Повідомлення надійшло третього грудня, коли Ольга ліпила вареники на тиждень вперед. Телефон пискнув, потім ще раз. Вона витерла руки об фартух і відкрила чат «Рідні». Туди Жанна зазвичай надсилала листівки з котиками та рецепти, за якими ніхто не готував.
Цього разу котиків не було.
«Оля, щоб ти не гадала, ось список, що нам подарувати на Новий рік. Посилання додала, так швидше».
Нижче йшов список.
«Ігорю — шуруповерт, як у Віті, тільки нової моделі.
Денису — бездротові навушники (посилання).
Христині — сертифікат у салон краси.
Лізоньці — лялька з будиночком, як в рекламі (посилання).
Мені — зволожувач повітря та косметику, тільки не дешеву, у мене від дешевої з’являється подразнення».
Ольга прочитала все двічі, потім, за звичкою, відкрила посилання й підрахувала ціни в голові. Сума виявилася більшою за її пенсію і підробіток. Вона вечорами вела бухгалтерію для двох фірм.
Вона вже збиралася закрити листування й повернутися до тесту, але помітила, що повідомлення не закінчується. Нижче, після порожнього рядка, був заголовок «Що даруємо самі».
«Мамі — халат, той, що зі знижкою.
Віті — шкарпетки, три пари.
Олі — рушники з “Аврори”, їй все одно, вона не образиться».
Ольга довго тримала телефон у руці й не могла відірватися від останнього рядка. Борошно на пальцях підсохло й стягнуло шкіру.
«Вона не образиться».
Ольга отримувала рушники від Жанни десять років поспіль, іноді прихватки, один раз — календар із кошенятами. У відповідь Ольга дарувала родині своєї зовиці те, що вони просили.
Коли Денис і Христина були школярами, їм купували подарунки, як рідним, і з роками ця традиція нікуди не зникла. Діти виросли, у Христини народилася Ліза, а список лише подовжувався.
Ольга ніколи не вважала це образою. Їй було приємно, що її подарунки чекають. Та й не можна ж було випрошувати у Жанни щось у відповідь.
Тільки тепер з’ясувалося, що Жанна теж увесь цей час рахувала, і рахувала по-своєму.
Увечері з роботи прийшов Віктор. Він зняв куртку, заглянув у каструлю з варениками й задоволено хмикнув.
— З картоплею?
— З картоплею й капустою, — відповіла Ольга. — Вітя, сядь, будь ласка. Я тобі дещо покажу.
Він сів, взяв її телефон і надів окуляри. Список прочитав спокійно, навіть посміхнувся, коли натрапив на рядок про шуруповерт.
— Ну, Жанка у своєму стилі. Хочеш, я з Ігорем поговорю, скинемося навпіл?
— Дочитай до кінця.
Віктор прокрутив сторінку вниз. Посмішка зникла з його обличчя не відразу, спочатку він, мабуть, не зрозумів.
— Це вона, напевно, собі написала, — сказав він нарешті. — Запис скопіювала, не подивилася. Вона без злого умислу, Оль. Ти ж її знаєш.
— Знаю, — погодилася Ольга. — Тому й показую.
Вона відкрила шухляду комода й дістала товстий зошит у клітинку. У нього Ольга, за старою бухгалтерською звичкою, записувала великі витрати: комунальні послуги, ліки, ремонт і подарунки. Щороку в неї була окрема сторінка «Новий рік».
Вона відкрила зошит на закладці й поклала перед чоловіком.
— Ось тут за десять років, — сказала вона. — Зліва те, що ми дарували Жанні та її родині. Справа те, що дарували нам.
Віктор провів пальцем по рядках. У лівій колонці були зазначені: планшет для Дениса, коли той вступив до технікуму; мікрохвильовка для Жанни; візочок для Лізи, коли та народилася; і щороку щось для Ігоря в гараж. У правій колонці повторювалися рушники, прихватки і знову рушники.
