Усі вважали, що Альбіна обожнює свого молодшого брата Павла, а насправді вона його терпіти не могла. Усе життя Альбіна прикидалася, щоб батьки не здогадалися.
Тому всі вважали її зразковою старшою сестрою — завжди готовою допомогти, терплячою, лагідною. Батьки пишалися нею, сусіди захоплювалися, а друзі заздрили. Але за цією бездоганною маскою ховалися презирство й образа. Альбіна терпіти не могла Павла.
Все почалося з його появи.
Дванадцятирічна Альбіна, ще сама дитина, розглядала блакитний згорток, коли батько привіз маму й новонародженого малюка з пологового будинку. А мама, з сяючими очима, розгорнувши його, показувала на крихітне, зморшкувате личко:
— Дивися, який він маленький, це тому, що він недоношений, — пояснювала мама Альбіні.
Їм з татом чомусь здавалося, що Альбіна теж має розчулюватися й захоплюватися цією зморшкуватою, червоною, кричучою істотою, її маленькими пальчиками і взагалі тим, який він милий.
— Я так мріяв про сина, дякую, Галю, — тато цілував мамі руки, а вона гладила його по голові.
— І я щаслива, Вітя, у мене ніби друга молодість.
А Альбіна підслухувала під дверима, і їй було огидно це слухати, її просто нудило від їхніх слів.
Ні, вона не ревнувала, але ж має бути якась справедливість? Їм уже майже сорок, соромно так поводитися, та й взагалі, вона не зобов’язана допомагати їм із їхнім синочком!
Але Альбіна завжди була дуже відповідальною, навіть коли була маленькою. І навіть тоді, коли їй було огидно.
Тому на мамині прохання допомогти з маленьким братиком вона відразу відгукувалася.
— Звичайно, мамо, давай я його переодягну, раз ти втомилася, — погоджувалася Альбіна, з огидою міняючи Павлу брудні підгузки.
А ввечері мати хвалила доньку перед батьком:
— Альбінка вже зовсім доросла, ось що значить, що дівчатка раніше дозрівають. У неї вже прокинулося материнське почуття, вона доглядає за братиком, підмиває його, годує, така розумниця.
Альбіну це дратувало ще сильніше: вона вчиться на «відмінно», займається плаванням у секції, а мати хвалить її тепер лише за те, що вона возиться з Павлом! Ну що ж, може, батьки зрозуміють, що Альбіна здатна не тільки бути нянькою.
Але все було навпаки.
Павло ріс, і разом з ним росла Альбіна, приховуючи свою неприязнь.
Виявилося, що у Павла поганий зір. І мати плакала, звертаючись до доньки:
— Альбіночко, як же він так житиме?
У дитячий садок Павло не ходив, бо часто хворів. А в школі йому було важко вчитися, він ледве встигав, а над ним усі сміялися. І Альбіні було соромно, що в неї такий недоумкуватий брат.
Хоча вона цього не показувала, допомагала Павлу з навчанням, а сама потай мріяла якнайшвидше виїхати від батьків…
У двадцять п’ять Альбіна зібралася вийти заміж за колегу і помітила, що батьки раді.
— Як добре, у тебе буде своя сім’я та діти, — обійняв Альбіну батько. А мама додала:
— Твій Сергій— чудова людина, порядна, добра.
— Як ти це так швидко зрозуміла? — саркастично запитала Альбіна, але мама вирішила, що її запитання щире, і посміхнулася:
— Та у нього все на обличчі написано, очі гарні, я в людях розбираюся.
Мама й справді не помилилася: Сергій був чудовим чоловіком, але Альбіна не кохала його так шалено, як мріяла, і шкодувала, що так і не зустріла, не дочекалася такої божевільної любові. І все тому, що вона просто хотіла виїхати від батьків.
Отож нехай тепер живуть зі своїм улюбленим Павлом…
Дітей Альбіна не хотіла, вважала, що материнство — це не для неї, занадто багато відповідальності й занадто багато обмежень.
Вона народила лише в тридцять п’ять, але донька Сашенька несподівано дуже зблизила її з чоловіком.
Це крихітне, тендітне життя, що з’явилося на світ раніше терміну, як і її брат Павло, стало для Альбіни справжнім одкровенням.
