У телефоні Дар’ї було налаштовано щомісячне нагадування. Кожного десятого числа, о дев’ятій ранку, на екрані з’являвся один рядок: «Переказ Л. П. — 10 000». Вона сама налаштувала його рік тому, щоб не забути. І жодного разу не забула.
Рік тому, у листопаді, Микита сів поруч із нею на диван, взяв її за руку і сказав:
— Дарино. Мамі важко. Пенсія маленька, а ціни сама бачиш, які. Давай поки що допоможемо? Тимчасово. Я ось-ось знайду нормальну роботу з хорошою зарплатою. І сам буду утримувати маму. Обіцяю.
На той час вони були одружені вже чотири роки. Останні два роки Дарина заробляла значно більше за чоловіка. Вона працювала керівницею групи тестувальників в ІТ-компанії в Києві, отримувала шістдесят тисяч гривень. Микита працював продавцем-консультантом у магазині електроніки, отримував двадцять п’ять тисяч і вже третій рік говорив, що ось-ось знайде щось краще.
— Скільки мамі потрібно? — запитала тоді Дарина.
— Ну… Десять тисяч гривень на місяць. Щоб вона не рахувала кожну копійку.
Десять тисяч гривень — це було відчутно. Але Дар’я подумала: тимчасово. Микита знайде роботу. Свекруха сама, їй справді важко. І погодилася.
Так з’явилося нагадування.
Кожного десятого числа Дар’я переказувала Лідії Павлівні десять тисяч гривень. Свекруха ніколи не дякувала. Іноді надсилала коротке «отримала». Частіше — нічого.
Щоб викроїти ці гроші, Дарії доводилося відмовлятися від багатьох речей. Від поїздки з подругами в Карпати. Від курсів англійської. Від нової зимової куртки: стара, синя, з потертими манжетами, служила вже п’ятий сезон, а минулої зими блискавка почала розходитися.
Дар’я пригледіла нову ще в жовтні. Теплу, світло-сіру, до коліна. Десять тисяч. Майже рівно стільки, скільки щомісяця йшло свекрусі. Вона відклала покупку. Потім відклала ще раз.
Микита роботу не шукав. Точніше, казав, що шукає. Іноді навіть відкривав сайт з вакансіями, гортав, зітхав.
— Ну що там пропонують? Тридцять тисяч гривень за те саме. Який сенс міняти?
Зате свою зарплату він витрачав без зайвих роздумів. Нові ігри для приставки. Абонемент у спортзал, куди ходив раз на місяць. П’ятничні посиденьки в барі з друзями. Кросівки за шість тисяч. На продукти та комунальні послуги у нього до кінця місяця зазвичай нічого не залишалося.
Платила Дар’я. Оренду двокімнатної квартири теж оплачувала вона.
Навесні подруги запросили Дар’ю до Карпат на травневі. Три дні, квитки, готель, харчування. Дар’я довго дивилася на свій бюджет і відмовилася. Десятого треба було переказати свекрусі, а до зарплати залишалося ще два тижні.
Того ж вечора Микита прийшов додому з пакетом із магазину електроніки. Дістав нову гру для приставки, дві з половиною тисячі, і задоволено показав їй коробку.
— Дивися, що взяв! Давно чекав. Зі знижкою для співробітників.
— А я в Карпати не поїду, — сказала Дар’я.
— А чому? — здивувався він, розпаковуючи гру. — Поїхала б. Провела час на свіжому повітрі.
— Грошей немає, Микито.
— Ну, буває, — він знизав плечима й увімкнув ігрову приставку.
Одного разу Дар’я випадково почула, як він розмовляє з матір’ю по телефону на балконі.
— Мамо, ну звичайно. Десятого Дарина перекаже. А якщо на стрижку не вистачить, скажи, я її попрошу ще півтори тисячі скинути. Та вона не збідніє, у неї там постійно премії.
Дар’я тоді тихо зачинила балконні двері й нічого не сказала. Але запам’ятала це «не збідніє». Через пів року він взагалі перестав говорити про перекази. Ніби це було само собою зрозумілим. Як світло та газ.