— Я не думав, що так, — сказав він після паузи.
— Я теж не думала, Вітя. Я просто записувала.
Він зняв окуляри й поклав їх на зошит.
— І що ти хочеш зробити?
— Поки не знаю, — чесно відповіла Ольга. — Скандалити не буду. Свято псувати теж не хочу. Але й мовчки купувати цей список не стану.
Віктор кивнув і більше нічого не сказав. Того вечора він їв вареники без звичного апетиту.
Вночі Ольга прокинулася й побачила, що на кухні горить світло. Віктор сидів над зошитом і щось перераховував на телефоні. Вона не стала йому заважати.
Жанна нагадала про себе через два дні, спочатку у загальному листуванні:
«Оля, ти бачила список? Навушники в тому магазині розбирають, краще поквапся».
Потім зателефонувала.
— Оленько, привіт! Чому мовчиш? Я ж не просто так надіслала посилання, щоб ти не мучилася.
— Бачила, Жанна, — сказала Ольга. — Список докладний.
— Ну а як інакше! Я ж знаю, яка ти, будеш по магазинах ходити, вибирати. А так — раз-раз, і готово. Ви ж удвох заробляєте, а у нас Денис взяв іпотеку, сама розумієш.
— Розумію.
— Ось і розумниця. Лізі обов’язково куклу, вона вже листа Санті написала. Ну все, цілую, у мене суп з-під носа збігає.
Жанна поклала слухавку, а Ольга ще трохи постояла з телефоном біля вікна. Про останній рядок зовиця ні слова не сказала. Схоже, вона й не помітила, що надіслала.
У суботу Ольга поїхала до торгового центру. Віктор запропонував поїхати з нею, але вона відмовилася.
— Я сама, Вітя. Мені так спокійніше.
Вона довго ходила між рядами. У відділі іграшок знайшла ту саму ляльку з будиночком, покрутила коробку в руках і поклала в кошик. Ліза ні в чому не винна: дівчинка написала листа і чекає.
Потім Ольга спустилася на перший поверх, в “Аврору”, і вибрала чотири набори рушників. Махрові, пристойні, у святковій упаковці зі сніжинками. По одному набору для Ігоря, Дениса, Христини та Жанни.
Касирка, молода дівчина, посміхнулася:
— Велика у вас сім’я?
— Велика, — відповіла Ольга. — І дуже дружна.
Вдома вона розклала покупки на дивані. Чотири однакові пакети зі сніжинками та велика коробка з лялькою виглядали ошатно, навіть по-святковому.
Віктор вийшов із кімнати, оглянув диван і все зрозумів без пояснень.
— Ти серйозно?
— Абсолютно серйозно. Подарую їм саме те, що вони вважають гарним подарунком. Якщо мені рушники, значить, це у нас у родині найкращий подарунок. Хіба ні?
Віктор потер підборіддя і раптом розсміявся, вперше за ці дні.
— Жанка задихнеться.
— Можливо, — сказала Ольга. — А може, замислиться.
Вона сфотографувала покупки, відкрила листування «Рідні» і написала:
«Жанна, все купила, за твоїм списком. Вирішила, що якщо мені рушники, значить, це у нас у родині найкращий подарунок. Лізоньці лялька, як вона і просила. Ви ж не образитеся».
Палець на секунду завис над кнопкою. Ольга згадала десять сторінок у зошиті й натиснула «відправити».
Першою відреагувала свекруха. Анна Степанівна майже не писала в листуванні, лише читала та іноді ставила сердечка під фотографіями онуків. Через п’ять хвилин під дописом Ольги з’явився її лайк.
Через двадцять хвилин задзвонив телефон Віктора. Він зітхнув і увімкнув гучний зв’язок, хоча Ольга навіть не просила.
— Вітя! — Жанна майже кричала. — Ти бачив, що твоя дружина написала? При всіх! При мамі!
