Поліна придбала заміський будинок за три роки до знайомства з Іллею. Будинок був невеликим, зате ділянка виявилася просторою: стара яблуня біля тераси, альтанка, газон і довга площадка перед будинком.
Влітку подружжя приїжджало туди майже щовихідних, іноді запрошувало друзів, але великих свят Поліна не влаштовувала. Їй подобалося, що за містом можна спокійно поснідати на терасі, а ввечері чути лише птахів і сусідську газонокосарку.
Наприкінці травня свекруха, Людмила Андріївна, заговорила про шістдесятиріччя чоловіка. Ресторан вона не хотіла, бо Микола Семенович не терпів офіційних бенкетів. Ілля запропонував батькам відсвяткувати ювілей у будинку Поліни.
— Якщо людей п’ятнадцять, я абсолютно не проти, — сказала Поліна.
— Які п’ятнадцять? Стільки не набереться, — відповіла свекруха.
— Тоді взагалі жодних проблем. Стіл поставимо на вулиці.
— Ми все купимо самі, тобі нічого готувати не доведеться.
Поліна погодилася. Вона навіть запропонувала приїхати в п’ятницю ввечері, щоб підготувати терасу й дістати складні стільці зі сараю. Людмила Андріївна подякувала невістці й запевнила, що основну частину турбот візьме на себе.
Протягом наступних двох тижнів про ювілей майже не говорили. Свекруха одного разу запитала, чи є в будинку великий холодильник, а потім уточнила розміри столу. Поліна вирішила, що Людмила Андріївна серйозно готується до свята, але нічого підозрілого в цих запитаннях не побачила.
У четвер, за день до ювілею, Поліна приїхала до будинку сама. Ілля затримався на роботі й обіцяв приєднатися ввечері. Відчинивши ворота, вона побачила біля тераси незнайомого чоловіка, який вимірював рулеткою газон.
— До кого ви? — запитала Поліна.
— Я щодо намету. Завтра монтаж з восьмої ранку.
— Якого намету?
— На сорок осіб. Мені сказали перевірити майданчик.
Поліна спочатку вирішила, що чоловік переплутав адресу. Однак він дістав телефон і назвав прізвище Миколи Семеновича. У замовленні були зазначені намет, вісім столів, сорок два стільці та окрема зона для гарячих страв.
Поліна попросила монтажника поки що нічого не привозити й одразу зателефонувала чоловікові.
— Ілле, скільки людей завтра приїде на ювілей?
— Не знаю. Людей двадцять, напевно.
— Тут стоїть чоловік і вимірює газон під сорок два стільці.
— Зачекай. Які сорок два?
— Я теж щойно про них дізналася.
Ілля замовк, а потім попросив дружину не нервувати, поки він не поговорить з матір’ю. Поліна відповіла, що абсолютно спокійна, але монтаж намету без її згоди вранці не почнеться.
Через десять хвилин зателефонувала Людмила Андріївна.
— Поліно, навіщо ти зупинила людей? Усе вже оплачено.
— Тому що ми домовлялися про п’ятнадцять гостей.
— Просто вийшло трохи більше.
— Сорок дві людини — це не «трохи більше».
— Там родичі, друзі Колі та кілька колишніх колег.
— Чому ви не запитали мене?
— Я думала, яка різниця. Місця у вас вдосталь.
Поліна пройшлася по ділянці й подивилася на доглянутий газон, який чоловік збирався накрити наметом. Навіть справа була не в траві. Її більше дратувало те, що свекруха спочатку отримала згоду на невелике сімейне свято, а потім сама змінила все до невпізнання.
— Різниця в тому, що це мій дім.
— Ніхто твій дім не забирає.
— Тоді чому господар дізнається про сорок гостей останнім?
— Не починай перед самим ювілеєм. Людей уже запрошено.
Людмила Андріївна говорила так, ніби скасувати що-небудь було вже неможливо. Вона повідомила, що замовила кейтеринг, домовилася з ведучим і запросила музиканта. Поліна слухала й дедалі більше дивувалася масштабам підготовки, яку від неї якимось чином приховували.