— Дарино, ти переказала мамі? — запитував він одинадцятого.
— Переказала.
— Ну добре.
І все. Ніякого «дякую». Ніякого «скоро я сам». Допомога матері якось непомітно стала її обов’язком. Не тимчасовим. Постійним.
Влітку Лідія Павлівна вперше зателефонувала самій Дар’ї. Не Микиті.
— Дарино, мені на зуби треба. Міст ставити. Двадцять тисяч. Ти перекажи цього місяця не десять, а тридцять. Тобі ж неважко, ти у нас багата.
— Лідія Павлівна, у мене немає зайвих двадцяти тисяч. Я й так вам щомісяця переказую.
— Ну, то це на життя. А це на здоров’я. Ти що, свекрусі на зуби пошкодуєш?
Дар’я тоді все-таки переказала. Не двадцять, а сім додатково, окремо від регулярних десяти. Свекруха надіслала повідомлення: «Мало. Ну, гаразд». І більше нічого.
Дар’я кілька разів намагалася поговорити.
— Микито, давай переглянемо наші витрати. Я сама плачу за квартиру, продукти, комунальні послуги. І твоїй мамі десять тисяч гривень. Мені нічого не залишається. Може, ти хоча б половину мамі будеш давати?
— Дарино, ти знову? — Микита кривився. — Ну що ти, як бухгалтер? Рахуєш, рахуєш. Це ж моя мама. Їй більше ніхто не допоможе. Ти дріб’язкова.
— Я не дріб’язкова. Я просто хочу купити собі куртку.
— Ну купи. Хто тобі заважає?
— Десять тисяч гривень на місяць заважають.
— Ой, все. Це жадібність, Дарино. Звичайна жадібність.
Після кожної такої розмови Дар’я відчувала себе винною. І поступалася. І десятого числа знову переказувала гроші.
Наприкінці жовтня Лідія Павлівна приїхала до них без попередження. У суботу ввечері, з Борисполя, з сумкою домашніх пиріжків. Микита зрадів. Дарина, яка весь день доробляла терміновий робочий звіт, накрила стіл.
За вечерею свекруха спочатку говорила про сусідів, про ціни, про погоду. Потім раптом подивилася на невістку поверх окулярів.
— Дар’я, а ти все в своєму комп’ютері сидиш? Навіть у суботу?
— Звіт терміновий, Лідія Павлівна. Потрібно здати в понеділок.
— Ну звичайно, — посміхнулася свекруха. — Начальниця. Важлива. Ти, кажуть, більше за Микиту отримуєш?
— Так. Отримую.
— Ось і видно, — сказала Лідія Павлівна. — Ти загордилася, Дар’я. Ходиш, наче королева. Думаєш, раз гроші є, то все можна. Жінка має бути м’якшою. Скромнішою. А ти ось, своєю роботою хизуєшся.
Дар’я опустила виделку.
— Я не хизуюся. Я просто працюю.
— Працюєш. — Свекруха стиснула губи. — Знаєш, що я тобі скажу. Ти не пара моєму Микиті. Йому потрібна тепла, домашня, поступлива дружина. Щоб поважала чоловіка. Щоб варила борщ, а не до ночі витріщалася в комп’ютер. А ти що? Ні дітей, ні затишку. Тільки гроші на думці.
Дар’я поглянула на чоловіка. Микита зосереджено жував пиріжок. Мовчав.
— Лідія Павлівна, — сказала Дар’я тихо, але твердо. — Я прошу вас не ображати мене. У моєму домі. Я поважаю вас. Я поважаю свою роботу. Прошу ставитися з повагою і до мене, і до моєї праці.
— З повагою? — пирхнула свекруха. — Повагу грошима не купиш, люба. Гроші нікому нічого не доводять.
Запала тиша. Дар’я чекала, що Микита скаже хоч щось. «Мамо, досить». «Мамо, ти не права». Хоч щось.
Микита взяв ще один пиріжок.
Свекруха поїхала через годину. А коли за нею зачинилися двері, Микита повернувся до дружини.
— Навіщо ти образила маму?
— Я? Образила?