— Бачив, — спокійно сказав Віктор. — Так ти сама свій список при мамі виклала. Оля відповіла там же.
— Це що, знущання? Я їй по-людськи список надіслала, а вона мені рушники!
— Жанна, а ти свій список до кінця прочитала?
На тому кінці запала тиша.
— А що там?
— Відкрий і подивися. Останній рядок.
Було чутно, як Жанна клацає в телефоні. Потім вона заговорила зовсім іншим тоном, швидко й плутано:
— Ну це… Це я собі писала. Це взагалі не для неї було. Та й потім, це ж жарт, Вітю! Оля ж не ображається.
— Жарт — це коли всім смішно, — сказав Віктор. — Олі не смішно. І мені, чесно кажучи, теж.
— Тобто ти на її боці? Проти рідної сестри?
— Я на боці справедливості, Жанна. Оля вже десять років дарує вашій родині все, про що ви попросите. Мікрохвильовку, візочок для Лізи, Денису планшет. А їй — рушники, бо «вона не образиться». Вона образилася. Має на це право.
— Тоді ми взагалі не приїдемо до вас на Новий рік!
— Як хочете, — відповів Віктор. — Ляльку для Лізи Оля все одно передасть.
Жанна кинула слухавку.
Ольга сиділа на краєчку дивана серед пакетів зі сніжинками. Вона не очікувала, що чоловік скаже все це сам, без її підказки. За тридцять з гаком років шлюбу він жодного разу не сперечався з сестрою всерйоз.
— Дякую, Вітя, — сказала вона.
— Це я тобі дякую, — відповів він і сів поруч. — За зошит. Я б так і не зрозумів.
Увечері зателефонувала Анна Степанівна.
— Оленько, не переймайся, — сказала вона. — Жанна у мене завжди не знала міри. Я з нею поговорю.
— Анна Степанівна, мені справді ніяково, що це сталося на очах у всіх, — сказала Ольга. — Я не хотіла вас засмучувати.
— Та що вже тепер. До мене на свято завітаєте?
— Обов’язково завітаємо. Я вам вареників наліплю, з вишнею, як ви любите.
Свекруха засміялася й попрощалася.
Тиждень минув спокійно. Жанна в загальній переписці не з’являлася, навіть котиків не надсилала. Віктор кілька разів хотів зателефонувати сестрі, але Ольга його зупиняла:
— Не треба, Вітя. Нехай сама вирішить.
Сімнадцятого грудня, пізно ввечері, коли Ольга вже збиралася спати, телефон пискнув. Повідомлення надійшло не в загальний чат, а їй особисто.
«Оля, вибач. Перечитала — сама б образилася. Не зі зла, чесно. Призвичаїлася, що ти ніколи не відмовляєш. Нам нічого не треба, ні шуруповерта, ні навушників. Ліза щодня про ляльку згадує, якщо можна, передай».
Ольга показала повідомлення чоловікові. Віктор знизав плечима:
— Тобі вирішувати.
Вона подумала і написала:
«Жанна, я не тримаю зла. Ляльку передам, Ліза тут ні до чого. Рушники теж заберіть, вони гарні, махрові. А Новий рік ми цього разу зустрінемо з Вітею удвох, а першого числа завітаємо до Анни Степанівни. Там і побачимося».
Відповідь надійшла майже відразу: «Домовилися».
Ольга відклала телефон, дістала з комода зошит у клітинку й відкрила його на чистій сторінці. Зверху написала «Новий рік», а нижче, вже без жодних колонок, вписала: «Лізі — лялька». Подумала і дописала: «Собі — нові чоботи».
Віктор заглянув їй через плече й посміхнувся.
— Правильно, — сказав він. — І моє запиши: «Дружині — те, що сама вибере».
— Тільки не дешеве, — з серйозним обличчям додала Ольга.
— Не дешеве, — погодився він. — У тебе від дешевого роздратування.