Коли приїхав Ілля, дружина попросила зателефонувати матері прямо в присутності Поліни.
— Мамо, навіщо ви запросили сорок людей?
— Тому що тато раз у житті святкує шістдесятиріччя.
— Поліна дозволила влаштувати невелике сімейне свято.
— І що тепер робити? Виганяти гостей?
— Треба було спершу запитати господиню дому.
— Я знала, що вона буде проти.
Після цих слів Поліна та Ілля одночасно поглянули одне на одного. Виходило, що Людмила Андріївна нічого не забула і не помилилася. Вона навмисно не згадувала про кількість гостей, бо заздалегідь розуміла, якою буде відповідь.
Поліна запропонувала перенести свято в інше місце. До ювілею залишалася одна доба, але кейтеринг і меблі можна було доставити куди завгодно. Людмила Андріївна категорично відмовилася.
— Де я зараз знайду приміщення на сорок осіб?
— Це треба було з’ясувати до того, як запрошувати гостей.
— Ти хочеш зірвати ювілей свекра через принцип?
— Я хочу, щоб мене запитували, перш ніж розпоряджатися моїм будинком.
— Після такої розмови мені взагалі нічого від тебе не потрібно.
Свекруха кинула слухавку. Ілля сів на сходинки тераси й кілька хвилин мовчав. Він зізнався, що мати іноді любила ставити родичів перед фактом, але такого масштабу він теж не очікував.
Поліна вирішила, що жодна людина на ділянці не з’явиться. При цьому вона не хотіла псувати свято Миколі Семеновичу, який, наскільки їй було відомо, взагалі не брав участі в організації. Вони з Іллею почали обдзвонювати заміські кафе та невеликі бази відпочинку.
Після шостого дзвінка знайшлася площадка, де скасували корпоративний вечір. Там був великий зал, відкрита веранда та територія біля ставка. Ціна виявилася помітно вищою за оренду намету, зате свято можна було провести без обмежень щодо кількості гостей.
— Подзвони мамі й запропонуй цей варіант, — сказала Поліна.
— Вона зараз все одно відмовиться.
— Тоді це вже буде її рішення.
Людмила Андріївна справді відмовилася. Вона сказала, що принципово не буде платити за чужий зал, коли у сина з невісткою стоїть порожня величезна ділянка.
Ілля запропонував оплатити частину оренди, але мати заявила, що справа не в грошах.
У п’ятницю вранці свекруха приїхала сама. Поліна якраз прибирала з тераси садові подушки перед обіцяним дощем. Людмила Андріївна вийшла з машини з двома коробками посуду й поставила їх біля воріт.
— Я все-таки сподіваюся, що ти передумаєш.
— Я вже запропонувала місце для всіх гостей.
— Коля навіть не знає, що відбувається.
— Тоді тим більше не треба втягувати його в нашу суперечку.
— Завтра він побачить, що невістка не пустила його друзів.
— Він побачить свято в іншому місці, якщо ви погодитисч.
Свекруха забрала коробки назад у машину й поїхала. До вечора Ілля все-таки забронював знайдений майданчик за свої гроші. Він повідомив матері адресу й сказав, що іншого варіанту не буде.
Наступного дня Поліна очікувала скандалу. Вона навіть не була впевнена, що Людмила Андріївна приїде на майданчик. Однак до четвертої години там зібралися майже всі гості, а свекруха з’явилася разом із чоловіком і зробила вигляд, ніби все саме так і планувалося.
Микола Семенович виглядав задоволеним. Він спілкувався з друзями, фотографувався з колишніми колегами та кілька разів дякував синові з невісткою за гарне місце. Поліна вирішила нічого йому не розповідати до закінчення свята.
Ближче до вечора ювіляр сам підійшов до неї на веранді.
— Поля, можна тебе на хвилинку?
— Звичайно. Що сталося?
— Я хотів подякувати тобі за те, що ти зупинила цей цирк.
Поліна вирішила, що вона помилилася.
— Який саме цирк?
— Той, який Люда збиралася влаштувати у тебе вдома.
— Ви знали про сорок гостей?