— Ну а хто ж іще? Ти ж сказала їй: «Не ображайте мене». Вона ж літня людина! Подзвони їй завтра й вибачся.
— Микито. Твоя мама назвала мене недостойною тебе. За моїм столом. Який я оплачую. А ти сидів і їв пиріжки.
— Вона просто висловила думку! Вона мати! Їй можна!
— А мені не можна попросити, щоб мене не принижували?
— Ти вибачишся чи ні?
— Ні.
Микита грюкнув дверима спальні. Дар’я залишилася на кухні. Мила посуд і роздумувала. Про куртку. Про Карпати. Про десять тисяч. Про пиріжок, який Микита жував, поки його мати говорила, що вона йому не підходить.
Десятого листопада, о дев’ятій ранку, екран телефону засвітився звичним рядком: «Переказ Л. П. — 10 000».
Дар’я подивилася на неї. Довго. Потім змахнула повідомлення і пішла на роботу.
Переказу того дня не було.
На роботі вона весь день ловила себе на тому, що бере телефон у руки. Відкриває додаток. Закриває. Її колега Аня, яка сиділа за сусіднім столом, під час обіду не витримала.
— Дарино, ти чого така? Що сталося?
Дар’я розповіла. Коротко, без подробиць. Про десять тисяч. Про вечерю. Про пиріжки.
Аня довго мовчала, крутячи в руках стаканчик з кавою.
— Знаєш, що найдивніше? — сказала вона нарешті. — Ти розповідаєш і сама себе виправдовуєш. Ніби ти щось погане зробила. А ти просто перестала платити людині, яка тебе ображає.
— Мені все одно здається, що я жадібна.
— Ти дванадцять місяців поспіль платила по десять тисяч на місяць свекрусі, яка тобі жодного разу не подякувала. Це сто двадцять тисяч, Дарино. Жадібні люди так не роблять.
Дар’я подивилася на неї. Сто двадцять тисяч гривень. Вона ніколи не рахувала. Майже дванадцять нових курток.
Микита нічого не помітив. Він взагалі не стежив за цим, давно вважав це не своєю справою. Дізнався ввечері, коли йому зателефонувала мати. Дар’я чула розмову з кімнати.
— Як це не прийшли? — перепитував Микита. — Мамо, ну, може, затримка. Банк. Ну, завтра прийдуть. Та не хвилюйся. Я розберуся.
Того вечора він не розібрався. Мабуть, вирішив, що це справді затримка. А може, просто не захотів псувати собі вечір перед телевізором.
А о шостій ранку Дар’я прокинулася від того, що її хтось смикав за плече. Різко, боляче.
Микита стояв над ліжком. Обличчя червоне, у руці телефон.
— Зовсім знахабніла?! Мамі гроші не переказала, а сама спокійно спиш?!
Дар’я сіла на ліжку, мружачись.
— Микито, шоста ранку.
— Та мені плювати! Мама мені всю ніч дзвонила! Вона не може сходити до магазину! У неї не сплачено за комунальні послуги! А ти тут спиш! Чому ти не зробила переказ?!
Дар’я подивилася на чоловіка. Він стояв над нею, важко дихаючи.
— Я не зробила переказ, бо більше не буду утримувати твою маму.
— Що?!
— Більше не буду. Ні десять, ні п’ять, ні дві. Нічого.
— Ти що мелеш? — Микита навіть розгубився. — Це через той випадок? Через те, що мама тобі правду сказала? Ти образилася і вирішила помститися літній людині?
— Я не мщуся. Я просто перестала.
— Віднови перекази! Сьогодні! Усі! Це зрада, Дар’я! Ти зраджуєш сім’ю!
Дар’я зсунула ноги з ліжка. Знайшла капці. Встала.
— Микита. Рік тому ти сидів поруч зі мною на дивані й казав: «Це тимчасово. Я ось-ось знайду нормальну роботу й сам буду утримувати маму». Пам’ятаєш?
— Ну й що?
— Минув рік. Ти хоч одне резюме надіслав? Хоч на одну співбесіду ходив?
Микита мовчав.