Сашенька, що народилася недоношеною, вимагала від Альбіни та її чоловіка, Сергія, всієї їхньої ніжності й турботи. Сергій, завжди трохи відсторонений, раптом перетворився. Він носився з донькою, як з писаною торбою, забуваючи про все на світі.
Альбіна, спостерігаючи за ним, вперше відчула, як їхні з чоловіком, здавалося б, давно усталені стосунки набувають нової глибини.
Тоді ж, абсолютно несподівано, захворів батько і неймовірно швидко згас.
На прощання він лише сказав їй:
— Донечко, ми завжди тобою пишалися, ти така сильна і багато чого досягла. Шкодую лише про те, що ми рідко тобі про це говорили, я дуже-дуже тебе люблю…
Незабаром батька не стало, і мама з Павлом залишилися в квартирі самі.
Мама дуже знесиліла після того, як пішов батько; втративши чоловіка, вона ніби втратила опору. І знову дуже хвилювалася за Павла.
— Альбіночка, не кидай Павла, якщо що, — просила вона доньку, — він ледве закінчив школу через проблеми із зором і часті хвороби. І нехай квартира залишиться йому, адже у вас із Сергієм є трикімнатна. А гроші на рахунку — тобі й Сашеньці.
Альбіна промовчала — ну які там у мами гроші, у них їх ніколи багато не було. Сказала інше:
— Перестань, мамо, ти ж ще не стара…
Але мама без батька просто танула.
Та Павло, всупереч усім очікуванням, після закінчення технікуму не став шукати легких шляхів, а відразу пішов на завод.
Він працював і, як міг, піклувався про маму. А мама продовжувала хвилюватися за нього:
— Павло такий слабкий і беззахисний…
Але саме завдяки цьому мати прожила ще десять років, ніби боялася залишити сина самого. Адже у нього навіть не було дівчини…
А ще Альбіну дивувало, що її Саша обожнювала свого дядька Павла, ніби вони були однієї крові, рідні душі. Вони навіть зовні були схожі — ті самі добрі очі, ті самі м’які риси обличчя…
Павло дуже важко пережив відхід мами, він залишився зовсім сам, друзів у нього було небагато.
І тоді Сашка, вже подорослішавши, почала частіше заглядати до нього, особливо після тренувань.
Вона теж займалася плаванням у тій самій секції, де колись Альбіна. А одного разу Саша завітала до нього зі своєю тренеркою Танею.
Міцна й спортивна Тетяна була вражена добротою Павла та його вмінням вислухати — у неї ще не було таких друзів. І якось несподівано Павло з Тетяною почали зустрічатися.
Саша була в захваті, особливо коли дядько Павло й Тетяна вирішили одружитися…
— Я ще не зустрічала такого чоловіка, ти мені дуже подобаєшся, я згодна, — відповіла Таня на боязку пропозицію Павла стати його дружиною.
— У твого брата немає біцепсів, але в нього добре серце, він вміє кохати, — несподівано сказала Таня Альбіні на весіллі.
Альбіна теж була здивована.
Після зустрічі з Танею брат несподівано подорослішав.
Але найнесподіванішим була пропозиція Павла:
— Альбіно, я хочу обміняти батьківську квартиру на дві однокімнатні. Сашка підростає, і це буде справедливо. Жити ми все одно будемо у Тані. У неї великий будинок за містом і літні батьки. Їх не можна залишати самих, ми будемо їм допомагати…
А якщо тобі щось знадобиться, Аля, завжди пам’ятай, що у тебе є брат. Я ж все-таки чоловік…
Альбіна довго плакала на місці спочину батьків. Тепер їй стало ясно, як багато вона втратила. Слова батька, його гордість, його любов, яку вона так рідко чула, тепер лунали в її серці з новою силою. А слова матері про Павла, її страх за нього, її бажання захистити сина — все це відкривалося їй тепер з такою ясністю, що ставало боляче.
Вона зрозуміла, що, незважаючи на всю свою зовнішню тендітність, Павло був опорою для матері, а тепер, можливо, стане опорою й для неї. І, дивлячись на рішучість Павла, на його нову впевненість, Альбіна відчула, що, можливо, ще не пізно багато чого виправити…