— Про гостей знав. Про твій будинок дізнався три дні тому.
Микола Семенович посміхнувся й несподівано зізнався, що взагалі не хотів великого ювілею. Дружина кілька місяців переконувала його зібрати старих знайомих, а потім повідомила, що свято відбудеться за містом.
Він вирішив, що вона орендувала майданчик, і лише нещодавно зрозумів, що мова йде про будинок невістки.
— Чому ж ви мені нічого не сказали?
— Я сказав Люді. Вона відповіла, що все узгоджено.
— Зі мною ніхто нічого не узгоджував.
— Це я зрозумів, коли Ілля вчора подзвонив щодо цього місця.
Поліна поглянула в бік залу, де Людмила Андріївна розмовляла з гостями. Весь цей час вона вважала, що свекруха влаштувала величезне свято заради чоловіка. Виявилося, що й сам ювіляр теж був поставлений перед фактом.
Микола Семенович пояснив ще одну дивну річ. Більша частина запрошених була зовсім не його друзями. Серед гостей були подруги Людмили Андріївни з чоловіками, її колишні колеги, далекі родичі з її боку і навіть сусіди зі старого будинку.
— Тоді це взагалі чий ювілей? — запитала Поліна.
— Ось я й намагаюся сьогодні це з’ясувати.
— А ви чому все-таки приїхали?
— Мені справді виповнилося шістдесят. Тепер нерозумно ховатися вдома.
Він розсміявся, і Поліна вперше за два дні теж посміхнулася. Розв’язка виявилася зовсім не такою, якої вона очікувала. Свекруха не просто розширила чуже свято. Вона фактично влаштувала велике свято для себе, використавши ювілей чоловіка як зручний привід, а чужий дім — як безкоштовну площадку.
Після вечері Микола Семенович сам розповів синові, що сталося. Ілля спочатку не повірив, а потім почав згадувати список гостей і зрозумів, що майже половину прізвищ він дійсно ніколи не чув від батька.
— Мамо, навіщо тобі знадобилося стільки людей? — запитав він пізніше.
— Тому що свято має бути нормальним.
— Але тато не хотів такого свята.
— Він завжди каже, що нічого не хоче.
— І тому ти вирішила все за нього і за Поліну?
— Зате зараз усі задоволені.
Микола Семенович, що стояв поруч, спокійно заперечив, що задоволений він лише тому, що син знайшов інше місце. Якби сорок людей приїхали до Поліни без її згоди, він сам відправив би гостей назад.
Людмила Андріївна вже образилася на чоловіка. Решту вечора вона провела з подругами й майже не підходила до родини.
Через кілька днів Микола Семенович приїхав до Поліни та Іллі на дачу. Він привіз саджанець яблуні, який давно обіцяв синові, і допоміг посадити його біля паркану. Про ювілей вони майже не говорили.
Людмила Андріївна після тієї історії кілька тижнів не дзвонила невістці. Потім стосунки поступово повернулися до звичного стану, хоча колишньої легкості вже не було. Поліна більше не погоджувалася на прохання на зразок «трохи посидимо» або «приїдуть тільки наші», а відразу запитувала про кількість людей і конкретний план.
Найнесподіванішим наслідком виявився Микола Семенович. Раніше Поліна вважала його людиною, яка у всьому підтримує дружину і воліє не втручатися в сімейні суперечки. Після ювілею з’ясувалося, що він просто рідко сперечався через дрібниці.
А через рік, коли наближався день народження Людмили Андріївни, свекор сам зателефонував Поліні.
— Люда хоче відсвяткувати у вас. Каже, що людей буде десять.
Поліна насторожилася.
— А скільки їх насправді?
— Двадцять вісім. Тому я вже забронював ресторан.
Цього разу Поліна розсміялася. Микола Семенович теж засміявся і попросив поки що нічого не говорити дружині. Після торішнього ювілею він вирішив, що в їхній родині з’явився лише один надійний спосіб зберегти добрі стосунки: спочатку дізнатися справжній список гостей, а вже потім обговорювати, де вони святкуватимуть.