— Не ходив, — сказала Дар’я. — Ти за рік навіть роботу не змінив. Зате звик. Звик, що я плачу за квартиру. За продукти. За світло. Звик, що десятого числа твоя мама отримує десять тисяч. З моїх грошей. Ти навіть «дякую» жодного разу не сказав. Ні ти, ні вона.
— Це ж мама!
— Твоя мама. Яка два тижні тому сказала мені, що я тебе не варта. А ти їв пиріжки.
Микита раптом випростався. Подивився на неї зверху вниз.
— Ну знаєш що. Мама завжди буде для мене важливішою. Завжди. Дружин може бути багато, а мати — одна. Запам’ятай це.
Дар’я дивилася на нього й раптом відчула дивне полегшення. Ніби нарешті склався пазл, який вона п’ять років намагалася зібрати.
Ось чому він ніколи її не захищав. Ні перед свекрухою, ні перед його друзями, ні перед ким-небудь. Ось чому перекази стали її обов’язком. Йому не потрібна була дружина. Йому потрібен був зручний гаманець. З функцією приготування вечерь і мовчазної згоди.
— Добре, — спокійно сказала вона. — Якщо мама важливіша, тоді нехай буде так. Ти сам переказуватимеш мамі десять тисяч. Кожного десятого числа. Зі своєї зарплати. Починаючи з цього місяця.
Микита роззявив рота.
— З моєї? Ти з глузду з’їхав? У мене двадцять п’ять тисяч ! Мені що, на п’ятнадцять жити?
— А скільки мені залишалося на життя після твоєї мами, квартири та продуктів? Ти рахував?
— Та це ж інше! У тебе зарплата втричі більша!
— А мама — твоя.
Микита замовк. Дар’я бачила, як у нього в голові прокручуються цифри. Десять — мамі. П’ятнадцять — собі. Ні бару, ні нових ігор, ні кросівок. І вперше за п’ять років вона побачила, чого коштували всі його обіцянки. Він любив маму рівно доти, доки її утримувала дружина.
— Значить, так, — сказав він нарешті, злісно, виклично. — Не хочеш по-доброму? Тоді розлучення. Я подаю на розлучення. Подивимося, як ти сама будеш.
Він дивився на неї й чекав. Дар’я знала цей погляд. Так було й раніше: погроза, потім її сльози, потім примирення й новий поворот.
— Гаразд, — сказала вона. — Давай розлучатися.
Микита моргнув.
— Що?
— Я згодна. Давай розлучимося. Я втомилася, Микито. Я плачу за кохання, якого давно не отримую. Досить.
Він стояв посеред спальні о шостій ранку, з телефоном у руці, і дивився на неї, наче на незнайому людину. Мабуть, такої відповіді він зовсім не очікував.
Потім він отямився.
— Ну й гаразд! — вигукнув він. — Тільки май на увазі! У нас спільний рахунок! Там накопичення! Половина моя! Я все заберу!
На спільному накопичувальному рахунку лежало сто п’ятдесят тисяч гривень. Дар’я відкладала туди останні три роки, потроху, на власний внесок на житло. Микита за цей час вніс, здається, тисяч десять.
— Добре, — сказала Дар’я. — Розділимо за взаємною згодою. Порівну. Це спільні гроші, накопичені під час шлюбу. Я не сперечаюся.
Микита явно чекав скандалу й знову остовпів.
— Порівну?
— Порівну. Сімдесят п’ять тобі, сімдесят п’ять мені. Але відсьогодні все інше ти оплачуєш сам. Свою їжу, свій телефон, свою маму. Я за тебе більше нічого не плачу.
Він хотів щось сказати. Не знайшов слів. Розвернувся й пішов на кухню, грюкнувши дверима.
Руки в неї трохи тремтіли. Плече, за яке він її смикав, нило. Вона потерла його й подумала, що за п’ять років він жодного разу не підхоплювався ось так заради неї. Коли в неї була температура під сорок, він пішов із друзями на футбол.
Дар’я подивилася на годинник. Шоста двадцять. На роботу о десятій. Вона знову лягла, натягнула ковдру до підборіддя і, на свій подив, заснула.
