружиною та дитиною. Мама після роботи відразу їхала до них, а повертаючись додому, плакала.
Через три тижні вирішили, що всім буде зручніше, якщо Марія з донькою поживуть у мами з Наталею. Ілля приніс малятко в переносці, а потім на руках заніс Марію в квартиру. Слідом приніс інвалідне крісло та речі.
— Вибачте, але я більше не можу. Сил немає. Мені треба працювати.
І пішов.
— А я ж попереджала… — почала Наталя, але мама так на неї поглянула, що вона одразу замовкла.
У Марії майже не було сил ні на що. Вона впала в депресію і часом навіть не реагувала на плач малечі. Наталя перевелася на заочне відділення і сиділа вдома з сестрою та її донькою. Ввечері її змінювала мама.
— Пробач мене, — якось сказала Марія, коли Наталя, вклавши дівчинку спати, без сил впала на диван.
— Це ти мене вибач. Я мріяла, щоб ти пішла від Іллі, повернулася додому. Але я не хотіла, щоб усе так сталося. Чесно, — зізналася Наталя.
— Ти не винна. Ніхто не винен… — тихо промовила Марія.
Незабаром вони дізналися, що Ілля подав на розлучення. Після кількох курсів масажу Марія ледве могла стояти, спираючись на милиці. Ноги не слухалися, не тримали її. Мучили сильні болі в попереку.
— Марію, лікарі сказали, що ти можеш ходити. Візьми себе в руки. Назло Іллі, заради доньки, — вмовляла її Наталя.
— Не треба було народжувати. Бабуся виявилася права. Не хочу нічого. Жити не хочу…
Навіть на істерику в неї не вистачало сил.
Дівчинка росла, ставала справжньою красунею і дедалі частіше називала Наталю мамою.
Іноді вона забиралася до Марії на коліна, і та катала доньку в кріслі по квартирі.
Стояла тепла весняна погода. Дарина копалася в пісочниці в парку разом з іншими дітьми. Їй уже виповнився другий рік. Наталя любила ці прогулянки, коли поруч не було Марії з її тужливим поглядом, у якому вгадувалися й докір, і заздрість. Повертатися додому не хотілося.
Того дня вони гуляли довше, ніж зазвичай. Коли повернулися, Марія сиділа в кріслі, опустивши голову на груди. На колінах лежали порожні блістери від таблеток, які їй виписали від депресії, і записка, в якій вона просила Наталю подбати про доньку.
Врятувати її не вдалося.
Наталя звинувачувала у всьому Іллю. Адже він так хотів дитину. І де він? Чому його немає поруч? Навіть на похорон не прийшов. Звинувачувала Марію, маму, себе…
— Ніхто не винен. Марія дуже кохала Іллю. Це був її вибір. Хто ж знав, що так вийде? — зітхнула мама.
— Бабуся все знала. Тільки ти їй не вірила. Треба було відрадити Марію народжувати, зараз вона була б жива! — вигукнула Наталя.
— Не смій так говорити! — Мама замахнулася на Наталю й сама злякалася того, що зробила.
Наталя не образилася. Напруга, що накопичувалася після похорон Марії, рано чи пізно мала виплеснутися назовні. Це привело до тями обох.
Треба було вирішувати, що робити з Дариною. Наталя заявила, що удочерить дівчинку.
— Ти сама ще дитина, у тебе все життя попереду. Хто візьме тебе заміж з донькою? Якщо вже комусь і удочеряти Дарину, то мені, — обурилася мама.
— Кому треба, той і візьме, — відмахнулася Наталя.
До того часу вона закінчила коледж. Спочатку оформила опіку над Дариною, а потім удочерила її.
Дівчинка вважала Наталю своєю мамою. У родині негласно вирішили не розповідати їй правду. Вона все одно навряд чи щось пам’ятає. Наталя з мамою обміняли квартиру й переїхали в інший район міста.
Але коли Дарина підросла, вона одного разу запитала:
— А куди поділася жінка в інвалідному візку?
— Хіба ти її пам’ятаєш? — напружилася Наталя.
— Ні. Тільки пам’ятаю, як сиділа у неї на руках, а вона катала мене по квартирі.
— Це мамина сестра, моя тітка. Вона хворіла, — видихнула Наталя і одразу ж перевела розмову на іншу тему.
Про батька брехати не довелося. Він покинув її. Одна брехня тягла за собою іншу.
Незабаром Наталя й сама не знала, де закінчувалася правда і починалася брехня.
Наталя вийшла заміж пізно, своїх дітей у неї не було. Дарина так і не дізналася, хто її справжня мама і що з нею сталося.
Чи вміла бабуся ворожити, чи її пророцтво було плодом хвороби? Хто знає?..
Людина прагне кохання, вона не може жити без нього, готова на все — на подвиги й вчинки, аби тільки зберегти кохання. Ось тільки тот, кого кохають, не завжди готовий відповісти тим самим, оцінити й розділити це почуття до кінця…