Тиждень вони жили як сусіди. Микита ночував на дивані, їв окремо, розмовляв лише по справі.
У четвер ввечері він раптом постукав до неї в кімнату. Встав у дверях, ніяково переступаючи з ноги на ногу.
— Дарино. Послухай. А може, ну його, це розлучення? Давай як було. Ну хоч п’ять тисяч мамі перекажи. Я другу половину сам докладу. Чесно. Я вже на сайті вакансії дивився.
— Микита, рік тому ти теж дивився вакансії. І теж казав «чесно».
— Ну, я ж зараз серйозно.
— А тоді несерйозно?
Він постояв, помовчав. Потім махнув рукою й пішов назад на диван. Більше він про це не згадував. Гроші розділили в п’ятницю: Дар’я сама переказала йому сімдесят п’ять тисяч, рівно половину, і показала виписку.
Спочатку він, здається, зрадів. А потім, мабуть, порахував. Сімдесят п’ять тисяч. Десять мамі щомісяця. Оренда, якщо орендувати житло. Їжа. Через кілька місяців від цих грошей нічого не залишиться.
У суботу Микита зібрав речі. Ігрову приставку, кросівки, одяг, абонемент у спортзал. Квартира була орендованою, договір оформлений на ім’я Дар’ї, і залишатися в ній після розставання він не збирався. Власного житла в Києві у нього не було. Він викликав таксі.
— Поїду до мами, — кинув він у передпокої. — Хоч хтось мене цінує.
— Передай їй, що десятого числа переказу не буде, — сказала Дар’я.
Він грюкнув дверима.
Увечері, залишившись сама, Дар’я довго сиділа на кухні з калькулятором у телефоні. Десять свекрусі — мінус. Продуктів менше. Телефон Микити, який вона оплачувала за сімейним тарифом — мінус. Його частка в комунальних платежах. Виходило, що щомісяця у неї тепер залишалося майже на п’ятнадцять тисяч більше — за її приблизною оцінкою, з урахуванням усіх витрат, що припинилися.
Вона перерахувала двічі. Потім голосно розсміялася, сама, у порожній кухні.
Через годину зателефонувала Лідія Павлівна.
— Ти що накоїла?! Ти що зробила з моїм сином?! Вигнала з дому! Без грошей! З однією сумкою! Ти зруйнувала сім’ю! Ти йому життя зіпсувала! Та хай тобі…
Дар’я не стала дослуховувати. Натиснула «відхилити». Потім зайшла в налаштування й заблокувала номер. Потім заблокувала ще й другий, з якого свекруха іноді дзвонила з дачі.
У грудні подружжя подало спільну заяву про розірвання шлюбу. Микита прийшов похмурий, схудлий. Підписав, не дивлячись на неї.
Саме розлучення зареєстрували в січні, коли минув встановлений законом місяць з дня подання заяви.
На виході Микита раптом зупинився.
— Дарино. Мама тепер щомісяця вимагає від мене десять тисяч. Каже, раз ти не даєш, значить, я повинен.
— І як?
Він знизав плечима.
— Даю п’ять. Більше не можу. Вона ображається.
— А роботу знайшов?
— Шукаю, — буркнув він. — Запрошували в сервісний центр, за тридцять. Піду, напевно. Мама каже, що я мав це зробити ще рік тому.
Дар’я нічого не відповіла. Лише кивнула. Їй було навіть трохи шкода його. Але не настільки, щоб знову за нього платити.
У середині грудня, по дорозі з роботи, Дар’я забігла до торгового центру й нарешті купила ту саму світло-сіру куртку до колін.
Десятого січня, о дев’ятій ранку, на екрані телефону з’явився звичний рядок: «Переказ Л. П. — 10 000».
Дар’я відкрила календар. Знайшла повторювану подію. Натиснула «змінити».
Видалила «Переказ Л. П.». Подумала секунду. Ввела: «Собі. На відпустку».
Суму залишила колишньою.
Потім відкрила банківський додаток і переказала десять тисяч на свій новий накопичувальний рахунок. Той, до якого ніхто, крім неї, не мав доступу.
